Французька журналістка Аріан Шемен: «Більшість французів не вірить у можливість війни в Європі поза Україною»

28.07.2026, 10:30 lb.ua

Хотіла б почати нашу розмову із запитання про ваш бекграунд, професійні інтереси й того, на чому сфокусована ваша професійна практика?

Я журналістка, працюю у відділі репортажів найбільшої французької щоденної газети, Le Monde. Завжди цікавилась політикою, зокрема політичними розслідуваннями. Мене цікавило як те, що відбувається у моїй власній країні, так і те, що діється в світі. Саме тому завжди одночасно писала про події у Франції, а також багато подорожувала світом, привозячи звідусіль фічери та репортажі.

Коли ви вперше потрапили до України? І якими були ваші знання про український контекст на той момент?

Найцікавіше тут те, що я ніколи не була в Росії, тоді як багато європейців, що мають подібний досвід, порівнюють Україну з Росією при першому знайомстві (свідомо чи ні). Проте, зважаючи на мій інтерес до міжнародної політики, мене завжди цікавило, як влаштована російська пропагандистська машина, та як вона впливає на інші країни, і зокрема на французький політичний контекст.

Треба визнати, що Росія завжди мала досить серйозний політично-пропагандистський вплив в Європі: пам’ятаю, як в 2014 році (коли я ще майже нічого не знала про Україну), у Франції була велика внутрішня полеміка щодо можливості продажу Росії французьких кораблів «Містраль». І пам’ятаю, як одним з аргументів проти такого рішення була думка «А що, як за пару років цю зброю буде використано Росією для атаки, приміром, на Маріуполь?». На той момент я навіть не знала, де знаходиться Маріуполь. Проте війна вже тривала, і вплив Росії на європейський військово-політичний контекст уже був більший, аніж можна собі уявити.

Повертаючись до вашого питання про моє перше знайомство з Україною. Це було в 2022 році. Коли розпочалася повномасштабна війна, в редакції Le Monde репортерів запитали: «Хто хоче поїхати до України, аби висвітлювати події війни?». Я зголосилася, хоч і мала певні сумніви, чи зможу я працювати з настільки складними темами, як досвіди війни. До того ж, я майже нічого не знала про Україну як культурний контекст.

Але був один момент, що вплинув на моє остаточне рішення поїхати до України. Я належу до покоління європейців, що звикло думати про війну як про щось, що було колись в історії, і звісно, спричинило до жахливих наслідків та зміни світової парадигми, але що вже не може відбуватися у сучасній дійсності. Відтак, у 2022 році, коли я дізналася, що Росія здійснила повномасштабне вторгнення до України, я відчула не страх чи подив – я відчула злість, ба навіть лють.

Тож в травні 2022 року я вперше вирушила до Києва. Мені пощастило потрапити до України в компанії моїх французьких колег, деякі з яких вже бували у вашій країні та добре її знають. Ми побували тоді не лише в Києві, але і на Київщині (в Бородянці, Бучі, Андрїївці тощо). Одним з моїх найбільшим вражень від візитів до цих містечок на Київщині, що пережили російську окупацію в 2022 році, була одна з місцевих шкіл, у якій я побачила написи на стінах, залишені російськими військовими, зокрема літери Z. Для мене це було чимось немислимим. Як і розповіді місцевих про катування та вбивства цивільних мешканців, а також інші воєнні злочини, вчинені росіянами.

Цей перший візит справив на мене неабияке враження. Відтоді я продовжую приїздити до України щонайменше по кілька разів на рік, і в сумі проводжу тут біля трьох місяців на рік – за цей час Україна та українці вже встигли стати частиною мого життя.

Вчергове ви були в Україні наприкінці травня, цей візит був співорганізований Українським інститутом в межах Сезону України у Франції. Де саме вам вдалося побувати цього разу? І якими стали ваші головні інсайти під час цієї подорожі?

Одним з головних вражень від цього візиту для мене став фестиваль Книжковий Арсенал у Мистецькому Арсеналі. Я ніколи доти не відвідувала цієї події, хоча наприкінці 2025 року вже мала нагоду побувати в Мистецькому Арсеналі, коли там відбувалася неймовірна виставка, присвячена Василю Стусу.

Цього ж разу мені вдалося зануритись в атмосферу Книжкового Арсеналу. Це був надзвичайно цікавий та інтенсивний досвід. І навіть не тому, що я з подивом виявила, що цей фестиваль навіть більший, аніж паризький Festival du Livres de Paris. Цей фестиваль також молодший за паризький, проте передовсім мене вразила атмосфера Книжкового Арсеналу, а також закладена організаторами в архітектуру цієї події можливість провести там багато часу, адже всередині та надворі відбувається одночасно дуже багато цікавих подій.

Під час наших відвідин не обійшлося без частих нині у Києві (як і в багатьох інших українських містах) повітряних тривог – звісно, багато відвідувачів Книжкового Арсеналу були, як і ми, засмучені тим, що події довелося перервати через повітряну тривогу. Проте в ті дні район Києва, у якому розташований Мистецький Арсенал, на щастя, оминули прильоти та руйнування. На жаль, невдовзі, вже полишивши Київ, я з сумом дізналась, що будівля Мистецького Арсеналу, а також Успенський собор на території Києво-Печерської лаври постраждали під час з одного з наступних ракетних обстрілів.

Ваша подорож до Києва в травні відбулася в рамках Сезону української культури у Франції. Українські професіонали культури та інституції, і сама Україна як держава останніми роками докладають багато зусиль для того, аби в європейських країнах знали про нас та нашу культуру більше. Як за останні чотири роки трансформувалося знання та розуміння про Україну та її культуру у Франції?

Безумовно, рівень цього знання та розуміння у Франції за останні роки змінився драматичним чином. Якщо умовна молода українка приїздила до Франції, скажімо, в 2020 році, то, коли місцеві питали її: «Звідки ти приїхала? З Росії?», а вона пояснювала: «Ні, я приїхала з України», у відповідь вона могла почути: «Але ж Україна – це частина Росії, хіба ні?». І далі доводилось довго пояснювати, що Україна аж ніяк не є складовою Росії.

Після ж 2022 року, якщо молода українка приїздить до Франції (неважливо, чи є вона біженкою від війни, чи ні), так вже ніхто не скаже. Французи нині вже точно знають, де саме знаходиться Україна, і розуміють, що, хоча вона є сусідкою Росії і ці країни пов’язує багато непростих сторінок спільної історії, Україна – це суверенна демократична країна, що бореться за власне існування та незалежність.

Якщо ж ця українка приїде до Франції сьогодні, то після фрази про те, що вона з України, її з великою ймовірністю запитають: «А з якої саме області?». І це говорить про те, як багато французи (та інші західні європейці) дізналися про Україну як географічний та культурний контекст за останні чотири роки.

І не лише – у Франції сьогодні нарешті добре знають українську культуру, знають українських сучасних кінорежисерів, митців, письменників, поетів тощо.

До 2022 року, треба визнати, у Франції практично нічого не знали про українську літературу. Навіть таких відомих українських літературних імен, як-от Сергій Жадан, у Франції практично не знали. Сьогодні ж все інакше. І українська культурна спільнота, як і українські інституції надзвичайно багато зробили для уможливлення цих важливих змін.

А як щодо глибшого розуміння європейцями справжньої природи цієї війни: колоніальної для Росії, та деколоніальної для українців? Адже без цього неможливо в повній мірі осягнути реального сенсу всього, що відбувається. Як і неможливо позбутися досить сильного французького сентименту до Росії та її культури.

Це надзвичайно важливе запитання. Насправді тим, що французам найскладніше зрозуміти в цьому контексті, є питання мови. Я маю на увазі, чому багато українців роками говорять російською, якщо у них є своя мова – українська.

У цього є дуже просте пояснення – воно криється в нашій історіографії. Також тут варто сказати, що після 2014 року (а надто після 2022го) велика кількість українців перейшла на українську.

Так, я розумію. Але для багатьох французів це було незрозуміло, і це було дуже важко сприйняти. Нині, коли ми набагато більше знаємо про український контекст та, як ви вірно зазначили, українську історію, ми значно краще розуміємо питання вживання українцями власної або ж російської мови.

Другий момент, який б хотіла тут акцентувати – це згаданий вами сентимент французьких інтелектуальних, культурних та політичних еліт до російської культури (зокрема літератури). Так було протягом довгих десятиліть і навіть століть. Натомість увесь цей час у Франції не знали абсолютно нічого (або майже нічого) про українську культуру. І це, звісно, мало свої наслідки.

Ба більше – це стосувалося також і провідних французьких публічних політиків, і навіть керівників країни. До прикладу, екс-президент Франції Ніколя Саркозі, завжди мав проросійські погляди. І це, на жаль, не поодинокий приклад: Сеголен Руаяль, що була кандидаткою на посаду президента від Соціалістичної партії в 2007 році (тоді вона програла президентську кампанію Саркозі) – також є політикинею з проросійськими поглядами. Про лідерку французької ультраправої партії «Національне об’єднання» Марін Ле Пен взагалі нема чого й казати.

На жаль, велика кількість людей з проросійськими поглядами у французькому політикумі є давною та дуже серйозною проблемою, що існувала у французькому суспільстві задовго до початку війни в Україні. Проте, на щастя, часи змінюються, і нині у Франції вже вдосталь політиків чудово усвідомлюють, що Путін є тираном, а сучасна Росія – агресивною автократичною країною, що становить загрозу для світової демократії. Проте важливо також розуміти, що російський вплив на думки та погляди французьких еліт історично був дуже сильний, і позбутися його швидко та остаточно надзвичайно складно. Цей процес потребує часу, проте нині він відбувається, і це дуже важливо.

В нашій країні нині активні як крайні ліві політичні сили, так і крайні праві. І частина з них – проросійські. Все це формує дуже напружену, і, я б сказала, небезпечну політичну ситуацію. Наступного року у Франції мають відбутися чергові президентські вибори. І я переконана, що російсько-українська війна буде в контексті цих виборів надзвичайно важливим питанням. Французи, серед іншого, ставитимуть собі