​Юрій Костенко: «Війна не почалася б, якби Україна зберегла ядерну зброю»

08.06.2026, 10:00 lb.ua

Пане Юрію, скільки ядерної зброї було на території України станом на 1991 рік?

Усі дані щодо ядерного потенціалу України перебували в Генштабі Збройних сил СРСР і були засекречені. Парламентська робоча група, яку я очолював, почала розбиратися з цим у 1992 році. Ми робили запити і до Міністерства оборони України, і до СБУ, і навіть до Міністерства закордонних справ — і звідусіль отримували різні дані. Деяку інформацію нам надавали військові, але неофіційно. Дещо вдалось отримати від західних фахівців, зокрема зі Стокгольмського інститут дослідження проблем миру — він і зараз, до речі, веде свою ядерну статистику… Узагальнивши, ми склали уявлення, що таке третій за чисельністю ядерний потенціал світу, розміщений в Україні.

Станом на 1991 рік на території України були розміщені від 3500 до 4200 тактичних ядерних боєзарядів (за даними Звіту Тимчасової слідчої комісії ВРУ для проведення розслідування відомостей щодо фактів розкрадання в ЗСУ та підриву обороноздатності держави у період з 2004 по 2017 рік, тактичних ядерних зарядів на території України було понад три тисячі, а документально підтверджено вивезення до 06.05.1992 року 2 883 тактичних ядерних зарядів. — Ред.). Це і оперативно-тактичні ракети з ядерними боєголовками, і ядерні авіабомби, і ядерні міни й торпеди, і навіть засоби протиповітряної оборони з ядерними зарядами. Російський посол Юрій Дубінін, представник Росії на переговорах про ядерне роззброєння, також говорив про приблизно три тисячі ядерних зарядів.

Не зовсім так. Цю зброю виготовили на території Росії, але Україна, безумовно, була причетна до розробки і створення ядерного щита СРСР. Зокрема, саме з українського урану, добутого в Жовтих Водах, виготовляли перші ядерні боєголовки, а харківський Фізико-технічний інститут був залучений до програми збагачення урану. Ба більше: у закритому місті «Свердловськ-45», де мені довелося побувати, 68% працівників становили українці. («Свердловськ-45» — це насправді «город Лєсной», збудований в’язнями ГУЛАГу у 1947 році на Уралі. Займався збагаченням урану, — Ред.). Кадри, які займалися розробкою ядерної зброї для СРСР, — здебільшого етнічні українці.

А як щодо стратегічної ядерної зброї?

Її було біля двох тисяч одиниць. Зокрема, на стратегічних ракетах було 1240 боєзарядів, решта — на крилатих ядерних ракетах.… Але чому у 1991 році було важливо знати точну кількість ядерної зброї? Тому що це впливало на розмір компенсації, яку Україна мала отримати за її знищення. Тобто важливо було розрахувати, скільки саме ми передали Росії збагаченого урану й плутонію, аби вийти на фактичну ціну. А ціна, до речі, вийшла астрономічна: більше ста мільярдів доларів коштували матеріальні цінності, передані Росії з ядерними боєголовками.

Як сталося, що Верховна Рада ухвалила рішення про знищення ядерної зброї, але вона була не знищена, а передана Росії? Та ще й, вибачте за непарламентський вислів, майже на дурняк?

Про це можна розповідати годинами. Спробую коротко й тезово. Отже, 1990 рік. Україна ухвалює Декларацію про державний суверенітет. А там сказано: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». Це було вписано у текст Декларації, я б сказав, на «постчорнобильських» емоціях… А проголосували за це депутати відразу, навіть без обговорення.

Настає жовтень 1991-го. Дмитро Павличко, на той час голова парламентського комітету у закордонних справах, ініціює ухвалення заяви про без’ядерний статус України. Мене запрошують на засідання цього комітету, хоча його членом я не був, бо займався іншою тематикою — чорнобильською й екологічною. Я приходжу і кажу, що нам, тепер незалежній державі, не потрібно педалювати без’ядерний статус. Зав’язується дискусія, і в результаті ми виходимо на компроміс: Україна декларує намір рухатись у бік без’ядерного статусу. Саме рухатись, а не проголошувати його тут і зараз. Ми також говоримо про певні передумови, повний перелік яких з’являється у квітні 1992 року.

По-перше, частина тактичної ядерної зброї підлягає вивезенню до Росії, але винятково з метою знищення. Решта залишається в Україні, і Верховна Рада забороняє її вивезення. По-друге, знищення відбувається під міжнародним наглядом. По-третє, Україна отримує відповіді на низку запитань: хто фінансує утилізацію ядерної зброї? Як саме відбувається ця утилізація? Бо коли конструювали ядерну ракету, все робилося для того, аби вона полетіла, а не для того, щоб її утилізувати. Технології утилізації такої зброї на початку 1990-х не існувало в принципі.

І головне. У постанові Верховної Ради від квітня 1992 року піднімали питання, які юридично дієві гарантії безпеки отримає Україна тепер уже як без’ядерна держава. Все це були правильні і потрібні запитання, сформульовані без поспіху і без зобов’язання відмовитись від ядерної зброї негайно. Це пізніше росіяни приписували нам обіцянку моментально позбутись нашого ядерного арсеналу. Але ні, такого не було. Станом на 1992 рік ми рухались у правильному напрямку у відповідності до договору START-1 і до Лісабонського протоколу, який передбачав знищення 36% стратегічних носіїв ядерної зброї та 42% ядерних боєзарядів. (START-1 — неформальна назва договору між СРСР та США про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь; його у 1991 році підписали Михайло Горбачов і Джордж Буш-старший. Лісабонський протокол — доповнення до START-1 із іншим колом підписантів:США, Білоруссю, Казахстаном, Росією й Україною; документ підписаний в травні 1992 року, — Ред.).

То коли і де ми звернули не туди?

Кравчук почав підписувати договори, які він мав право укладати як глава держави, але які нічого не були варті без ратифікації українського парламенту. («Угода про спільні заходи щодо ядерної зброї» була підписана 21 грудня 1991 року в Алма-Аті. Згідно з нею, Україна, Білорусь та Казахстан зобов'язалися вивезти всю тактичну ядерну зброю до Росії для її розукомплектування під спільним контролем. Крім того, LB.ua знайшов в архіві ВРУ документ під назвою «Угода між Україною і Росією про порядок переміщення ядерних боєприпасів з території України на центральні передзаводські бази Росії з метою їх розукомплектування та знищення». Він датований 11 квітня 1992 року і підписаний Кравчуком та Єльциним, і він досі чинний, — Ред.).

Приблизно тоді ж Кравчук зібрав провідних спеціалістів із ядерної зброї і почав ставити їм запитання. Приміром: «А чи можемо ми швидко зняти ядерні боєголовки зі стратегічних ракет і відправити їх до Росії?» На це директор «Хартрону» академік Яків Айзенберг відповів: «Ми можемо зняти боєголовки, але на їхнє місце треба покласти так звані електронні еквіваленти. Бо інакше балістична ракета може стартувати. І хоча від її старту без ядерної боєголовки великої шкоди не буде, Сполучені Штати зафіксують виліт і можуть відповісти ядерним ударом по Україні». Кравчук говорить: «Так робіть ці електронні еквіваленти!». Айзенберг відповідає: «А фінансування де? Крім того, на це піде кілька років, і до 1995 року (як цього вимагав Кравчук, — Ред.) ми точно не встигнемо».

Тоді Кравчук питає: «А ми можемо блокувати старт ракети з нашої території?» «Можемо, — відповідає Айзенберг, — але попередьте Єльцина. Бо щойно ми втрутимось у систему управління балістичної ракети, сигнал про це отримає Генштаб у Москві. А коли хтось без попереджень входить у цю систему управління, це вже надзвичайна ситуація». Кравчук промовчав, але всім було зрозуміло, що Єльцину він не дзвонитиме. Бо той пошле його з такими ідеями дуже далеко… Усім ядерним комплексом завжди керували з Кремля, а коли Україна взяла курс на незалежність, Росія почала вимагати віддати їй ядерну зброю.

Чи можна звинувачувати Кравчука в тому, що Україна втратила ядерну зброю?

Кравчук уже перед Богом відповідає за всі свої вчинки. Хоча звісно, що провина лежить на тодішній виконавчій владі. І на міністерстві оборони в тому числі (відомство тоді очолював Костянтин Морозов, який за Кучми був послом в Ірані, а за Ющенка главою місії України при НАТО, — Ред.).

Вивозити тактичне ядерне озброєння до Росії почали у 1992 році, і це не тільки не було санкціоновано парламентом, а прямо суперечило документам, які ухвалювала Верховна Рада. Думаю, що Міноборони виконувало вказівки Кравчука, але, звісно, неофіційні. Коли я зробив запит на Міноборони і поцікавився, що, власне, відбувається, мені надіслали папірчик, яким послалися на Декларацію про державний суверенітет України та… на рішення 12 управління Генштабу Збройних сил СРСР.

Яке СРСР у 1992 році?

От власне… Зрозуміло, що це була відписка. Причому зроблена на коліні і без підпису. Але я переконаний, що Кравчук прекрасно знав, що з України вивозять тактичну ядерну зброю.

Ви особисто намагалися з цим боротися?

Я як міг перешкоджав передачі Росії ядерної зброї. У 1993 році замість мене головою урядової делегації щодо роззброєння поставили Шмарова (Валерій Шмаров — генеральний директор Укрспецекспорту, третій міністр оборони, віце-прем'єр-міністр України з питань військово-промислового комплексу. Працював у часи президентства Кравчука і Кучми, — Ред.). Шмаров одразу ж парафував угоди про передачу Росії української ядерної зброї. Третього вересня 1993 року у Масандрі у присутності президентів Росії і України ці угоди підписали прем’єр-міністри. І це був державний злочин проти інтересів України, бо згоди на такі дії Верховна Рада не давала.

Як за всіма цими рухами спостерігали у Сполучених Штатах?

Якщо у 1991 році у Сполучених Штатів був момент розгубленості, то вже у 1992-му США почали долучатися до процесу денуклеаризації України. Роман Попадюк, тодішній посол США в Україні, казав мені: «Ви ж брали на себе політичні зобов’язання щодо ядерного роззброєння, тож виконуйте». «А ви допомагайте», — відповідав я. І вони почали допомагати.

Допомагати чи тиснути? Леонід Кравчук в одному з інтерв’ю згадував: «Вони (Білл Клінтон і віце-президент США Альберт Гор) вимагали: “Якщо ви не вивезете боє