Карта світу путінської кліки з ходом війни в Україні змінилася, але патологія залишилася і прогресує
Нові геополітичні погляди Кремля, так би мовити, його ментальна карта, змінюють хід війни в Україні та протистояння із Заходом.
У російському стратегічному плануванні стався тектонічний зсув: Москва тепер розглядає Європу, а не Сполучені Штати, як свого основного геополітичного суперника. Це зумовлено масштабною військовою модернізацією європейських країн та прагненням їхніх лідерів розвивати власне ядерне стримування. У відповідь на це оборонний істеблишмент РФ просуває стратегію «ротації» або «рокіровки» (castling) задля перенесення фокуса стримування на європейські столиці.
У російських військових колах закріпилася концепція неядерного стратегічного стримування (NNSD). Вона передбачає готовність завдавати масованих, глибоких високоточних ударів по критичній військовій, політичній та економічній інфраструктурі не лише України, а й її європейських союзників. Цей підхід вважається більш ескалаційним, ніж попередні приховані «гібридні» кампанії.
Щодо України, замість прагнення до швидкої військової перемоги, Кремль перейшов до довгострокової стратегії виснаження, яка видається Москві у три етапи: – військовий: утримання анексованих територій та подальший підрив автономії України; – економічний і політичний: укладення тимчасового припинення вогню з метою подальшого задушення України через економічний тиск; – остаточне поглинання: зміна режиму в Києві та повна ліквідація її незалежності.
Росія бачить себе ядром багатополярного світу, що формується, та «історичним балансиром», який руйнує 500-річне домінування Заходу. Опора на Китай, БРІКС та ШОС дозволила Кремлю витримати санкції та закріпити за собою статус незамінного гравця в Азії та Африці.
Як зазначає аналітик Андрій Кортунов на шпальтах Foreign Affairs у публікації «The Coming Risks of Russian Power», поточний хаос, ослаблення глобалізації та зростання націоналізму у світі об’єктивно грають на руку Москві.
При цьому західні аналітики наголошують на парадоксі: зовнішня стійкість маскує глибокі внутрішні загрози. Тотальна мілітаризація економіки загнала країну в рекордний бюджетний дефіцит, а зростаюча залежність від Китаю ризикує перетворити Росію на його «молодшого партнера». Конфронтація із Заходом блокує технологічний розвиток Росії, що у довгостроковій перспективі може призвести до втрати статусу великої держави.
Деяким із зазначених вище питань присвячена публікація Дмитра Адамського, професора Університету Рейхмана та наукового співробітника проєкту «Управління атомом» при Гарвардському університеті, у виданні Foreign Affairs під назвою «How Russia Sees the World Now» («Як Росія бачить світ сьогодні»).
У 2022 році, коли Москва почала повномасштабну війну в Україні, стратегічне мислення Кремля будувалося на таких вихідних даних.
Кремль розглядав Сполучені Штати як головного геополітичного суперника, супротивника, який підбурював Київ до завдання Москві стратегічної поразки. Європа та НАТО сприймалися переважно як продовження американської могутності, а демонстрація ядерної сили вважалася ефективним засобом тиску.
Сьогодні, через майже п’ять років війни та 22 місяці другого терміну адміністрації Трампа, ментальна карта, що визначає російську стратегію, змінилася.
Москва тепер розглядає Європу, а не Сполучені Штати, як свого головного геополітичного супротивника — цей зсув спонукав російське військове керівництво закликати до застосування підходу, відомого як «рокіровка», задля протидії основним загрозам.
У зв’язку з цим Москва тепер приписує Європі нову стратегічну роль через масштабну військову модернізацію, що відбувається у багатьох країнах, та зростаючий інтерес деяких європейських лідерів до розвитку або розширення власного потенціалу ядерного стримування.
(Від себе зазначимо, що саме розгорнута Москвою війна в Україні та загалом політика Кремля стали причиною повороту Європи в бік мілітаризації).
Третя зміна стосується російської теорії стримування: традиційне розуміння Москвою ядерного примусу поступається місцем новому підходу до неядерного стратегічного стримування з використанням сучасних систем звичайних озброєнь, націлених на Європу.
Цим новим напрямам думки, які за останній рік набули значущості серед впливових представників «експертно-політологічної обслуги» Кремля, не обов’язково бути закріпленими в офіційній доктрині безпеки, щоб мати значення.
Як показало останнє десятиліття, ідеї, що циркулюють у колах російських силових структур, визначають те, як чиновники формулюють проблеми, визначають можливі варіанти і, зрештою, ухвалюють важливі стратегічні рішення.
Три недавні зсуви в російському стратегічному мисленні, ймовірно, відіграватимуть важливу роль у тому, як Москва підходитиме до будь-яких переговорів про припинення війни, а також у тому, як вона справлятиметься з майбутньою ескалацією та конкуренцією з Європою і Сполученими Штатами.
У міру того як адміністрація Трампа активізує зусилля із загравання з Кремлем та його умиротворення, стратегічне мислення московської верхівки суттєво змінилося з 2022 року.
Однією з найпомітніших тенденцій у російській стратегічній думці за останній рік стала поява ідеї «рокіровки». Цей термін, запозичений із шахів, у геополітиці описує перерозподіл сил і ресурсів для оптимізації стратегічної позиції держави. Московські експерти з оборони використовують цю концепцію для опису стратегії протидії новій реальності: вперше з часів Другої світової війни, стверджують вони, Європа, а не Сполучені Штати, стала головним геополітичним супротивником Росії. Згідно з цією точкою зору, європейські країни тепер є основним джерелом військового потенціалу, політичної рішучості та стратегічної стійкості України; саме Європа, а не Сполучені Штати, зробила Україну своєю маріонеткою та підбурює Київ до стратегічної поразки Москви.
У результаті Москва змушена спрямовувати примусовий тиск на Європу — на її еліти, центри ухвалення рішень та критично важливу інфраструктуру. Таким чином, Росія може вселити в Європу те, що московські теоретики називають «стримувальним страхом»: небажання Європи провокувати Росію подальшою підтримкою України. На їхню думку, такі дії також можуть відновити реальний потенціал стримування Росії в довгостроковій конкуренції із Заходом, який нині зосереджений на Європі.
Цей поворот не передбачає зміни загальних цілей Росії, які залишаються такими самими, як і ті, про які заявляв Путін під час вторгнення у 2022 році. До них належать заборона на розширення НАТО на Україну та інші колишні радянські республіки; відступ зі східного флангу НАТО; та обмеження військових навчань НАТО, а також звичайного і ядерного розгортання країн-членів НАТО поблизу російських кордонів. Різниця полягає в тому, що тепер російський примус має бути спрямований на Європу, а не на Сполучені Штати, задля досягнення цих цілей.
Поряд із переглянутою оцінкою Європи, російські стратеги інтерпретують власну стратегічну позицію адміністрації Трампа як свідчення того, що Азія замінила Європу як головний театр стратегічних змагань США. Вони вказують на небажання адміністрації підтримувати Україну, її прагнення припинити війну та триваючі спроби зближення з Кремлем. Рішення адміністрації в середині жовтня послабити санкції щодо Росії та посилити тиск на Україну підкріплює цю думку в Москві. Російські стратеги також припускають, що Вашингтон прагне зміцнити свій контроль над Західною півкулею і розглядає Китай, а не Росію, як свого головного довгострокового супротивника.
Москва вважає, що Вашингтон у такий спосіб прагне скоротити свої зобов’язання на другорядних театрах воєнних дій — особливо в Європі та на Близькому Сході — щоб зосередити політичні, військові та організаційні ресурси на Пекіні. В очах Росії нова американська наполегливість у Венесуелі, на Кубі та в Карибському басейні не дивує. Натомість нинішня війна в Ірані — найбільше військове втручання США за останні роки — у Москві розглядається як ненавмисне відхилення від нового напряму американської політики, яке Вашингтон прагне виправити якомога швидше. Не так важливо, чи відображає це тлумачення реальні наміри Америки, як те, що воно стало переважаючим розумінням у Москві.
У російському дискурсі спостерігається схожа тенденція: дедалі більша увага приділяється тому, що експерти в галузі оборони називають «ядерною цікавістю» Європи, та новій військовій наполегливості поблизу російських кордонів. Зокрема, російські стратеги стурбовані модернізацією ядерних програм Франції та Великої Британії та їхньою очевидною готовністю застосовувати їх більш напористо. Москва також зазначає перспективу поширення французьких чи британських ядерних гарантій на європейські держави та неядерні європейські столиці, які розглядають можливість розробки власних ядерних озброєнь.
Російські джерела називають Німеччину, Польщу та країни Північної Європи й Балтії «ядерно зацікавленими», чи то в прагненні до статусу країни, що перебуває на межі ядерної безпеки, чи то в пошуку захисту під французькою та британською ядерною парасолькою. У зв’язку з цим особливу увагу привернули коментарі польських посадовців на початку 2026 року, які висловили підтримку польському ядерному стримуванню. Російські стратеги також уважно стежили за дискусіями в Парижі та Лондоні щодо надання континенту розширеного стримування як альтернативи американській парасольці.
З погляду Москви, будь-яка нова спроба європейської держави стати ядерною державою переступить червону лінію і потенційно може стати приводом для війни. Ба більше, зростаюча наполегливість Європи в ядерних питаннях відбувається паралельно з розгортанням звичайних високоточних боєприпасів глибокої дії поблизу російських кордонів. Для НАТО така активніша європейська позиція знижує ризик відходу Вашингтона від своїх європейських союзників, але для Москви це сигнал про те, що Європа потенційно може завдати ударів, спрямованих на роззброєння російського ядерного арсеналу чи обезголовлювання його керівництва.
(Від себя -> Від себе ще раз зазначимо, що саме політика Москви та затіяна нею війна в Україні стали причиною різкого інтересу Європи до мілітаризації у всіх її про
- Останні
- Популярні
Новини по днях
25 жовтня 2026
