“Я складаю все в наплічник і везу шматочок півдня”: історія херсонської майстрині Галини Коваль
Бісер, нитки для макраме, каміння, маленькі іграшки, браслети, кольє та силянки – усе це для майстрині Галини Коваль давно перестало бути просто матеріалами для рукоділля. За двадцять років творчість стала частиною її життя, способом заробітку, можливістю говорити про Херсонщину і, зрештою, способом не втратити себе тоді, коли звичний світ навколо змінила війна.Сьогодні свої роботи вона складає у наплічник та везе на фестивалі й ярмарки в інші міста. Робить це не тому, що захотілося мандрівного життя, а бо вдома таких фестивалів майже не залишилося.“Це ж чому я почала їздити на інші фестивалі – тому що вдома їх немає. Тому що вдома війна, небезпека, на межі виживання. Улюблену справу кидати не хочеться, тому я складаю все в наплічник і везу “шматочок півдня”“, – говорить Галина.Що означає бути майстринеюБути майстринею – це мати авторські техніки, брати участь у виставках, виховувати учнів, які продовжать справу вчителя. А ще… переконана Галина – людина по той бік ярмаркового столу.“Це затребуваність тебе як майстра, коли є відгук від покупця. А раптом хтось серед сотень речей знайде саме ту дивну прикрасу, і вигукне: “Я так давно це шукала!”.Двадцять років із бісеромГалина не обмежує себе однією технікою. Вона в’яже іграшки, працює з макраме, створює аксесуари, використовує натуральне каміння. Але історія її майстерності почалася приблизно двадцять років тому саме з бісеру. І він, каже майстриня, її досі “не відпускає”.“Я багато чим займаюся: різні вироби, різні техніки. В’язання іграшок, наприклад. Ще захопила нова хвиля популярності макраме – маю чимало таких аксесуарів”.На перший погляд, бісер – лише матеріал. Але за ним ховаються десятки способів роботи. ““Технік там безліч: це і плетіння, і низання, і в’язання гачком. І це різні вироби, в основному прикраси, звісно: буси, кольє, силянки, сережки можуть бути. Найбільше браслети полюбляю, та й їх найчастіше купують”.Навіть коли Галина працювала в продуктовому магазині в Комишанах, вона і там знаходила місце для рукоділля. “У мене там була своя поличка з прикрасами, з іграшками, з браслетами. І там купували, поки були люди”.Почалося все з великодніх яєцьПрофесійної школи рукоділля Галина не відвідувала. Вона вчилася сама: шукала інформацію, пробувала, помилялася, вигадувала власні способи. Поштовхом стала телевізійна передача напередодні Великодня із майстринею Зоєю Жменько. Галина побачила колекцію яєць, обплетених бісером. Зображення настільки її захопило, що вона намагалася фотографувати телевізійний екран на старий мобільний телефон, коли камера показувала роботи крупним планом. Так почалася історія, яка розтягнулася на два десятиліття.Каміння, яке має “подружитися“У роботах Галини є не тільки бісер та нитки. Вона використовує натуральне каміння: аметист, лабрадорит, обсидіан, нефрит, лазурит, родоніт, геліотроп. Добирає їх переважно інтуїтивно, бо навіть якщо камені нібито пасують одне одному за певним задумом чи символікою, в готовій прикрасі вони можуть не скластися.“Буває, стараєшся за сенсами підібрати, а вони візуально не дружать один з одним, не виглядають, як мають виглядати. Тому це такий взагалі цікавий процес”.Херсонщина у візерунках“Візерунки можуть перегукуватися з вишивкою наших країв, орнаментами. В іграшках найулюбленіша моя іграшка і моїх покупців, великих і малих, – це жабенятко”.А ще Херсонщина проявляється в тому, як Галина представляє свої роботи. На ярмарках вона вивішує табличку: “Зроблено в Херсоні”, що працює майже як пароль. За роки повномасштабної війни херсонців розкидало по різних містах та країнах, і зустріч із земляками далеко від дому часто починається з кількох слів і швидко перетворюється на дуже особисту розмову.“Звісно, що найпершими реагують саме херсонці. От такі зустрічі: ти цю людину не знаєш, але вона тобі каже: “А я теж звідти”. Або із самого Херсона, або з Олешок, або ще з якогось населеного пункту області”.Після цього вже не так важливо, чи знали ці люди один одного раніше. У них з’являється спільне – дім.“Зазвичай це такі розмови, звісно, до сліз, тому що для кожної сім’ї це біль. Хтось тікав ще під час окупації, комусь нема куди повертатися. Обійнялися, побажали один одному триматися…”.Мешканці інших областей також підходять, розпитують. Дехто припускає, що Галина після виїзду з Херсонщини перебралася кудись на захід України. Вона пояснює: ні, залишається на півдні, а на фестиваль приїхала саме тому, що можливості ярмаркувати вдома практично зникли.“На Херсонщині фестиваль був можливістю показати весь край – його людей, ремесла, їжу, атмосферу. Я дуже сумую за нашими юшками, козацькими кулішами, за цим усім. Наші херсонські фестивалі, які проводилися на набережній, на пішохідній вулиці, – то реально цілий світ”.“Як тільки нічого не летить – життя прекрасне“Галина каже: її психіка настільки адаптувалась, що за лічені хвилини може переключитися зі стану тривоги у життєрадісний.“Як тільки нічого не летить, не свистить, не вибухає, то за одну-дві хвилини в мене відразу вмикається життєрадісний стан. Навіть попри те, що буквально п’ять хвилин тому прилетіло до сусіда, наприклад, чи я бачила дим від пожежі”.Страх, каже вона, найгостріший у сам момент близького вибуху. А потім починають працювати інші емоції. “Все одно більше під час обстрілів ненависть перемагає всі страхи. Ненависть, злість за те, що ворог ламає наше прекрасне життя. Ненависті більше, ніж страху”.Її власний будинок теж зазнав пошкоджень. Дах у дірках. Вже вилітали вікна і двері. В одну з ночей вона залишилась у домі друзів, які виїхали. Прокинулася від звуку виходів “Градів”.“Я встигла прокинутись, зіскочити з ліжка і думала бігти десь у коридор, у ванну, де вікна хоча б не дивляться у двір, не в той бік, звідки обстріл іде. Але я вже нічого не встигла. Буквально дві секунди – і стався приліт. Все в диму, важко було дихати.. І вийти вже не було куди, бо якраз там завалило все від прильоту: вибиті вікна, двері покосило. Я підійшла відкрити вікно в кімнаті, де спала, а його нема, нема що відкривати… Провітрювання вже відбувалося…”.Після цього з родиною ночували в підвалі.Дім, де не можна вийти на вулицюГалина каже, що сама не хотіла виїжджати з Комишан. Однією з головних причин стала неповнолітня дитина, якій потрібні безпека й соціалізація. Тому зараз майстриня живе між Херсоном та Миколаєвом. Вдома ж вона не була вже чотири місяці.“Це так складно все. Я приїжджала, там було повно дронів, не могла вийти на город, не могла вийти у двір. Стало все неможливіше пересуватися селищем, але все одно люди залишаються жити вдома”.Діти, які знають назви дронівСьогодні Галина не лише створює власні роботи, а й проводить майстер-класи як волонтерка благодійного фонду «Крила Фундешн» у Херсоні. Заняття відбуваються і для дітей, і для дорослих. Нещодавно, розповідає майстриня, працювали в техніці макраме, з жінками ж робили акцентний аксесуар – припинду.Дітям майстер-класи дають можливість кілька годин робити щось руками, розмовляти, гратися, бути разом. “Вони зацікавлені, зазвичай перепитують, уточнюють. Та я вражена тим, наскільки війна вбудована у дитячі розмови. Тринадцятирічні вже розбираються в дронах, їхніх видах, знають, що вони означають і що це за дрон. Для дітей це норма життя. Оце таке дитинство, яке зараз є. Здавалося б, до цього жаху не можна звикнути ніколи, та й не можна звикати. Але ми звикли, ми підлаштувалися”.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
21 жовтня 2026
