Стежками Параджанова в Ужгороді: хто з місцевих митців був дотичний до створення культової кінострічки «Тіні забутих предків»

16.10.2026, 03:06 varosh.com.ua

Психологічна драма гуцульських Ромео і Джульєтти — Івана та Марічки — розгортається на тлі вічних культурних архетипів: кохання, життя, смерті, гріху та спокути. Новаторство ж фільму криється в унікальному поєднанні форми, візуального стилю, музики та глибокого етнографізму.

Ведучи глядача сюжетом повісті, Параджанов створив світ магічного реалізму, де християнство переплітається з язичництвом. Навіть Карпатські гори у фільмі — повноцінний образ зі своїм характером і фактурою. Акустика та мелодика органічно вплетені у візуальну канву. Режисер так і казав: хочу створити фільм, який неможливо буде перекласти жодною іншою мовою світу. І справді, Гуцульщина у Параджанова постає настільки багатою, культурно глибокою та самодостатньою, що не потребує додаткових коментарів.

Аби втілити ідею поетичної драми, режисер вдався до незвичних для того часу засобів: відмовився від павільйонів кіностудії, майже все знімав у високогірних селах Жаб’є (нині Верховина) та Криворівня на Івано-Франківщині, а в ролі другорядних персонажів залучив справжніх місцевих жителів — з їхньою мовою, традиціями та звичаями.

Уже під час роботи над стрічкою з Москви на адресу «Тіней» надходили тривожні сигнали щодо надмірної націоналістичності, знімальній групі ставили перешкоди. Втім, художня рада кіностудії ім. О. Довженка затвердила фільм, і кінематографічне керівництво відправило його на фестивалі. Успіх виявися несподіваним і приголомшливим. Стрічка зібрала небувалий в історії радянського кіно «врожай»: 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них 24 Гран-прі) у 21-й країні.

Прем’єра фільму 4 вересня 1965 року також стала знаковою. Це був перший публічний виступ української інтелігенції проти політичних репресій. Заклики не мовчати пролунали від Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса. Невдовзі активістів арештували. Не оминула ця участь і Сергія Параджанова. «Тіні» опинились під забороною і в Україні їх ще довго не демонстрували.

Нині фільм вважається хрестоматійним та займає перше місце у списку 100 найкращих в історії українського кінематографу за версією «Довженко Центру». Гарвардський університет додав його до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на кандидатський ступінь у кінознавстві.

Не так давно у надсучасних кінолабораторіях плівку відреставрували, і тепер якісну кольорову версію можна переглянути на доступних платформах.

У будь-які часи «Тіні забутих предків» — насолода для очей і вух. Особливо рекомендуємо ужгородцям уважно придивитися до фільму, адже там можна виявити чимало цікавих деталей, до появи яких так чи інакше були причетні відомі люди і загалом мистецьке середовище тогочасного Закарпаття.

Так, стежки генія Параджанова прокладені й на Закарпаття. Хто саме його надихав і як зараз в Ужгороді зберігають пам’ять про відомого режисера — читайте у нашому матеріалі.

Аби пройтися стежками Параджанова в Ужгороді, найперше варто навідатися в гості на вулицю Високу, 15. Тут жив і творив письменник, кіносценарист, фольклорист, лауреат Шевченківської премії Іван Чендей. Він безпосередньо був причетний до створення відомого кіношедевру.

Хвіртку нам відчиняє донька письменника Марія Чендей-Трещак. Разом із чоловіком Іваном Трещаком вони багато роблять для збереження пам’яті класика й популяризації його творчості. У цьому будинку проходить традиційна літературно-мистецька подія «Чендей-фест».

Наприкінці 1962 року Держкіно вирішило до 100-річчя Михайла Коцюбинського екранізувати його повість «Тіні забутих предків». Івана Чендея запропонували як сценариста, оскільки він уже мав досвід роботи над документальним кіно, добре знав Закарпаття, гуцульську культуру та фольклор.

У центральному Державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається старий зошит, в якому зазначена дата початку роботи Чендея над кіносценарієм — 23 серпня 1962 року, Ужгород. У рукописі багато правок і перекреслень, що видає напругу і творчий темперамент автора. Тож Чендей зачинився у своєму ужгородському кабінеті і завзято занурився в роботу.

Пізніше до сценарного процесу долучився Сергій Параджанов. Його призначили режисером, і в травні 1963-го фільм запустили у виробництво.

Параджанов мав професійну освіту — закінчив ВДІК і працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Але в ньому було й те, чого не навчають в університетах: артистизм і талант до малювання. Параджанов колекціонував антикваріат і знався на мистецтві, сам міг змайструвати декорацію, пошити костюм чи підібрати акторів.

У період, що передував роботі над «Тінями забутих предків», режисер переживав творчий застій. Тож він радо відгукнувся на пропозицію попрацювати над екранізацією повісті Коцюбинського. Параджанов задумав фільм як поетичне кіно, засноване на самобутності гуцулів, красі їхніх традицій, фольклорі, глибинній філософії гірського народу.

Для роботи над сценарієм у 1962 році Параджанов приїхав до Ужгорода і майже місяць жив вдома у родини Чендеїв. Він знав, що Іван Чендей добре розуміє тонкощі культури горян, але хотів особисто пояснити йому свій режисерський задум.

… Охайним двориком з ароматом стиглих осінніх фруктів йдемо з донькою Івана Михайловича Марією Трещак-Чендей до будинку.

— Це вже не той дім, у якому зупинявся Параджанов, — пояснює нинішня господиня обійстя. — У 1985 році батько почав зводити більший будинок для нашої великої родини, тож старий довелося знести. Але розташування кімнат тут ідентичне тому, як було раніше. Що залишилося з того часу, так це картини й бібліотека. У дворі ще ростуть кущі винограду і дерева, посаджені батьком.

Зображення старої хати пані Марія показує на картині Тетяни Яблонської, яка висить над входом у кімнату.

— Художниця колись мешкала поруч в готелі «Дружба» і написала пейзаж з балкона. Пізніше цю картину ми придбали, — каже пані Марія.

Інтер’єр помешкання одразу видає його господаря-інтелігента — всюди портрети, живописні роботи закарпатських художників, книги.

— Я пізня дитина у батьків. Коли тут перебував Параджанов, мене ще не було на світі. Але його добре пам’ятали брат Михайло і двоюрідна сестра Ольга, яка тут мешкала., — розповідає Марія Трещак-Чендей. — З їхніх спогадів, Параджанов був тоді молодий, чорнявий, надзвичайно енергійний та балакучий. Любив дітей, пригощав їх морозивом. Олю з її виразними рисами обличчя Параджанов навіть пригледів на роль Марічки у дитинстві. Але на кінопробах вона злякалася і була скутою.

Марія Чендей-Трещак вважає, що Параджанов та Іван Чендей познайомилися в Ужгороді на вулиці Високій ще до того, як кіномитця затвердили на посаду режисера «Тіней». Вони разом працювали над сценарієм, після вечері багато розмовляли про кіно. Параджанов занурювався в закарпатське середовище, знайомився з місцевими митцями та вивчав гуцульську культуру. І дуже швидко у нього вже з’явилися місцеві приятелі, з якими він проводив час.

Коли всі формальності щодо старту роботи над фільмом були завершені, Параджанов поїхав далі на Івано-Франківщину і розпочав зйомки. Прощаючись із родиною Чендея, подякував їм за гостинність. У зошиті для гостей Марія Трещак-Чендей показує запис вірменською мовою: «Дорогий Іване, твоя душа неймовірно красива. Тішуся, що тебе знаю». Поруч дата — «1962 год» і припис російською: «Накануне осени» («Напередодні осені»).

Після від’їзду Параджанова Іван Чендей повернувся до роботи над іншими своїми творами, згодом, як і багато хто з творців «Тіней», зазнав переслідувань від радянської влади.

9 липня 1969 року за збірку «Березневий сніг», Чендея виключили із членів КПРС та впродовж 10 років забороняли друкуватися. Довгий час його прізвище навіть не зазначали в титрах кінофільму. Лише через багато років його ім’я повернули до переліку авторів стрічки.

Зйомки фільму проходили у селі Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Саме там, власне, й народилася повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» — на основі побачених письменником місцевих традицій та звичаїв, обрядів і природних вірувань.

Сергій Параджанов зі знімальною групою навіть напросилися пожити у місцевій хаті, щоб відчути особливість тутешньої автентики та її колорит.

Зйомки відбувалися експедиційним методом, по 6-7 тижнів на сезон, тому у фільмі можна побачити всі пори року.

Але для втілення режисерського задуму лише самих зйомок Параджанову було замало — потрібна була візуальна поетичність кадру. Такими образами мислив закарпатський художник Федір Манайло. Саме його Параджанов і запросив як консультанта фільму.

Тепер вирушаємо на вулицю Другетів, 74. За цією адресою розташований меморіальний будинок-музей видатного українського художника, одного із засновників Закарпатської школи живопису Федора Манайла.

Музеєм опікується онука митця — Вікторія Манайло-Приходько. Пані Вікторія проводить нам екскурсію оселею, де мешкав художник, і куди також навідувався в гості Сергій Параджанов.

У 1962 році в Києві проходила персональна виставка Федора Манайла «Старе і нове Закарпаття», приурочена до 50-річчя художника. В експозиції представили його довоєнні роботи, які довгий час зберігалися на горищі, оскільки не вписувалися в рамки соцреалізму. Після смерті Сталіна тиск на митців послабшав, і Манайла переконали показати свої давні твори.

Виставку відвідав Сергій Параджанов. Він був настільки вражений побаченим, що, перебуваючи в Ужгороді, не міг не познайомитися ближче з таким самобутнім митцем.

Вікторія Манайло-Приходько розповідає, що Параджанова до її дідуся в будинок на Горького (сьогодні вулиця Другетів) привів Іван Чендей. Разом із режисером тоді прийшов і художник-постановник фільму «Тіні забутих предків» Георгій Якутович. З ним пані Вікторія знову зустрілася через кілька десятиліть і розпитала про той давній візит детальніше.

— Вони сиділи саме ось тут, у цій вітальні, на цих фотелях (кріслах, — прим.авт.), за цим столом. Як розказував Григорій Якутович, творча розмова тривала два дні і дві ночі. Їх частувала донька Федора Федоровича — Катерина. Нарізали сало з цибулею, пили каву і до кави. Манайло розкладав свої рисунки, замальовки, ідеї, показував усю художню «к

Читати повністю…