105 років Дмитру Луценку: як хлопець, що пережив Голодомор, написав «Києве мій» і «Мамину вишню»

15.10.2026, 08:30 subota.online

Вранці біля його ліжка лежали десятки зім’ятих папірців. Дмитро Луценко прокидався о четвертій чи п’ятій, поки родина ще спала, і працював над віршами. Невдалі аркуші стискав у кульки й кидав на підлогу. Так писав чоловік, чиї слова згодом співала вся Україна. Але навіть найвідоміший рядок — «Як тебе не любити, Києве мій» — довго йому не давався.

15 жовтня 2026 року виповнюється 105 років від дня народження Дмитра Луценка — українського поета-пісняра, лауреата Шевченківської премії, автора понад 300 поезій, які стали піснями. За його плечима були Голодомор, шахтарська праця, війна, тяжке поранення та особисті втрати. А в піснях залишилися мамина вишня, рідна хата, любов і Київ.

Родина мешкала в невеликій двокімнатній квартирі. Письмового столу для усамітнення не було, тому поет працював напівлежачи, просто в ліжку. Виправлення на готовому аркуші майже не робив — переписував вірш заново.

Дмитро Луценко народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка на Полтавщині. У родині багато співали. Мати Євдокія співала і вдома, і під час роботи, а батько Омелян мав гарний голос. Малий Дмитро змалку знав сотні народних пісень.

Згодом він згадував, як мати співала, навіть повертаючись із виснажливої праці на колгоспних бурякових полях. Пісня допомагала їй витримувати важке життя.

Потім настав Голодомор 1932–1933 років. Від голоду померли батько Дмитра та його сестра Яринка. Сам хлопець вижив і ще підлітком вирушив із рідного села на Донбас. Працював у шахті, навчався в гірничо-промисловому технікумі.

У Києві юнакові допоміг письменник Іван Микитенко. Але після репресій проти Микитенка 1937 року Луценка виключили з комсомолу через зв’язок із людиною, оголошеною «ворогом народу».

Згодом Дмитро вступив до Київського гідромеліоративного інституту. Навчання перервала військова служба, а потім — Друга світова війна.

Як засвідчують матеріали Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Луценко воював автоматником у розвідувальній роті, працював у дивізійній газеті. За бойові заслуги отримав медаль «За відвагу» та орден Червоної Зірки.

8 травня 1945 року у Східній Прусії його тяжко контузило. Він утратив слух, не міг говорити, довго лікувався. Наслідки воєнного поранення залишилися з ним на все життя.

У листопаді 1945 року, після повернення з госпіталю, Дмитро познайомився з молодою журналісткою Тамарою. Зустрілися в редакційному середовищі — обидва були пов’язані з газетою «Колгоспне село», майбутніми «Сільськими вістями».

За спогадами Тамари, вони одружилися вже на п’ятий день після знайомства.

Син Сергій переповів ще одну родинну історію. Коли батько прийшов до редакції робити пропозицію, то почав уголос читати Тамарі власні вірші про кохання. Згодом ці слова стали піснею.

Перші 16 років подружжя мешкало в тісній прохідній кімнаті на Круглоуніверситетській вулиці у Києві. Там народилися й росли їхні діти — Лариса та Сергій.

Пізніше Луценко працював у газетах «Молодь України», «Сільські вісті», був кореспондентом Всесоюзного радіо. У 1962 році вийшла його перша поетична збірка «Дарую людям пісню» з передмовою Володимира Сосюри.

Того самого 1962 року народилася пісня, з якою ім’я Луценка пов’язане назавжди.

Композитору Ігорю Шамо доручили створити пісню про Київ. Мелодію він написав за одну ніч. А ось Дмитро Луценко підбирав слова майже місяць. Найважче давалося завершення приспіву.

Допомогла випадкова розмова на вулиці.

За спогадами сина поета, Дмитро Луценко прогулювався Володимирською гіркою, коли почув, як молодий хлопець звернувся до своєї дівчини зі словами любові. У цій фразі поет упізнав саме те, чого бракувало його пісні.

Так з’явилося «Як тебе не любити, Києве мій».

Цю історію також розповідала дружина поета Тамара. Її спогади збереглися в матеріалах про створення знаменитого вальсу, які опублікувало Суспільне.

Першими виконавцями пісні стали оперні співаки Юрій Гуляєв і Костянтин Огнєвий. Вона швидко вийшла за межі концертних залів, а з 13 листопада 2014 року офіційно стала гімном територіальної громади Києва.

Із 1976 роком пов’язана ще одна історія. Дмитро Луценко та Ігор Шамо отримали Шевченківську премію за цикл із семи пісень, серед яких була й «Києве мій». За біографічними матеріалами Українського інституту національної пам’яті, преміальні гроші митці передали дитячим будинкам Києва.

Є пісня Луценка, пов’язана не з великим містом, а з одним деревом біля батьківської хати.

«Мамина вишня» народилася зі спогаду про Березову Рудку. У дитинстві біля воріт рідної оселі росла вишня. Мати зривала з неї перші ягоди й пригощала дітей. Тому дерево в родині називали маминим.

Через багато років поет повернувся до села. Мами вже не було. А вишня продовжувала цвісти.

Луценко згадував, як пелюстки осипалися на землю, нагадуючи йому сльози. Саме цей образ ліг в основу майбутньої пісні. Розповідь поета збереглася в матеріалах про творчість його співавтора, композитора Анатолія Пашкевича.

І тут історія Дмитра Луценка несподівано перетинається з Житомирщиною.

Музику до «Маминої вишні» написав Анатолій Пашкевич, який народився в Довбиші на Житомирщині. Він багато років працював із народними хорами й створив музику до численних українських пісень. Серед них — «Мамина вишня», «Хата моя, біла хата», «Ой ти, ніченько».

Історію життя композитора та його творчості розповідала донька Анатолія Пашкевича Оксана. За її спогадами, чимало батькових пісень люди й досі вважають народними, настільки глибоко вони ввійшли в українську співочу традицію.

Особливо відомою «Мамина вишня» стала у виконанні Раїси Кириченко.

За родинними спогадами, смерть доньки Лариси стала одним із найтяжчих ударів у житті Дмитра Луценка. Дівчина померла в 17-річному віці.

Про цю втрату в розмові з «Вечірнім Києвом» згадувала Тамара Шамо, донька композитора Ігоря Шамо. Вона добре знала обидві родини. Коли Лариса тяжко захворіла, її батька не було у Києві. Ігор Шамо допомагав організовувати лікування, однак дівчину врятувати не вдалося.

Після смерті доньки Луценко пережив перший інфаркт. Попри тяжкі проблеми зі здоров’ям він продовжував писати.

Поет помер 16 січня 1989 року в Києві. Йому було 67 років.

Тамара Луценко пережила чоловіка більш ніж на тридцять років. Увесь цей час вона збирала рукописи, фотографії, спогади, організовувала концерти та допомагала видавати його твори.

Для цього жінка продавала власне майно. Їй навіть доводилося здавати кімнату у своїй квартирі, щоб оплачувати заходи, присвячені пам’яті чоловіка.

У 1990 році в рідній Березовій Рудці започаткували пісенне свято «Осіннє золото». А 2001 року заснували літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка. Серед перших її лауреатів були співачка Раїса Кириченко та композитор із Житомирщини Анатолій Пашкевич.

У Пирятинському краєзнавчому музеї зберігають речі поета, серед яких є особливо незвичайна — стара валіза, в якій маленький Дмитро спав немовлям. Там також представлені фотографії, нагороди, меблі та його вишита сорочка.

У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається особовий фонд Дмитра Луценка: рукописи, нотні записи й документи за 1948–1984 роки. Частину цих матеріалів поет передав до архіву особисто ще за життя.

У 2021 році син Сергій розповідав, що родина не брала грошей від київської влади за використання «Києве мій» як міського гімну. Натомість інші публічні виконання пісень могли приносити авторські виплати.

Дмитро Луценко залишив понад десять поетичних збірок і сотні пісень. У його творчій біографії були нагороди, концерти, зустрічі з відомими композиторами. А найособистіші його спогади продовжують жити в двох образах: закохане місто над Дніпром і вишня біля материнської хати.

Хочете більше цікавих новин і корисних матеріалів?

Підписуйтеся на «Субота Онлайн» у Telegram або Facebook.

© Використання матеріалів з інтернет-видання Субота Онлайн дозволяється лише за умови посилання на сайт subota.onlineДля інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.

Читати повністю…