М’яч знову у грі: як у Білозерській громаді відроджують дитячий футбол
У прифронтовій Херсонщині навіть звичайне дитяче дозвілля стало залежати від безпекової ситуації. Тренування можуть перерватися через обстріли, змагання — не відбутися, а замість футбольного поля іноді доводиться відкривати Zoom.Та у Білозерській громаді знову грають у футбол. Під час повномасштабної війни тут зібрали нову команду. Діти тренуються, їздять на турніри, здобувають перші перемоги.За всім цим — робота тренера, підтримка батьків і велике бажання самих дітей виходити на поле. Сьогодні футбол для них — не просто спорт, а місце, де можна змагатися, знаходити друзів і хоча б на деякий час думати про гру, а не про те, що відбувається навколо.Як живе команда, яких результатів уже досягла та що тримає дітей у футболі попри війну — розповідаємо далі.Коли тренування залежать від безпекиПеред кожним заняттям тренер перевіряє не лише погоду. Стежить за безпековою ситуацією і вирішує, чи можуть діти сьогодні вийти на спортивний майданчик. Якщо ні — тренування переходить в онлайн.Тренер малює поле, розбирає тактику, правила гри, показує вправи, а діти виконують їх перед камерою. Буває, що тривога лунає вже під час заняття. Тоді всі організовано прямують до укриття. Та щойно з’являється можливість – футболісти знову повертаються до гри.В Білозерській команді — діти, чиї родини пережили евакуацію, окупацію, виїзд із прибережних сіл. Хтось тепер живе далеко від батька, який служить у війську, від рідних, які знайшли прихисток за кордоном або залишаються на окупованому лівобережжі. Але на тренуванні всі вони мають спільну справу: віддати точний пас, втримати позицію, почути тренера і забити омріяний гол.Усе це знову стало можливим завдяки Андрію Діброві — нині начальнику управління освіти, культури, молоді та спорту Білозерської селищної військової адміністрації. До повномасштабної війни він 17 років тренував дитячу футбольну команду.Футбол, який має історіюДля Андрія Володимировича Діброви нинішня команда — не перша футбольна історія.У Білозерці спорт активно розвивався ще з 1950-х років, а у 1980-х тут створили дитячо-юнацьку спортивну школу. І саме футбольне відділення в ній було найбільше.Сам Андрій прийшов у ДЮСШ у 2009 році — ще студентом четвертого курсу. Працював тренером-викладачем з футболу, а до цього грав за Білозерську “Іскру”.— До війни у мене було чотири групи по 18 дітей у кожній, — згадує він.Вихованці спортивної школи ставали кадровим резервом для “Іскри”, грали за інші дорослі команди Херсонщини.Юні футболісти з Білозерки не раз поверталися зі змагань із нагородами: здобували срібло та бронзу на обласних і всеукраїнських турнірах, ставали бронзовими призерами чемпіонату Херсонської області у сезонах 2012-2013 та 2015-2016 років, перемагали у змаганнях із футзалу та мініфутболу.Для тренера це були роки, коли за дитячими успіхами вже було видно майбутнє вихованців. А потім настав день, коли усі футбольні та життєві плани довелося відкласти.Андрій добре пам’ятає останні тренерські повідомлення перед повномасштабним вторгненням. Після тривалих карантинних перерв він збирав дітей на тренування.— Я написав у групу. Тренування мало відбутися у четвер, 24 лютого. Хлопці раділи, що зберемося! — пригадує він.На поле вони так і не вийшли. Після початку повномасштабної війни, а згодом і окупації Білозерки, родини почали виїжджати. Команда роз’їхалася.— Тоді моїм хлопцям було 11—12 років. Зараз їм уже 16-17, — каже Андрій.Тепер його колишні вихованці живуть у різних містах і країнах. Іноді зв’язок із ними обривається, але про тих, із ким вдається спілкуватися, Андрій розповідає із задоволенням.Брати Олексій та Сергій Гордєєві разом із батьками живуть у Фінляндії. Обоє продовжили займатися футболом, потрапили до основних складів команд і їздять на змагання Європою.Єва Фалько, яка грала за команду Білозерської ДЮСШ на позиції півзахисниці, тепер навчається у медичному коледжі в Миколаєві та виступає за місцеву жіночу команду. Продовжує тренуватися після переїзду і Єгор Побережний.Нова командаПісля звільнення Херсонщини Андрій сподівався повернутися до тренерської роботи. Але безпекова ситуація цього не дозволила.Згодом він разом із сім’єю переїхав у безпечніше село громади. Там побачив, як на майданчику збираються місцеві хлопчаки поганяти м’яча. А з ними і його син Єгор.Тоді й виникла думка: треба зібрати команду. Місцевий заклад освіти погодився надати майданчик для занять. Андрій оголосив, що тренуватиме дітей безкоштовно.І вже на перше тренування прийшли 17 дітей. Так у 2024 році команда почала нове життя.Андрій, працюючи тоді на посаді заступника начальника управління освіти, культури, молоді та спорту підтримував зв’язок із тренерами інших спортивних шкіл, які залишилися на Херсонщині, та організаторами змагань. Знаходив благодійників, залучав допомогу фондів і Білозерської селищної військової адміністрації.Невдовзі для дітей організували турнір у Киселівській громаді.— Це було видовищно: перші спортивні баталії, забиті голи, незабутні емоції і дитяча радість під час війни, — пригадує Андрій.Він тренував команду понад рік. А з 1 січня 2026 року очолив управління освіти, культури, молоді та спорту Білозерської селищної військової адміністрації. Роботи стало більше, тож щодня займатися з дітьми уже не міг.Залишити команду було непросто. Та саме тоді у школі, де тренувалися діти, почав працювати молодий викладач фізкультури Богдан Волос.“Діток передав у надійні руки”Богдан — колишній вихованець Білозерської спортивної школи. Грав за команди Широкої Балки, де народився, Станіслава та збірну Білозерської громади. Після школи вступив до Херсонського державного університету, плануючи пов’язати своє життя з тренерською та вчительською роботою.Тренером футбольної команди він став лише цієї весни.— Андрій Володимирович запропонував мені тренувати дітей. І це мій перший досвід такої роботи. Але, здається, ми знайшли з хлопцями спільну мову і граємо в один футбол, — жартує Богдан.Для Андрія Діброви було важливо знати, кому він передає команду.— Богдан дисциплінований, відповідальний, і він сам із дитинства у футболі. Тож я зрозумів: передаю дітей у надійні руки.Сьогодні Богдан Волос тренує 18 дітей: 17 хлопців 2014-2019 років народження та одну дівчинку 2013 року народження.Заняття проводять тричі на тиждень по дві години. Але тепер кожне тренування має ще одну обов’язкову складову — безпеку.Поряд зі стадіоном є укриття. На території встановлений мегафон, який сповіщає про небезпеку. За ситуацією стежить і сам тренер, а перед заняттям нагадує дітям правила поведінки.Якщо починається тривога, тренування переривають і всі організовано йдуть в укриття. Якщо ж зустрітися на полі неможливо, команда переходить у Zoom.— Хлопці й у такому форматі збираються! Вони хочуть тренуватися будь-як, — каже він.Футбол для всіхУчасницею футбольної команди є і Анна Савченко, якій 13. Вона тренується разом із хлопцями, виконує ті самі навантаження та бере участь у змаганнях.— У дитячому футболі дівчата можуть грати разом із хлопцями. І Аня вже встигла показати себе на рівних, — говорить Богдан Богданович.Андрій Діброва, який донедавна тренував команду, пригадує один із весняних турнірів. Тоді білозерські футболісти зустрілися з дівочою командою “Кристал” Херсонської ДЮСШ. Команди зіграли два матчі внічию. А в серії пенальті херсонські дівчата виявилися сильнішими і перемогли!Та для дітей такі матчі — не лише про рахунок на табло. Звісно, вони хочуть перемагати, радіють голам і засмучуються через поразки. Але кожна гра — це ще й цікава подорож, нові суперники, спільні емоції та розмови дорогою додому. Саме заради таких моментів команда й продовжує грати.“Я буду ще кращим”Для 11—річного нападаючого команди Давида Якименка футбол почався у 2024 році, коли на тренування його запросив Андрій Діброва.Мама Юлія пригадує: після першого заняття син повернувся додому з такими щирими емоціями і таким бажанням продовжувати, що вона одразу зрозуміла — футбол його захопив.До цього Давид займався танцями.— Але тепер я впевнена: саме у футболі він знайшов себе. І радію, що Давид більше рухається, займається спортом й менше сидить у телефоні.Разом із захопленням футболом у хлопця з’явилося й спортивне суперництво.— Я бачу емоції сина, коли хтось робить краще. Він прагне до вищого результату. І я цим пишаюся.У сім’ї підростає ще один син — дворічний Богдан. Старший брат уже намагається грати з ним у футбол і давати пас.Юлія їздить із Давидом на змагання. А коли відправляє його на тренування, звісно, хвилюється через небезпеку, але довіряє тренеру.— Мені подобаються чіткі правила і дисципліна, — каже вона.Особливо відчула різницю, коли через обстріли сім’я на деякий час виїхала до Миколаївської області. Давид і там ходив на тренування.— Нам було з чим порівняти. Такої дисципліни в команді й такого рівня навчання там не було.У їхній родині футбол — справа не нова. Грали і дід, і батько Давида. А зараз його тато — у ЗСУ, воює на Покровському напрямку. Він пішов захищати країну ще у 2022 році.Так склалося, що чоловік Юлії ще жодного разу не був на турнірі, де грав його син. Якось батько і син говорили по відеозв’язку. Після розмови Давид вийшов до іншої кімнати і заплакав.— Я хочу, щоб тато бачив, як я граю на полі, — сказав він.Юлія тоді спробувала його підбадьорити:— Найкращий матч, коли на ньому буде присутній тато, ще попереду.А найемоційнішим для неї став турнір у Киселівці у 2025 році. Давид був капітаном команди, забив гол, а потім отримував кубок і першу медаль.— Я так кричала: “Давай, ти найкращий!”—Я стану ще кращим! – згодом зовсім по-дорослому відказав Давид. І я плакала від щастя, від незабутніх емоцій, від гордості за свою дитину, — каже Юлія так, ніби знову переживає той день.І стає зрозумілим: насправді для неї ці дві години — більше, ніж футбольний матч. Тут вона бачить сина, який росте, вчиться долати поразки й радіти перемогам. І хоч на деякий час може не думати, де зараз її чоловік…Три брати і ще одна командаАліна Дзюбинська виховує трьох синів — 12-річного Тимура, семирічного Даміра та Рєната, якому буде шість.Через війну родина приї
- Останні
- Популярні
Новини по днях
29 вересня 2026
