«Дати можливість дочекатися»: як живуть родини цивільних полонених і ті, хто намагається їм допомогти
Сергія Дорохова російські військові забрали з власного будинку в Ірпені. Яну Суворову — з окупованого Мелітополя, де вона була модераторкою місцевого Telegram-каналу. Вони — цивільні, які роками залишаються в російській неволі. Сім з половиною років у полоні провів і Костянтин Давиденко. Після звільнення він допомагає іншим дочекатися своїх.
«Точка Сходу» розповідає історії тих, кого чекають вдома, тих, хто бореться за їхнє повернення, а також про те, як обіцянка людям, які залишилися за ґратами, стала для Костянтина справою життя.
Ранок 24 лютого 2022 року подружжя Дорохових зустріло у власному будинку в Ірпені. Оксану та Сергія розбудив телефонний дзвінок знайомого: він сказав, що почалася війна. Надворі було ще темно. Оксана підійшла до вікна й побачила вдалині спалахи, а невдовзі над сусіднім Гостомелем з’явилися російські гелікоптери.
До повномасштабного вторгнення подружжя припускало, що Росія може розпочати війну, але не уявляло її масштабів. Навіть коли почалися бої за Гостомель, усвідомлення того, що відбувається, прийшло не одразу.
Перші дні родина майже не виходила з дому, а під час обстрілів ховалася у власному підвалі. На початку березня, розповідає Оксана, було кілька діб, коли обстріли практично не припинялися ані вдень, ані вночі, а від вибухів здригалася земля. Почалися влучання у сусідні будинки.
3 березня кілька сусідів вирішили виїжджати, але Дорохови тоді не встигли до них приєднатися, а самі не ризикнули — дорога в невідомість дуже лякала. На той момент уже було відомо про розстріли цивільних автівок. Їхній бус стояв із повним баком бензину, а в салоні був ще й великий газовий балон. Подружжя вирішило, що безпечніше залишатися у підвалі.
Вже наступного дня, за словами Оксани, російські військові почали перекривати можливості для виїзду. В Ірпені оголосили евакуацію жінок, дітей та людей похилого віку. Сергій почав вмовляти дружину їхати.
10 березня Оксана все ж таки погодилась на виїзд евакуаційним коридором у супроводі Червоного Хреста, але діставшись до місця збору, Дорохови дізналися, що росіяни коридор не погодили. Сергій скористався тим, що дружина вже сиділа в машині і речі її були зібрані. Він відвіз її до Романівського мосту, посадив в автобус і Оксана поїхала до батьків чоловіка в Київ, Сергій повернувся в Ірпінь.
Будинок Дорохових став одним із небагатьох місць, де залишалися вода та можливість зарядити телефон. На даху були встановлені сонячні панелі, а у дворі була свердловина. Коли в місті зникли електрика та водопостачання, сусіди почали приходити до Сергія набрати води, зарядити телефони, поділитися їжею. Він продовжував їздити містом, возив на евакуацію інших людей по тому ж самому маршруту — до Романівського мосту.
12 березня на території кварталу, де був розташований будинок подружжя, з’явилися російські військові. Наступного дня вони прийшли до будинку з обшуком: оглядали кімнати та підвал, шукали документи на будинок і хотіли пересвідчитися, що Сергій справді його власник і не має стосунку до військових. 15 березня вони прийшли знову.
Про це вона дізналася вже згодом, а на той момент Сергій просто перестав виходити на зв’язок. Спочатку жінка намагалася через знайомих з’ясувати, хто залишився в їхньому районі і чи може хтось дійти до будинку.
18 березня один із місцевих підійшов до двору й кликав Сергія, але ніхто не відповів. Значно пізніше люди, які пережили окупацію, розповіли Оксані, що чули від російських військових: Сергія нібито забрали «на допит».
Через кілька днів сусіди знову прийшли до будинку по воду, але двері їм відчинили вже російські військові. На запитання про господаря вони відповіли, що Сергія «відправили до дружини». Люди вирішили, що він у безпеці. Оксана ж тим часом не знала навіть, чи живий її чоловік.
2 квітня, одразу після звільнення Ірпеня, Оксана знайшла волонтерів, з якими змогла повернутися до додому. У будинку залишилися сліди перебування російських військових — було видно, що вони в ньому жили. Жінка шукала бодай щось, що могло пояснити, що сталося з її чоловіком. Водночас те, чого вона не знаходила, давало надію — у будинку не було крові, слідів пострілів чи інших очевидних ознак того, що Сергія вбили. Оксана поступово перевіряла все: підвал, горище, свердловину, каналізацію, роздивлялася землю у дворі і поруч — чи немає десь свіжої, нещодавно перекопаної ділянки.
На початку квітня 2022 року Оксана ще майже нічого не знала про практику викрадення російськими військовими цивільних українців. Вона до останнього сподівалася на найпростіше пояснення — можливо Сергій просто десь залишився без зв’язку. 26 квітня їй зателефонували з Національного інформаційного бюро і повідомили, що російська сторона підтвердила Сергія в полоні.
Перша звістка безпосередньо від Сергія прийшла наприкінці серпня 2022 року. Це була маленька записка, написана його рукою: «Живий, здоровий, все добре».
Наступна звістка з’явилася 8 січня 2023 року. Жінці зателефонував незнайомий чоловік і сказав, що повернувся з російського полону. Він телефонував їй просто з автобуса після звільнення. У неволі він тривалий час перебував разом із Сергієм, вони багато спілкувалися, подружилися, і Сергій передав йому номер дружини.
Саме після цієї розмови, говорить Оксана, вона вперше по-справжньому повірила, що чоловік живий. Від звільненого вона почула і пояснення того, чому Сергій взагалі опинився в російській неволі.
За словами Оксани, жодного конкретного обвинувачення Сергію не висунули. За останніми відомостями, які жінці передавали звільнені з полону, критичних проблем зі здоров’ям у нього немає. Колишні полонені розповідали про погане харчування та набряки ніг через те, що ув’язнених змушували тривалий час стояти.
Сергій, ділиться Оксана, говорить про повернення і про те, що хотів би робити після нього. До великої війни майже весь час і гроші забирало будівництво будинку, а тепер він хоче більше подорожувати.
Восени 2025 року жінка отримала від чоловіка лист. З його змісту вона зрозуміла, що за останні два з половиною роки Сергій, найімовірніше, не отримав жодного з її листів. Він запитував, де вона і що з батьками. Оксана відповіла, що повернулася додому, будинок цілий, із батьками все добре і всі на нього чекають.
Будинок, через який російські військові фактично забрали Сергія, подружжя будувало багато років. Оксана характеризує чоловіка як людину з «дуже розумною головою і золотими руками». Він знався на електриці та електромонтажі, до повномасштабної війни встановлював кондиціонери, міг сам придумати дизайн меблів і виготовити їх.
Під час будівництва Сергій фактично був виконробом власного дому: організовував роботи й значну частину робив сам. Будівництво забирало багато часу, а Сергій був годувальником родини. Тепер усе, що вони робили разом, Оксана змушена робити сама.
Тоді, у 2022 році, для родин зниклих чи полонених людей ще не було чіткого алгоритму дій. Оксана згадує, що навіть не одразу дізналася про існування Координаційного штабу. Вона самостійно шукала установи, писала звернення, телефонувала, намагалася знайти звільнених полонених і будь-кого, хто міг знати щось про Сергія. Їй говорили: якщо Росія офіційно підтвердила полон — це добре, тепер треба чекати. Оксана вірила, що це ненадовго.
Наприкінці 2022 року вона знайшла Telegram-групу «Цивільні в полоні». Тоді це було місце, де родини цивільних полонених об’єднувалися, обмінювалися інформацією та разом шукали способи домогтися повернення близьких.
Оксана була поруч із самого початку створення організації: виходила на акції, ходила на зустрічі до Координаційного штабу, Офісу омбудсмана та Червоного Хреста.
Сьогодні Сергію 44 роки. Він досі перебуває в російській неволі. Оксана ж працює у благодійному фонді «Цивільні в полоні» та допомагає іншим родинам дочекатися своїх.
Початок повномасштабного вторгнення Олександр Николаєнко зустрів у Києві. Його дівчина Яна Суворова залишалася в Мелітополі разом із батьками та молодшою сестрою. Олександр і Яна познайомилися ще до великої війни, коли він приїжджав до батьків у Мелітополь, почали зустрічатися. Як згадує Олександр, спочатку вони не усвідомлювали, наскільки швидко зміниться їхнє життя. За кілька днів до Мелітополя зайшли російські військові.
Життя в окупованому місті поступово змінювалося. Зникав український мобільний зв’язок, закривалися магазини, ставало дедалі складніше отримати інформацію про те, де працює лікар, де можна купити продукти, кому і де видають гуманітарну допомогу.
Одним із каналів, де мелітопольці могли обмінюватися інформацією, став Telegram-чат «Мелітополь — це Україна». За словами Олександра, наприкінці 2022 року та на початку 2023-го він налічував близько 30–40 тисяч користувачів. Головним завданням чату була моральна та гуманітарна підтримка людей. Яна стала його анонімною модераторкою: стежила за повідомленнями, видаляла російських ботів і проросійські дописи.
Він і Яна не раз говорили про ризики. На той час в окупованому Мелітополі вже могли затримати людину навіть через підписку на проукраїнський ресурс.
Існують різні версії як це сталося, і одна з них про те, що хтось із затриманих міг назвати інших під примусом, адже частина команди знала одне одного особисто і час від часу зустрічалася.
У ніч на 20 серпня 2023 року Олександр сидів за комп’ютером: щось дивився, переписувався з друзями. Telegram-чат «Мелітополь — це Україна» був відкритий на комп’ютері.
Близько другої-третьої години ночі Олександра раптом викинуло з чату. Спочатку він вирішив, що це якийсь технічний збій. Написав знайомим, які теж були учасниками групи, і майже одразу з чату почало викидати й інших. Олександр почав телефонувати Яні. Дівчина не відповідала.
До ранку у чоловіка з’явилася інформація, що тієї ночі в Мелітополі забрали одразу багатьох людей. Пізніше у російському пропагандистському сюжеті близькі Яни побачили кадри затримань. Приблизно півтора місяця після зникнення дівчини її родина нічого про неї не знала. За різними версіями, Яну Суворову певний час тримали в Мелітополі, а потім вивезли до Бердянська.
На початку 2024 року у Яни з’явився адвокат, і через нього
- Останні
- Популярні
Новини по днях
26 вересня 2026
