Оковиті радомишльські історії: як у місті пили, боролися з пияцтвом і жартували про оковиту
Мало хто знає, що після Жовтневого перевороту 1917 року третім ленінським декретом — після декретів про мир та про землю — був прийнятий 26 жовтня 1917 року декрет про сухий закон. Водночас «сухий закон» проіснував недовго і був скасований більшовицькою владою. 26 серпня 1923 року ЦВК СРСР та РНК СРСР прийняли постанову про поновлення винокуріння та торгівлі спиртними напоями. За прізвищем голови РНК СРСР Олексія Рикова народ назвав нову горілку «риковка».
Водночас перший Кримінальний кодекс встановлював покарання за самогоноваріння — 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Радомисль був основним пунктом самогоноваріння, яким займалися в основному євреї. Всього в районі було відомо до 50 таємних горілчаних виробництв. Влада намагалася вжити всіх заходів для їх закриття.
Газета «Вісник київського губвиконкому», 1923 рік: «Кабак на дзвіниці. Радомисльським кримінальним розшуком виявлено на дзвіниці Троцької церкви самогон. Зазвичай, тут же група вірян і розпивала цей самогон».
З того часу з’явився відомий вислів: «Ти не бійся, п’янице, носа свого — він з нашим прапором кольору одного».
У 1967 році у місті побудували нове приміщення харчового комбінату із сучасним, на ті часи, устаткуванням. На підприємстві ввели в експлуатацію цех з переробки фруктів та ягід, де працювало 6 автоматичних пресів потужністю 4 тонни фруктів за зміну. Комбінат налагодив випуск продуктів харчування, безалкогольних напоїв — виготовляли лимонади різних марок — та плодово-ягідних вин із приємним смаком солодкості й свіжості.
Лише протягом 1970 року було виготовлено 43 тисячі декалітрів вина. У часи царської Росії винна продукція вимірювалася у відрах — 1 відро дорівнювало 12 літрам, у радянську пору — декалітрами, що дорівнювало 860 тисячам півлітрових пляшок вина. За чотири місяці 1971 року виготовлено три тисячі декалітрів безалкогольних напоїв і 10 тисяч декалітрів виноградного та плодово-ягідного вина, що дорівнює 200 тисячам пляшок вина.
Харчовий комбінат почав випускати плодово-ягідне вино «Червоне місце» з присмаком солодкості й свіжості. Радомишляни відразу охрестили цей напій «чорнилом». На той час ходив такий жарт: «Якщо розбавити одну пляшку “чорнила” у відрі води, то можна отруїти сто негрів».
Есенцію спирту, що додавалася у вино, народ охрестив «чорна хмара», робітники безбожно крали її з комбінату та продавали шинкаркам. Притомні чоловіки з вишуканими манерами «чорну хмару» не вживали. Правду кажуть: «На колір і смак товариш не всяк».
У різні періоди харчокомбінат налагодив випуск плодово-ягідних вин: «Біле міцне» — по-народному «Біомецин», «Золота осінь» — «Зося», «Оксамитова ніч», «Полуничне», «Солнцедар». Півлітрова скляна пляшка коштувала усього 98 копійок.
Зважаючи на дешевизну, плодово-ягідні вина користувалися неабиякою популярністю серед усіх верств населення, особливо серед молоді. У передсвяткові та святкові дні городяни скуповували вина ящиками. Прощавай, печінка, але дешево.
Вечорами над Радомишлем лунала пісня «Від бутилки вина — не болить голова, а болить у того, хто не п’є нічого». Вино п’ється, місцеві веселяться — що ще потрібно?
Від залізничної станції Ірша відправлялися товарні вагони з винами «Червоне міцне» та «Біле міцне» у Заполяр’я. Експедитор, який супроводжував вагони, розповідав про свій досвід: «Коли потяг прибував у місце призначення — товарну станцію Мурманськ, до вагона підходили незнайомі, пристойно вбрані чоловіки і, посміхаючись, запитували: “Що, хитрі хохли, “чорнило” привезли з України?”».
Без зайвих слів розписувалися на накладній, ставили печатку, що товар отримали. Платили готівкою за всі вагони, у три-п’ять разів більше за собівартість вина. Фантастичні кошти на ті часи. Коли поверталися до Радомишля, ділилися грошовими знаками з керівництвом харчокомбінату, щоб керівництво направило з наступною партією.
Правда, один «порядний» експедитор, який любив хильнути чарку — а як же без цього, — на зворотному шляху умудрився пропити «ліві гроші» у ресторанах. Такий собі цікавий бізнес: вино — продав, гроші — пропив. Винятковий випадок.
У директора харчокомбінату відвисла щелепа, коли дізнався про випадок. Такого вчинку від надійної людини директор не міг передбачити. Далі справа техніки. Адміністрація харчокомбінату перевела «порядного» експедитора на роботу вантажником — у покарання за ганебний вчинок.
Варто зауважити: чому заробити всіх грошей не можна, а пропити всі можна??? Ото питаннячко.
Старожили згадують, що директор харчокомбінату Олександр Чорномор був на короткій нозі з вищими партійними бонзами міста. Брав на роботу п’яниць, від яких відцуралися всі, і жінок з кримінальним минулим. Казав, звісно, не проти того, що хтось випиває, але ж пити треба в належний час. І люди відроджувалися. Директор любив повторювати: «Без роботи немає життя, без роботи життя не цікаве і не корисне».
Взагалі у 60–80-ті роки легендарні радомишльські п’яниці пили все, що можна було дістати, і «все, що горить». У радянські часи і в роки Незалежної України одеколон, насамперед «Тройний», вживали люди, які опинилися на соціальному узбіччі життя — в народі їх називають «бомжами».
Сучасна молодь навіть не уявляє, що одеколон вживали в основному під час тяжкого похмілля. У наші часи бомжі та бідний люд перейшли на чудодійну настоянку «Бояришник». Раніше називалася «Глоду настоянка» і виробляється в селі Станішівка Житомирської області. Лікарську настоянку можна вільно придбати за 17,5 грн за флакон у місцевих аптеках.
У народі настоянки називають «фанфуриками». Дехто з п’яниць розбавляє фанфурики водою, і з цього виходить «легкий коньяк» — первісний спосіб вживання напою. Якщо коротенько — то винос мозку. Придумали навіть тост: «Не подумай, Боже, за похмілля, а прими за ліки».
Поважні та порядні люди з розумними обличчями не вживають «фанфурики», але коли настає скрута, провінційні «аристократи» не цураються похмелитися і спиртовими настоянками. Але без закуски — дуже важко.
Пересічні громадяни вживали державну горілку, яка дивувала своєю дешевизною: пляшка горілки коштувала 3 крб. 62 коп. Чому така різниця? Якщо вип’є багатий, впливовий чоловік, то люди кажуть — він просто розслабився. Якщо пересічний громадянин вип’є, відразу всі кажуть — це той алкоголік пустий. А в обох голова болить однаково.
Радомишльські старожили пам’ятають, що у середині 60-х років минулого століття півлітрова пляшка горілки коштувала 2 крб. 40 коп. Український парадокс: горілка гірка, вино солодке, помідори зелені, капуста кисла. А після цього обличчя задоволене.
Слід зазначити, що спиртні напої вживали не лише прості громадяни, але й люди з вищою освітою і навіть керівники міста та району. Дехто з партійного керівництва добряче закидав за комір.
Комуністичні партійні бюрократи разом із гостями з обласного Житомира чи республіканського Києва засідали у ресторані на другому поверсі, в окремому залі під назвою «Банкетний». Постійні відвідувачі залу «Банкетний» вживали не лише горілку та радомишльське пиво, а й імпортні вина та коньяки, яких не було у вільному продажі у магазинах.
Райкомівські водії на службових автомобілях розвозили «п’яних як чип» керівників по домівках. Свідомі «професійні революціонери» будували комунізм чи робили вигляд, що будують між застіллями. Багато хто з них казав, що працювати потрібно не лише головою, але й печінкою.
У такий спосіб райкомівські комуністи духовно «збагачувалися». Було б дивно, якщо партійні справи йшли інакше. Так траплялося, що «слуги народу» вживали горілки більше, ніж простий люд. Все людське партійному керівництву також притаманне. Партійні районні функціонери отримували в нагороду за свої заслуги колишні шляхетські маєтки, ті, хто рангом нижче, — квартири у «хрущовках» з усіма зручностями.
Деякі з радомишльських лікарів, фельдшерів та зубників також полюбляли випити. Зокрема — «вмазати» коньячку, як і усі творчі й інтелігентні люди. Огірочки порізати — та чарочці врізати. На похмілля, щоб тримати себе у тонусі, вживали медичний спирт.
Дехто з лікарів спивався до тремтіння в руках. Але з лікарні не звільняли, тримали як першокласних фахівців. Це щира правда. Особливо відмітилися хірург з лікарні села Леніно — зараз Ставки. — Авт. — Володимир Сапотинський та дитячий лікар міської лікарні Олександр Прокопович Безсудний.
Час від часу лікарі вирушали лікуватися до своїх колег Звоннікова та Борецького до обласного наркологічного диспансеру в Житомирі. Лікарів по блату «підігрівали». Нижче того місця, де спина закінчує свою назву, обласні лікарі вшивали чоловікам так звану «торпеду».
Це була крайня міра для тих, що п’ють «як коні». Якщо після цього людина вживала хоча б 100 грамів алкоголю, її очікувала тривала і болісна смерть. Друзі після повернення додому довго не трималися. Через деякий час безболісно скальпелем вирізали один у одного «торпеди». Пиятика продовжувалася з новою силою.
Питання до вірменського радіо: «Чому лікарський хрест червоний, а ветеринарний синій?» Відповідь: «Тому, що людські лікарі п’ють до покрасніння, а кінські лікарі — до посиніння».
Відомий далеко за межами Радомишля керівник з великої літери, головний механік заводу капронових виробів «Алмаз» Валерій Бернацький, запроваджував на виробництві десятки раціоналізаторських пропозицій, спрямованих на механізацію праці робітників заводу, зниження собівартості продукції.
Валерій мав надзвичайну працездатність. Інколи здавалося, що чоловік взагалі не відпочиває: постійно у русі, завжди у клопотах. Полагодити верстат чи робочу лінію, крім Валерія, ніхто не міг. Заслужений раціоналізатор України потрапив під вплив «зеленого змія».
Коли Валерій починав запивати, керівництво відправляло у місячну оплачувану відпустку. Золоті руки. Валерій Бернацький працював добре, але і вживав горілки за трьох. Вийшовши з алкогольного туману, у тверезому стані приступав до роботи.
Одного разу його направили до Києва у відрядження. У столиці десь ковтнув оковитої, запізнився на останній рейсовий автобус до Радомишля. Неподалік автостанції «Дачна», на трасі Київ — Житомир, намагався зупинити «попутку», але на п’яну руку потрапив під кол
- Останні
- Популярні
Новини по днях
14 вересня 2026
