Семену Глузману виповнилося б 80: експертизу проти каральної психіатрії він писав у Житомирі
10 вересня Семену Глузману виповнилося б 80 років. До цієї дати він не дожив майже сім місяців: відомий психіатр, правозахисник, дисидент і колишній політв’язень помер 16 лютого 2026 року. Та для Житомирщини в його біографії є особлива сторінка. Саме тут молодий лікар працював над текстом, який поставить під сумнів висновки радянської каральної психіатрії — і назавжди змінить його власне життя.
До 80-річчя Семена Глузмана Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського оприлюднила матеріали з його архіву. Серед них — документи про переслідування, табірні роки, листування і тексти людини, для якої професійна чесність одного разу обернулася сімома роками таборів і трьома роками заслання.
Семен Глузман народився 10 вересня 1946 року в Києві. У 1970-му закінчив Київський медичний інститут і за розподілом потрапив до Житомирської психіатричної лікарні. Сам він багато років потому згадував її як одну з найкращих психіатричних лікарень того часу. У 1971 році працював психіатром у Коростені.
Саме тоді 24–25-річний лікар узявся за справу, до якої, здавалося б, не мав жодного стосунку. Генерал Петро Григоренко, який виступав проти репресій і захищав права кримських татар, був оголошений радянськими психіатрами психічно хворим та відправлений на примусове лікування.
Глузман із генералом навіть не був особисто знайомий. Він отримав матеріали справи, медичні документи, тексти Григоренка, його листування та інші доступні свідчення і почав незалежну заочну психіатричну експертизу.
Через десятиліття, відповідаючи на запитання, де саме працював над нею, Глузман згадував в інтерв’ю «Голосу України»:
«Це було в Житомирі, де я тоді працював і винаймав кімнату. І писав, писав, писав».
Тож із Житомиром пов’язана не випадкова сторінка його ранньої кар’єри. Тут народжувалася робота, в якій молодий психіатр поставив свій професійний висновок проти діагнозу авторитетного московського Інституту імені Сербського.
Глузман дійшов висновку, що Петро Григоренко психічно здоровий, а застосування до нього психіатрії не мало медичних підстав. Експертизу передали академіку Андрію Сахарову. Згодом вона потрапила в самвидав і стала відома за межами СРСР.
Сам Глузман пізніше не любив робити з себе безстрашного героя. Він говорив, що побачив несправедливість і просто не зміг із нею погодитися. Наслідки прийшли дуже швидко.
У травні 1972 року Семена Глузмана заарештував КДБ. Формальне радянське звинувачення — «антирадянська агітація та пропаганда». Вирок — сім років таборів суворого режиму і три роки заслання.
У Пермських політичних таборах він опинився серед людей, про яких раніше читав у самвидаві. Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ігор Калинець, Левко Лук’яненко, Валерій Марченко, колишні вояки УПА — це середовище, за власними словами Глузмана, змінило його.
«Зона зробила мене вільним. Українці були найбільшою етнічною і виразною групою в брежнєвському ГУЛАГу. Там я став українцем і пізнавав історію рідної країни. Правдиву історію спротиву злу».
У неволі він протестував і голодуваннями. В одному зі своїх пізніших текстів Глузман згадував два надзвичайно тривалі голодування — 112 і 114 днів, під час яких його примусово годували.
Про людей, яких зустрів за колючим дротом, він писав без звичного пафосу:
«Мене оточували примари. Юнаки з УПА, які постаріли в радянських зонах, колишні українські літератори Іван Світличний та Ігор Калинець, журналіст Валерій Марченко, вірмени, литовці, — усі ми були примарами. У нас було минуле, але не було майбутнього».
А от книжковий текст у цій історії теж є — тільки з’явився він уже не в Житомирі.
У 1974 році, перебуваючи в таборі, Семен Глузман разом із Володимиром Буковським написав «Посібник із психіатрії для інакодумців» (оригінальна назва — «Пособие по психиатрии для инакомыслящих»). Це був практичний текст для людей, яким у СРСР могла загрожувати каральна психіатрія.
Радянська влада й у таборі продовжувала переслідувати Глузмана за тексти та передачу інформації назовні. У матеріалах, які нині зберігає Національна бібліотека України, є дані, що 1975 року йому погрожувала нова справа — серед претензій КДБ фігурували і експертиза Григоренка, і «Посібник із психіатрії для інакодумців».
Писав Глузман і вірші. У 1994 році вони вийшли окремою збіркою «Псалми і скорботи» — оригінальна назва «Псалмы и скорби». Значна частина цих текстів народилася в таборі та засланні. Пізніше, у 2012 році, вийшла його автобіографічна книга «Малюнки по пам’яті, або Спогади відсидента».
Після смерті Глузмана Оксана Забужко згадувала деталь, яка багато говорить про його табірне життя. У повсякденні він переважно говорив російською, але частину своїх віршів у неволі писав українською. Української там учився від людей, яких називав своїми Вчителями. Першим серед них був Іван Світличний.
Один із таких віршів Глузман присвятив саме Світличному. Під текстом стоїть дата — 9 лютого 1979 року — і місце: Пермська область, Чусовський район, 31-ша зона.
Іванові Світличному
Багаття – це вино розкритих вуст душі,Свідомости ім’я.В самотині вечеряю думками,Боліннями небачених троянд
І згаслим небом.
Поснули люди, я живим лишивсь.Повторюю мольбу пустель холодних.
Однаково мені… народження і смертьВ коморах темних вистигають
До попелу, до подиху зимиЙ сумного вітру.
П’янким вогнем наповнюється чаша.
Тече за креш, на руки і – згасаєПалющим сном зірок-пустельниць.
Чи може десь заграє днина,Месія прийде?
Семен Глузман09.02.1979Пермська обл., Чусовський р-н, 31-ша зона
Житомирщина згадує Василя Овсієнка: 13,5 року таборів і вірші Стуса, збережені напам’ять
Після завершення заслання Глузман повернувся до Києва. Спочатку працював робітником, а у 1985 році зміг повернутися до психіатрії.
Уже в незалежній Україні він став однією з ключових постатей у боротьбі за іншу психіатрію — без радянського ставлення до пацієнта як до безправного об’єкта. У 1991 році Глузман став виконавчим секретарем Асоціації психіатрів України, яку згодом очолив. Був одним з авторів Закону України «Про психіатричну допомогу», працював експертом ООН з прав людини у 1998–1999 роках, був співголовою Комітету «Бабин Яр» разом із Мирославом Поповичем та Іваном Дзюбою.
Ще 1977 року, коли Глузман сам сидів у таборі, його ім’ям назвали психіатричний стаціонар у французькому Сен-Дені. Наступний, 1978 рік, Amnesty International оголосила роком Семена Глузмана.
У 2008 році він отримав Женевську премію з прав людини в галузі психіатрії. Всесвітня психіатрична асоціація відзначає його серед лауреатів за боротьбу проти політичного використання психіатрії та роботу над її реформуванням.
Після таборів Глузман міг залишити Радянський Союз. Його не раз запитували, чому цього не зробив. У відповіді він знову повертався не до політики, а до людей, яких зустрів у неволі.
«Я розумів: коли переїду туди, із серця потрібно вийняти все пережите. Івана Світличного та Валєру Марченка. Немов пам’яттю пам’ятати, а ось серцем — ні. Для мене пам’ять цих мертвих настільки важлива, що еміграція була б зрадництвом щодо них».
Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, Глузман теж залишився в Україні. Йому вже було за сімдесят п’ять. Він продовжував писати про війну, Росію, українську державу і природу диктатури.
У вересні 2023 року Семен Глузман опублікував колонку «Усі диктатори смертні». Через пів століття після власної сутички з радянською системою він писав уже про її нинішнього спадкоємця:
«Гітлер зруйнував Німеччину. Не вийшов у нього третій Рейх. Путін руйнує російську імперію. Усі диктатори смертні. Хоча й мріють про безсмертя. Не розуміє він, що українська державність його переживе. А де і як йому помирати — це розповість історія».
Важливі новини та історії пам’яті — поруч із вами.Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
© Використання матеріалів з інтернет-видання Субота Онлайн дозволяється лише за умови посилання на сайт subota.onlineДля інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
10 вересня 2026
