Тренував до 90 років і пам’ятає Житомир після війни: Георгію Дембу — 95

10.09.2026, 11:37 subota.online

У 90 років Георгій Демб ще працював тренером. Сьогодні йому — 95. За цими цифрами майже ціле століття: дитинство на житомирському стадіоні, евакуація під час війни, баскетбол, 21 чемпіонат СРСР у ролі судді, понад шістдесят років поруч із дружиною Аллою — і нова війна, яка повертає його до спогадів 1940-х. Напередодні ювілею Георгій Дмитрович розповів «Суботі» про своє життя.

10 вересня відомому житомирському баскетбольному тренеру Георгію Дембі виповнюється 95 років. Близько сімдесяти з них він віддав тренерській роботі, а його загальний трудовий стаж становить фантастичні 72 роки. Тренерську кар’єру Георгій Дмитрович завершив у 90. У ці цифри важко повірити. Втім, у вік Демби не вірили й раніше. Коли йому було за вісімдесят, контролери в тролейбусі просили показати пенсійне посвідчення. Як людині вдається до глибокої старості залишатися фізично активною, зберігати ясність розуму та інтерес до життя? Можливо, існує якийсь секрет?

Напередодні ювілею розмовляємо в невеликій квартирі Дембів, де родина живе з 1964 року. Місяць тому Георгій Дмитрович поховав дружину Аллу Арсентіївну. Їй було 90 років. У квартирі ще відчувається недавня втрата. Дуже швидко з’ясовується, що жодних особливих секретів довголіття Георгій Дмитрович не знає. Точніше, вони давно відомі всім: рух і помірність у всьому — в їжі, алкоголі й навіть емоціях. Складність у тому, щоб дотримуватися цих правил усе життя. Втім, біографія Демби — це вже не лише історія дивовижного спортивного довголіття. Це життя, яке вмістило дві війни. Першу він зустрів дитиною: евакуація, батько на фронті, повернення до звільненого Житомира. У 1947 році юний Георгій ішов зруйнованим Хрещатиком і бачив замість будинків самі остови. Навряд чи той хлопчисько міг припустити, що через вісім десятиліть війна знову стане частиною його життя.

З’явилося фото легенди житомирського спорту Георгія Демба з газетою “Субота”

— Георгію Дмитровичу, Ваш батько прожив майже 85 років, попри тяжке поранення та контузію, отримані під час Другої світової війни. Отже, певну роль відіграла спадковість. Але як прожити довге життя, залишаючись активним фізично, інтелектуально та емоційно?

— Я ніколи не курив і вважаю, що саме тютюн забирає в людей їхнє життя. Лише раз, у 1941 році, коли наша родина була в евакуації в Ульяновську, місцеві хлопчаки мало не силоміць змусили мене затягнутися самокруткою з махоркою. Мені стало так погано, що більше про куріння навіть думок не виникало. Щодо алкоголю — не пам’ятаю, щоб колись напивався. Міг на свято випити чарочку коньяку або келих вина, але ніколи цим не зловживав.

— Спорт у Вашому житті з’явився завдяки батькові?

— Так. Я виріс на стадіоні. Мій батько Дмитро Петрович Демб наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років був відомим футболістом, центральним захисником московського «Динамо». До війни ми жили в будиночку просто на стадіоні «Динамо» — тепер це центральний стадіон Житомира. Батько був головою Житомирської обласної ради спортивного товариства «Динамо» та граючим тренером місцевої футбольної команди. Пам’ятаю доріжки, посипані жовтим пісочком, фруктовий сад, клумби. Батько вранці робив зарядку, бігав — і я разом із ним. Бачив, як тренуються спортсмени, намагався їм наслідувати. Хотів бути лише футболістом, як тато.

— Але це дитинство обірвала війна. Що Вам запам’яталося найбільше?

— Батько пішов на фронт. Мене з мамою та дворічною сестричкою евакуювали спочатку до Ульяновська, потім до Куйбишева. Батько воював під Сталінградом, зв’язок із ним обірвався. Нас поселили в бараку-гуртожитку біля стадіону, де жили московські динамівці. Я незадовго до цього перехворів, був дуже слабким, майже нічого не їв. Мама боялася, що не виживу. За мене взялася наша сусідка — знаменита лижниця Зоя Болотова, 18-разова чемпіонка СРСР. Якось заявила, що наступного дня я разом із нею йду в лижний похід. Разом із нею я навіть перетинав замерзлу Волгу й діставався Жигулівських гір. Через місяць такого «лікування лижами» із замориша перетворився на міцного хлопчика. Навіть виграв першість Куйбишева з лиж серед учнів молодших класів.

— У якийсь момент Ви не знали, чи живий Ваш батько. Як родина знову возз’єдналася?

— Не повірите, тато знайшов нас майже випадково. Під Сталінградом він був тяжко поранений і контужений. Після госпіталю його комісували й направили до Куйбишева. Хтось сказав йому, що серед евакуйованих є жінка з двома дітьми з таким самим незвичним прізвищем — Демб. Він знайшов нас, і це було схоже на диво.

— Коли Ви повернулися до Житомира?

— Узимку 1944-го. Я займався футболом, був капітаном юнацької команди, паралельно тренувався як легкоатлет. А 1947 року брав участь у Всеукраїнській шкільній спартакіаді в Києві. Дуже добре пам’ятаю: під час церемонії відкриття йдемо колоною Хрещатиком, а навколо зруйновані будівлі. Навіть не будівлі — самі остови… Зараз, коли бачу українські міста, зруйновані російськими окупантами, виникають сумні паралелі. Плакати хочеться…

— Ходять легенди, що на тій спартакіаді Ви бігли практично босоніж.

— Шиповок у мене не було, а бігти треба було гаровою доріжкою — колючою, як наждачний папір. Знайшли шиповки на два розміри більші й прибинтували до ніг. Під час бігу з бар’єрами я їх загубив і побіг босоніж. Болі не відчував. А коли добіг, з’ясувалося, що ступні стерті до м’яса. На цьому спартакіада для мене закінчилася. У серпні того ж року вступив до Станіславського — тепер Івано-Франківського — фізкультурного технікуму. Відтоді спорт став моєю професією.

— Причому не футбол, а баскетбол. Як людина зростом 175 сантиметрів опинилася в цьому виді спорту?

— У школі я трохи грав і в баскетбол. Коли вступив до технікуму, на мене звернув увагу завуч, який тренував баскетболістів, і заявив на змагання. Часи були голодні. Бували дні, коли взагалі не було чого їсти. Завгосп видавав нам нову постільну білизну, ми продавали її на ринку, а на виручені гроші купували хліб і картоплю. На змагання невдовзі їздив уже виключно як баскетболіст. А коли мене призвали на строкову службу, грав у баскетбольній команді Київського військового округу.

Георгій Дмитрович скромно оминає ще одну частину своєї спортивної біографії. Він став відомим баскетбольним суддею й відсудив 21 чемпіонат СРСР. Зірки радянського баскетболу Дембу поважали й водночас побоювалися: знали, що поблажок на майданчику від нього не дочекається ніхто. Він мав судити й матчі Олімпіади 1980 року в Москві, але тяжко захворів батько. Довелося відмовитися.

— Виходить, баскетбол подарував Вам не лише професію, а й знайомство з майбутньою дружиною?

— Так. Ми з Аллою познайомилися в Києві. Я служив в армії та грав у баскетбольній команді окружного Будинку офіцерів — одній із найсильніших в Україні. Алла теж грала в баскетбол, тренувалася в жіночій команді Будинку офіцерів. Я грав за чоловічу, вона — за жіночу.

— Тобто Вас познайомив баскетбол?

— Виходить, що так. Ми спілкувалися, мабуть, півтора-два роки, поступово подружилися, покохали одне одного. Після демобілізації мені ще потрібно було закінчити спеціальне відділення школи тренерів у Київському інституті фізкультури. А потім я забрав Аллу до Житомира. Вона народилася в Харківській області, але жила в бабусі в Києві, тож фактично була киянкою.

— Хто був головним у родині — Ви чи Алла Арсентіївна?

— Вона була головною господинею квартири, дому. Усе це було на ній. А я робив те, що вона казала, допомагав по господарству. Вона була справжньою господинею.

Георгій Дмитрович оглядає квартиру, в якій вони прожили разом понад шістдесят років. Колись тут було тісно: діти, Вітя й Наташа, спали в одній кімнаті, батьки — на розкладному дивані в іншій… Діти теж пішли у спорт. Віктор Георгійович Демб і Наталія Георгіївна Шевченко — тренери з плавання, які виховали чимало відомих спортсменів. Вийшла справжня спортивна династія: батько Георгія Дмитровича — футболіст, він сам — баскетболіст і тренер, його діти — тренери з плавання. У Георгія Демба четверо онуків і п’ятеро правнуків, але професійний спорт ніхто з них не обрав.

— У 95 років Ви б щось додали до свого «секрету» довголіття?

— Думаю, ні. Рух і почуття міри в усьому.

Георгію Дембі — 95. У його біографії вмістилася майже ціла епоха. Дитиною він пережив війну та евакуацію, повернувся до звільненого Житомира, бачив зруйнований повоєнний Київ, сім десятиліть віддав спорту, разом із дружиною виростив дітей. Здавалося б, людині, яка одного разу вже пройшла через війну, доля могла б дозволити зустріти старість у мирі. Не дозволила. Війна знову прийшла в Україну. Знову зруйновані міста, знову діти залишають свої домівки, знову батьки йдуть воювати. І людина, чия пам’ять зберігає 1941 рік, зустрічає своє 95-річчя у країні, що воює.

І все ж — з 95-річчям, Георгію Дмитровичу! І нехай Вам доведеться побачити ще одну Перемогу!

Важливі новини та пояснення — поруч із вами.Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.

Джерело: Народний тижневик “Субота”

Автор: Сніжана Вечір

© Використання матеріалів з інтернет-видання Субота Онлайн дозволяється лише за умови посилання на сайт subota.onlineДля інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.

Читати повністю…