«Здала зворотні квитки – і мені стало легше»: історія переселенки з Краматорська, яка повернулася з-за кордону
«Зараз можливість бачити чоловіка хоч іноді – це перебувати в Україні», – говорить Ірина Пилипенко, яка повернулася з Британії після понад двох років життя. У Краматорську вона зустріла початок повномасштабної війни, а вже за кілька місяців опинилася за кордоном, де знайшла роботу, адаптувалася до місцевої системи й навчалася. Та зрештою вирішила повернутися в Україну – не лише через сум за родиною, а й тому, що тут знову змогла працювати за професією та відчула зв’язок із власним життям. Своєю історією Ірина Пилипенко поділилася із журналісткою «Антикризового медіа-центру».
24 лютого 2022 року я була в Краматорську з чоловіком і молодшим сином. Цього ж вечора разом з дитиною і племінником чоловіка сіла в евакуаційний поїзд і поїхала до Львова без жодного плану. Були в дорозі понад 30 годин. Поїзд часто й надовго зупиняли, вимикали світло, треба було шукати воду та їжу. На щастя, у Львові була знайома, в якої ми ночували, поки шукали житло.
Старший син навчався в Ірпені, тож чоловік поїхав туди за ним і ще за дівчиною. Дорога була дуже складною: на київській трасі були затори, але вони виїхали – і ми зустрілися у Львові. У цьому місті прожили місяць. Тоді у Львів декілька разів прилетіло – гинули люди. Я не розуміла, що робити і як син-першокласник навчатиметься онлайн. Тож вирішила, що треба їхати туди, де працюватиме школа. Я дізналася про програму Британії й вирішила спробувати, бо англійська – єдина іноземна мова, якою могла спілкуватися на побутовому рівні.
Фото героїні
На сайті організації, що допомагає українцям в Британії, ми писали про наші родини. Мені відповідали люди, які були готові нас прихистити. Хотіла, аби син мав соціальне життя, і обрала родину моєї майбутньої подруги – Фіони, у якої троє дітей. Ми жили в їхньому будинку, поки шукали своє житло. З труднощами ми знайшли його і у вересні переїхали.
Для мене було важко зрозуміти, як працює британська соціальна система. Їхня ідея: українці не мають жодних спеціальних виплат, привілеїв чи зобов’язань більше, ніж громадяни Британії. Отримують таку саму соціальну допомогу, як й британці, якщо підпадають під певну категорію. Українці працюють і платять податки, мають дозвіл на проживання і всі права, крім виборчих.
Я жила в дуже гарному місті Кінгс-Гілл у графстві Кент – справжня Англія з класичною забудовою, звідки до Лондона можна доїхати за 40 хвилин. Це сімейне місто з хорошими школами. Фіона домовилася про місце ще до нашого приїзду, і моя дитина одразу почала навчатися. Однак роботи в тому містечку немає. Часто люди працюють у Лондоні.
В Україні я була психологинею і через мовний бар’єр могла консультувати тільки українців, яких у Кінгс-Гіллі мало. У той час працювала онлайн у Краматорському центрі психосоціальної адаптації і мала нормальну зарплату за українськими мірками, але недостатню для британських цін. Я була дуже налякана, що можу залишитися без грошей. Завдяки Фіоні знайшла можливість прибирати в будинках та місцевому крикетному клубі. За дві години я отримувала готівку й купувала їжу в супермаркеті. Це мене заспокоювало.
Фото героїні
Розуміла, що так не буде постійно, і вже в середині літа знайшла роботу в школі. Якщо чесно, без знайомств це було б важко. Саме Фіона спитала в школі, чи немає у них роботи для чудової українки. Навчальні заклади у Британії завжди потребують кадрів через низькі зарплати і досить високі вимоги. Пройшла співбесіду – і з 1 вересня мала контракт.
Там, де навчався мій син, я почала працювати як Lunch Supervisor. У британській школі перерва на обід, ланч, триває близько години, щоб діти встигли поїсти й пограти на вулиці. Загалом ця перерва, де я працювала, тривала дві години, тому що різні класи відпочивали в у свій час. За правилами з дітьми завжди мають перебувати відповідальні дорослі. Я й була такою людиною, яка дивиться за дітьми на майданчику. Це досить напружені дві години. Також у мене ще був Afterschool Club – час після закінчення шкільних занять, коли за дітьми треба дивитися, розважати їх, робити з ними різні поробки, бо домашніх завдань немає.
Через рік у школі з’явився хлопчик з особливими освітніми потребами. Не всі хотіли з ним працювати і мали право відмовлятися. Це був дуже маленький, милий, невербальний хлопчик і я почала брати його із собою на обіди. Адміністрація це помітила і мені запропонували працювати з ним асистентом цілий день за більшу зарплату. Така робота вимагає додаткового навчання, тож я паралельно пішла в коледж як учитель-асистент і отримала диплом. Це був курс для практиків і для мене безоплатний, але дуже складний через мову. Вони навчали менеджменту поведінки і того, як розуміти дітей з особливими потребами. Додатково я підтягнула мову і деякі шкільні процеси стали мені більш доступними.
Фото героїні
Рік навчалася і працювала з цим хлопчиком, поки він не пішов до спеціалізованої школи. Далі з’явилася дівчинка. А ще я більше працювала з усім класом і це було дуже цікаво. Із зарплатою асистента вчителя приблизно 1200 фунтів на місяць вважалася малозабезпеченою. Мені доплачували за оренду оселі до прожиткового мінімуму. За 800 фунтів я винаймала дві кімнати в будинку, де жила і власниця. Вона була щаслива залишати своїх вчених котиків на мене, коли їхала у справах.
Життя у Британії досить дороге, але фінансово набагато простіше, ніж в Україні, навіть якщо маєш некваліфіковану роботу. Я працювала в хорошій школі й почувалася захищеною, бо знала: якщо завтра раптом втрачу роботу, то отримаю соціальну допомогу. В Україні такого відчуття немає: якщо щось трапиться, моя орендована квартира у Львові буде мені не по кишені.
Британія красива і її громадяни дбають про довкілля: усе навколо підстрижене, вічнозелене, квітне. Мені сподобалися поважне ставлення до дітей, інший погляд на їхній розвиток та самовизначення. Британці ніколи не переходять певну межу. Дурним тоном вважається питати про особисті речі, робити зауваження чи коментарі. Звичайно, є різні середовища, але в середньому почуваєшся в безпеці.
Фото героїні
Звичайно, я дуже сумувала за чоловіком та старшим сином. Великий плюс роботи в школі у тому, що мала шість канікул на рік і на найдовші з них їздила в Україну. У мене і на це вистачало зарплати. Я не можу довго бути без чоловіка і в певний момент зрозуміла, що дуже важко повертатися з канікул до Британії.
Я планувала їхати на різдвяні канікули й купувала квитки в обидві сторони. Восени чоловік сказав, що збирається підписати контракт на службу в армії. Це не вперше. Мені дуже важко було думати про повернення до Британії. Я відчувала душевне занепокоєння. За два місяці до поїздки здала зворотні квитки – і мені стало легше. Я ухвалила емоційне рішення. З раціональної точки зору треба було залишатися у Британії, щоб продовжити візу, яка дійсна до квітня 2025 року. А я в грудні 2024 вирішила повертатися в Україну. Почала збирати речі, за місяць попередила на роботі. Уся школа урочисто зі мною прощалася, вручила дипломи й подарунки від дітей.
На Різдво ми із сином приїхали в Україну і залишилися. До квітня мені було нормально, поки мала дійсну візу. Я б не поїхала, але мене гріла наявність можливості. Потім чоловік пішов до армії. Я була зайнята його зборами та пошуками роботи. Коли почала працювати, чоловік поїхав – тоді зрозуміла масштаби того, що зробила, і пошкодувала. Почалася нова зима, блекаути: не працює школа, не ходять трамваї, місто засипано снігом. І тоді подумала: «Що я наробила?»
Зараз не можу сказати, чи то була помилка. В Україні моя професія повністю реалізується: я працюю психологинею, маю кабінет, клієнтів, професійну спільноту, відчуття приналежності. Це великий плюс. Зараз можливість бачити чоловіка хоча б іноді – це перебувати в Україні. З Британії неможливо було б раптово поїхати, щоб побачитися.
За кордоном стикалася з багатьма питаннями щодо лікарень, бюрократії, відчувала, що нічого не розуміла і взагалі чужа. Але й тут я не можу сказати, що своя. У мене немає проблем з українською мовою. Але чи я тут себе відчуваю своєю? Ні. Львів – вибір умовної безпеки і Британія нічим не гірша.
Шкодую, що син не закінчив там початкову школу. Він паралельно навчався в українській і британській. Це було нескладно, бо ми оформили сімейне навчання і писали тільки контрольні з української та математики. У Британії мій син провчився трохи більше двох із половиною років, а четвертий клас уже закінчив в Україні. Думаю, на початку в Британії йому було важко. Син був єдиним українцем у класі і нічого не розумів. Однак британці всіляко його підтримували й допомагали – і він швидко заговорив та почав навчатися на рівні з однокласниками.
Я поступово готувала сина до повернення в Україну. Він дуже хотів до тата і щоразу йому було важко їхати до Британії. Коли я сказала, що ми повернемося в Україну, він зрадів. Звичайно, зараз сумує за своїми друзями, за школою, бо й у Британії йому було добре.
Думаю, повернення українців з-за кордону залежить від того, чи є куди повертатися. Можливо, багато людей приїхали б, якби відчували, що будуть удома в більшій безпеці. Я повернулася у Львів, а не в Краматорськ. Знаю жінок, які поїхали за кордон із дітьми і зрозуміли, що їм набагато простіше там контролювати власне життя, заробляти та бути незалежними, тож вони залишаться там.
Є британська специфіка – ввічливість, за якою не завжди здогадуєшся про реальне ставлення. На роботі можеш не розуміти, що саме робиш не так, бо тобі казатимуть, що все чудово. В Україні, коли хвалять, то значить – це правда. Коли зробив не те – так і скажуть. У британців з фрази «це добре» маєш зрозуміти, що щось не так. Мені було важко і хотілося більше прямої простоти. Українці ж лякають британців своєю відвертістю. Спочатку вони вважали нас грубими, занадто прямими й нечемними. Однак, коли ближче знайомляться і звикають, розуміють це як нашу особливість. Деякі навіть мені казали, що відчувають полегшення від того, що можна не мати соціальної маски.
Авторка тексту – Олена Костенко
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризовог
- Останні
- Популярні
Новини по днях
1 вересня 2026
