"Вмістилися у "Волгу" до Юста. А нас було 12": червона форма Карпат, зустріч із генералами і п’ять струсів мозку

02.11.2026, 10:28 football24.ua

Йому пощастило народитися у сім’ї вболівальника Карпат. Змалечку Богдан Бандура зростав із розумінням того, що означають зелено-білі кольори та лев на емблемі. Він став легендою команди, за яку вболівав його тато, хоча на той момент то були не зовсім канонічні Карпати – клуб якраз об’єднали з львівським СКА.

У 1989-му, коли Карпати відроджувалися, Бандура таки дебютував за улюблену команду і навіть потрапив у її історію – став автором першого м’яча відроджених Карпат.

Пік кар’єри у 35 років, дитинство у Західному Сибіру, перелом руки після удару в падінні та матчі проти трьох володарів "Золотого м’яча" – у спогадах Богдана Бандури для Футбол 24.

– Пригадую, як вперше прийшов на стадіон Дружба, – розповідає Богдан Романович. – То був 1971 рік. Побачив наживо Кульчицького, Данилюка – таке не забувається. Але здивували мене найбільше не вони, а хлопці, які подають м’ячі. Я всю гру дивився на дітей і мріяв побувати на їхньому місці – стояти так близько біля поля. Серце аж вискакувало з грудей.

– Ви так і не опинилися на їхньому місці?

– Ні, хоча вступив до УФК наступного року. Відвідував усі матчі, підходив до футболістів впритул. Якби я тільки знав, що минуть роки, а я з цими легендами буду ще й на ветеранському рівні виступати в одній команді та проводити час за одним столом.

Богдан Бандура (другий праворуч у верхньому ряду) із зірковими ветеранами Карпат

– У вас був улюблений футболіст?

– Я тоді дивився на гру дитячими очима. Напевно, найбільше звертав увагу на Ігоря Кульчицького. Вболівальники постійно вигукували "Куля! Куля!" Та й завдяки зачісці Ігоря Євстаховича важко було не помітити на полі.

– Ваш батько був уболівальником Карпат?

– Так, не пропускав жодного матчу і навіть їздив на фінал Кубка СРСР-1969. Тато змалечку розповідав мені про Карпати. Про той фінал я чув від нього десятки разів. Якби не ті розповіді тата, то я, мабуть, не став би футболістом. У Жовкві, де минало моє дитинство, ДЮСШ не було. Тож я зранку до вечора ганяв футбол надворі.

– Потім ви поїхали до Львова?

– Нас було шестеро хлопців. Вступили тільки двоє: я та мій товариш. Щоправда, він професійним футболістом не став.

– Ви народилися у Кемеровській області. Якою є історія вашої сім’ї?

– Моїх батьків виселила радянська влада – там вони й познайомилися, хоча обидвоє родом із Львівщини. Мамі було 16 років, тато – на рік старший. Їм інкримінували політичні злочини. На жаль, то була звична ситуація. Половина дітей з мого класу в Жовкві народилася у Сибіру.

Богдан Бандура / Фото з відкритих джерел

– Ваш партнер з Карпат Василь Гунько, який зʼявився на світ на Колимі, згадував: "Батьки познайомилися у Магадані. Чому тато там опинився, достеменно не знаю. У той час про такі речі дітям намагалися не розповідати, аби не створювати зайвих ризиків. Та й потім ми про це з татом не говорили – занадто складна тема".

– Батьки повернулися в Україну у 1966-му, коли мені виповнилося шість років. Про причину виселення я дізнався випадково і дуже пізно. Лише на першому курсі інституту. До цього існувала проста версія для дітей – на заробітки поїхали. Спочатку я навіть з татом сперечався – так мене система ідеологічно накачала. Казав татові, що американці погано живуть. Тато тільки у відповідь сміявся.

– У вас є дитячі спогади про Кисельовськ, де ви народилися?

– Дуже добре пам’ятаю місцевий стадіон. Це шахтарське місто. Ми мешкали неподалік шахти №13. Це число виявилося особливим для мене, адже свій перший гол за СКА Карпати я забив після виходу на заміну саме з 13-м номером на спині.

– СКА Карпати періодично подорожували за кордон, проте персонально ви мали проблеми з виїздом.

– Вперше мені дозволили виїхати за кордон вже у часи правління Горбачова. Та й то до соцкраїни – Угорщини. А раніше я був невиїзним. Цікаво, що наш тренер Микола Самарін також мав проблеми з виїздом. Якось СКА Карпати вирушали до Австрії, тренер просив, щоб мене випустили. Хоча Самаріну також заборонили покидати СРСР – тренер щось у Китаї до цього натворив. А з футболістів, окрім мене та Гунька, невиїзним був Віктор Копил.

– У вашому житті був унікальний досвід – робота з Ернестом Юстом. Але особливість полягає в тому, що він був одним із ваших перших дитячих тренерів. Які спогади у вас залишилися від роботи з легендою?

– Ернест Ервінович працював з нами недовго, близько року. Пізніше я займався у Валентина Борейка, який заклав нам дуже багато знань. Мені їх вистачило на усе життя – я часто згадував його науку. Щодо Юста, то насамперед скажу, що він був чудовою людиною. Любив дітей, добре до нас ставився.

– Маєте улюблену історію, пов’язану з Ернестом Ервіновичем?

– Ніколи не забуду його "Волгу", ГАЗ-21. Ми мали їхати на гру у Винники, проте автобус зламався. Юст скомандував: "Сідайте у мою "Волгу". А вона в нього завжди блищала. Таке враження, що тренер мив її щоденно. Так от ми всі вмістилися у Юстову "Волгу". А нас, на хвилинку, було дванадцятеро! Вражень у дітей залишилося безліч. Я розумів цінність цього моменту хоча б тому, що від батька змалечку чув, хто такий Юст і чому він є видатною людиною.

– Тато завжди був вашим головним вболівальником?

– Він ніколи мені не казав, що мріє про сина-футболіста. Тато працював водієм і щиро любив Карпати. Завжди відвідував усі матчі, а відколи я став футболістом, то мотивація ходити на стадіон стала ще більшою. Пригадую, у 1983-му ми зустрічалися в Кубку з сімферопольською Таврією. Ми поступилися 0:1, мені вручили світильник як найкращому гравцю. Йду з поля і тільки чую: "Богдане!" Повертаюся, а там батько. Приїхав на матч до Криму! Хоча одного разу тато не тішився моєму успіху.

– Чому?

– У 2006-му я тренував ФК Львів, жереб звів нас в Кубку України з Карпатами. У серії пенальті ми пройшли більш статусного суперника. Після поєдинку зустрівся з татом, який одразу випалив: "Сину, я, звичайно, радий за тебе, проте мене засмутив результат. Я вболівав за Карпати". Якби то був хтось інший, я б здивувався. Але ж це мій тато, тому я навіть не образився.

– У 1980-му на старті кар’єри ви отримали шанс у Рівному, де працювали динамівські легенди Володимир Трошкін та Віктор Матвієнко.

– Мені завжди щастило на таких людей. Перший тренер – Юст, перші тренери у дорослій кар’єрі – Трошкін і Матвієнко. Потім працював з Мироном Маркевичем та Віталієм Кварцяним. А ще грав проти трьох володарів "Золотого м’яча". Все почалося якраз у Рівному, де у товариській грі я зустрівся з Ігорем Бєлановим. Потім була зустріч з Олегом Блохіним в кубковому матчі 1984-го, коли ми поступилися киянам у додатковий час 1:3. Проти Андрія Шевченка грав у Першій лізі, де моя Скала протистояла його Динамо-2.

– У львівському СКА вас тренував дует чемпіонів Союзу: Дударенко-Капличний.

– Теж треба відзначити рівень цих наставників. Виокремлю Володимира Капличного – чудова людина і сильний тренер. Підказував мені такі речі, які я потім завжди використовував. Умовно кажучи, вчив, як правильно підкат робити. Заклав важливу практичну базу.

– Ви багато років провели у СКА Карпати. Часто перетиналися з армійськими чинами?

– Командувач військового округу Валерій Беліков був великим футбольним фанатом. Знав кожного футболіста, розумівся на футболі. Перед грою з Паміром ми зі Степаном Юрчишиним приїхали на зустріч до нього. Нас забрав автомобіль з бази, завіз до командувача. Заходимо у кабінет, там ціла купа військових, а найменше звання на погонах – полковник. Ми зі Степаном приїхали у військовій формі, а у нього волосся – довге, ледь не по плечі. Але ж хто йому щось скаже?

– У вас теж завжди була крута шевелюра. Ви багато голів забили головою?

– Та не сказав би. Якщо чесно, то 90 відсотків голів забив із воротарського майданчика. Я згадував про дебютний гол – він був красивим, адже я з розвороту пробив над воротарем. Здається, то було в поєдинку з ризькою Даугавою.

– Натрапив на ваше фото, де ви забиваєте гол зі зламаною рукою.

– То була дурна травма – вперше у житті бив у падінні через себе. І востаннє. Невдало впав на руку і зламав її. Юра Дубровний віддав передачу, я хотів скинути йому назад грудьми. Фактично він міг вийти віч-на-віч з кіпером. Однак я передумав і пробив сам. "Юро, пробач. Здається, я собі руку зламав", – крикнув я Дубровному… Та у мене п’ять струсів мозку було.

– Ого!

– Свідомість втрачав. Грали проти дубля кемеровського Кузбаса на базі в Брюховичах. На гру мене привіз товариш, про якого я розповідав – ми з ним із Жовкви до Львова поїхали разом вступати. Так от у перерві я його помітив і кажу: "Ігорю, привіт! Як ти?" Він розуміє, що тут щось не те. А після матчу я зайшов у автобус і привітався з тренером Ярославом Дмитрасевичем: "Доброго дня!" Мене одразу до лікаря відправили. Нудота почалася страшна.

– Інші чотири – теж ігрові?

– Так. Останній трапився у матчі за ветеранів. На Україні грали з командою із Чернівців. Я розвертався з м’ячем і головою вдарився у груди захисника-гренадера. Миттєво відчув, що треба йти до лікаря.

– Ви бачили на власні очі процес об’єднання Карпат і СКА. Розуміли, що відбувається?

– Я все бачив завдяки своєму батькові – як він реагує і як сприймає знищення Карпат. Та й загалом у місті цей настрій відчувався. Тільки час почав стирати це – люди хотіли бачити сильну команду. На матч із Кайратом, лідером Першої ліги, прийшов увесь стадіон. І все ж львів’яни чекали на повернення Карпат. Коли нам видали червону форму, то стадіон почав свистіти. Люди не сприймали ці примусові зміни.

– Через СКА Карпати пройшли десятки класних футболістів. Хто для вас номер один?

– Славік Лендел. Великий талант, який так і не розкрився. Він таке з м’ячем витворяв! Навіть не напружуючись. Вадим Тищенко, з яким ми товаришували, потім у Дніпрі став чемпіоном СРСР. Відзначу Вагіза Хідіятулліна, котрий був тут недовго. Приїхав до Львова зіркою – знав собі ціну, однак поводився стримано і був скромним. Треба згадати Віктора Рафальчука – ще один майстер. Коли грали в Кубку з Динамо, як же він Анатолія Дем’яненка повозив!

– Ви починали кар’єру в ролі захисника?

– До 22-х років грав справа у захисті. Коли займався у дитячій школі в Юста, то діяв у нападі. Але у певний момент