«Для цього комплексу теплові пастки безпорадні». Як зенітники із ПЗРК RBS 70 нищать реактивні «Герані» й відганяють «вертушки»

11.11.2026, 12:25 lb.ua

«О так, перший пуск я ніколи не забуду», — з посмішкою згадує своє бойове хрещення зенітник.

Тоді, під час контрнаступальних дій та утримання рубежів на Херсонщині, перед розрахунком стояло чітке завдання — відігнати ворожу армійську авіацію. Російські гелікоптери регулярними нальотами намагалися крити позиції української піхоти, виходячи у фланг та створюючи колосальні проблеми підрозділам ЗСУ.

— Ми зайшли на позицію, довго чекали й виловлювали їх, — розповідає воїн. — І виконали завдання навіть не на сто, а на двісті відсотків! Спочатку посікли один Ка-52. Минуло днів десять — вони вирішили ще раз сунутися, гадаючи, що в нас уже виснажився боєкомплект чи змінилася позиція. Ну, ми їм і ще раз дали прикурити. Після того ворожа авіація не наважувалася заходити в наш сектор аж до самого Нового року — це майже чотири місяці спокою для хлопців в окопах.

Через маскування працювати доводилося зсередини напівзруйнованої будівлі. Умови — вкрай ризиковані для роботи з зенітно-ракетними комплексами.

— Маленька кімнатка, буквально три на три метри. Замість передньої стіни — звисає напіврозбита бетонна плита. Ми там удвох. А річ у тім, що під час пуску ракетний двигун видає такий реактивний вихлоп і колосальну ударну хвилю, що на відстані кількох метрів позаду сопла тобі просто знесе голову, якщо там стояти! На п’яти метрах у замкненому просторі це неймовірний удар.

Коли стрілець натискає спуск, реактивний струмінь б’є прямо в задню бетонну стіну кімнати. За мить усе затягує густим пилом, стіни дрижать, а в вухах дзвенить від контузії.

— Я стою поруч, намагаюся на телефон зняти. Мене всього трусить. Стрілець веде ракету, влучає і кричить: «Вйо***ємо!» І отут починається найцікавіше: треба за секунди розібрати стокілограмову установку, кинути її на плечі та три поверхи бігти вниз по напіврозвалених сходах у підвал. Адреналін колотить неймовірно! Ми залітаємо в укриття, кричимо від ейфорії, а там наш побратим-колумбієць волає: «Good, good!». Оце був пуск так пуск.

Бойові будні згуртовують найрізноманітніших людей. Разом із українськими бійцями на позиції працював іноземний доброволець із Колумбії.

— Я спочатку аж обімлів: заходжу на позицію, а там сидить темношкірий хлопець. Запитую англійською — не розуміє. Тільки: «Еспаньола!». Ну, добре. Завдяки інтернету й перекладачу почали спілкуватися. Я навіть за кілька тижнів трохи підучив іспанську, знав кілька фраз, — згадує військовий.

Незважаючи на мовний бар’єр, іноземець виявився чудовим воїном.

— Він виявився нормальним бойовим чуваком. Він розумів нас без слів навіть краще, ніж деякі наші зв’язківці. Коли під час пошуку нової позиції один побратим підірвався на міні й довелося надавати допомогу, колумбієць відразу підключився до роботи: мотав бинти, допомагав.

Хлопці намагалися провести колумбійцю й суто українську «інтеграцію» — пробували пригощати салом.

— Запланували якось йому непомітно підсунути шматочок сала. Він як з’їв — одразу виплюнув! Очі круглі, кричить: «Но-но, госпітал! Евакуейшн! Евакуейшн!». Боявся того сала, наче мусульманин, — сміється військовий. — Але все одно ми дуже здружилися. Зараз він уже повернувся додому в Колумбію, але ми досі підтримуємо зв'язок майже щодня.

На озброєнні підрозділу перебуває шведський переносний зенітно-ракетний комплекс RBS-70. На відміну від більшості інших ПЗРК, таких як «Ігла» чи Stinger, шведська система має одну принципову відмінність.

— Головна фішка RBS-70 — відсутність головки самонаведення, яка реагує на тепло, — пояснює зенітник. — Оператор веде ракету повністю в ручному режимі від моменту пуску й до самого влучання у ціль за допомогою джойстика. Як у комп’ютерній грі.

Саме цей принцип робить комплекс надзвичайно ефективним проти повітряних цілей ворога.

— Коли випускається звичайна ракета з інфрачервоною головкою, на ворожому гелікоптері чи літаку спрацьовує автоматика. Пілот випускає теплові пастки, які горять із набагато вищою температурою, ніж двигун. І ракета йде на пастку. А для нашого RBS 70 усі ці відстріли й маневри — абсолютно марні. Стрілець просто далі веде ракету чітко в корпус цілі.

Втім, експлуатація комплексу вимагає неабиякої фізичної витривалості. Вага установки разом із ракетою та триногою перевалює за центнер.

— Звісно, на навчанні тобі показують: от розібрали, от зібрали. Не запам’ятав? Вчися знову! І коли ти ці кілограми потягаєш день-другий, вивчиш усе напам'ять. Зазвичай розрахунок ділить вагу: один несе прицільний блок («мозок»), другий — важку триногу та ракету. Тривало бігати з таким вантажем по пересіченій місцевості — те ще випробування, але регулярні тренування роблять свою справу.

Згодом підрозділ перевели на інший напрямок, де основними цілями стали ворожі безпілотники, які постійно модернізуються.

— Якщо на початку війни дрони «й бабуся банкою огірків збивала», то зараз ворог робить їх швидшими, економнішими, маневренішими. Вони можуть розвертатися на 90 або 180 градусів прямо на місці, — зазначає зенітник. — А головне — вони стали літати дуже високо. П’ять-шість кілометрів — це їхня середня висота.

Нещодавно розрахунок знищив новітню ворожу ціль — реактивну «Герань-5».

— Вона йде зі швидкістю понад 500 кілометрів на годину й спускається лише за пару хвилин до удару. Побачити її вчасно дуже важко. Наскільки я знаю, ми були першими в Київській області, хто збив таку «Герань» із нашого типу озброєння.

Буквально через 20 хвилин за тим же маршрутом пішла друга аналогічна ціль.

— Стрілець вже навівся, каже: «Бачу!». І прямо перед пуском ракети суміжники просто збивають її зі свого комплексу! Бум — і розрив! Я ледь не розплакався від прикрості. Збити дві реактивні «Герані» за пів години — це було б щось із галузі фантастики. Але сам факт, що два розрахунки на одній ділянці спрацювали так швидко — це показник нашої готовності.

Військовий наголошує: цивільним варто знати, що ППО працює на межі можливостей.

— Якщо ціль іде над житловими будинками, ми не можемо працювати, бо уламки можуть упасти людям на голову. Але більшість цілей знищується. ППО працює й робить усе можливе. Наша головна мета — не просто збити, а й захистити людей на землі. І я хочу запевнити цивільних: ППО працює цілодобово. Більшість цілей знищується ще на підльоті.

Попри цілодобову напругу та відсутність повноцінних вихідних, бійці зберігають почуття гумору.

— В мене батьки в селі. Тобто коли виходить вирватися додому, приїжджаєш і мама відразу: «Йди рубати дрова!» Робота - так, їсти – найн, - сміється. — Без жартів на війні можна просто головою поїхати.

— Мама, звісно, знає не все. Якби знала все — закрила б мене в підвалі й не випустила! Але батьки дуже пишаються. Коли привожу додому грамоти чи медалі, мама всім сусідам показує: «Воює пацанюра!».

На питання чи одружений, відповідає знову з гумором.

— Ні, я вільний. Так що… Дівчата! Я тут!, — усміхається і махає правою рукою без каблучки.

Раніше Віго виконував завдання на півдні, і найбільше його вразила стійкість цивільних людей у Херсоні.

— Заїжджаєш у Херсон — темрява, вибухи, все зруйновано, забито дошками. Річка Дніпро за кілометр. А вранці виходиш — люди під під’їздом огород висаджують, каву п’ють, на «Нову пошту» ходять, маршрутки їздять! Над головою FPV-дрони літають, а жінки на базарі огірки продають і кажуть: «Та нам по***й ті окупанти за рікою!». Оце дисонанс у голові. Ти дивишся на них і розумієш: із такими людьми нас перемогти просто неможливо.