Бабина скриня та дідова хата: як працює пам'ять роду в українців

11.11.2026, 11:09 lb.ua

«Сміємося з братом: то кого обираємо в предки, кельтів чи скіфів?»

Що для вас пам'ять? У чому вона?

Пам’ять, як на мене, буває індивідуальною та родовою. Перша перетікає в другу, коли ми починаємо усвідомлювати себе членами спільноти. І тоді наш власний досвід актуалізує окремі моменти під час спільних випробувань. Наприклад, нині, в час тривалої російсько-української війни, я починаю згадувати всі фрази, ситуації, випадки, пов’язані з підступністю росіян, їхнім хижацьким характером. Словом, те, що довідалася з історії, почула від родичів, знайомих, незнайомих і що зазнала на власній шкурі. Отже, пам’ять – це історія твоєї рідної землі і те, як вона відлунює на долі твоїх рідних, твоїй власній.

Нині мені є особливо актуальними спогади батька про пережиту Другу Світову війну. Він дивом не потрапив на війну СРСР з Фінляндією, але опинився у Німеччині як остарбайтер. І коли перечитую його рядки про лихоліття під час сирен тривоги – це створює дивовижно трагічний акцент.

Яким був ваш батько?

Жорстким. Авторитарним. Інакшим бути і не міг, бо мусив або зламатися та загинути, або стати залізним. Обрав останнє… Щоправда, деколи і він почувався слабким. Мені було чотирнадцять, коли батько за одне літо власними руками звів новий цегляний будинок. А стару дідівську хату, де, окрім електрики, не було жодних вигід, хтось мусів розваляти, щоб на її місці виросло нове житло. Батько не зміг підняти на хату руку, просто не зміг. Запросив колег та родичів на толоку, а сам на той час підгадав собі відрядження. У спогадах він описує, який мав жахливий настрій, коли побачив замість хати купу глини і зламані дошки.

Суворому батьку досить часто опонує лагідна мати. У вас було так само?

Ніхто з наших батьків з нами, дітьми, не панькався. Життя в обох було тяжке. Мама, як і тато, була вчителем. Обидвоє викладали у сільській школі англійську, а батько ще й – обробку металу. Він мав фах слюсара-інструментальника, був на всі руки майстром. Зарплати мали копійчані, дістати найнеобхідніше – проблема. Батько мало не пішов під суд за куплений «з рук» шифер. А будуватися треба, бо у старій хаті, крім нього – дружина, син і донька. Він сам клав дикту (тобто фанеру) на глиняну долівку. А мама працювала і займалась господаркою, піднімалася щодня о п’ятій ранку і розпалювала вихололу за ніч грубу та плиту. Згадую це і думаю, а що там мама готувала, на тій плиті? Тільки варену картоплю мало не тричі на день і пам’ятаю.

Тільки раз на тиждень у нас із братом бувало свято. Це коли по неділях мама йшла на базар, купувала там м'ясо, і наша традиційна картопля ставала печенею. Ми, малі, аж умлівали від божественного запаху смаженини і ледь не помирали з нетерплячки, поки мама куховарила. При цьому дурно хліб ми не їли – у кожного була своя робота, відповідно до віку. Мені, старшій, доручили свиню – я мала рвати їй лободу та щирицю. Благодать наставала ввечері, коли всі справи були пороблені й можна було залізти на піч та читати при світлі гасової лампи. Брат теж читав – до цього нас батьки заохочували.

До якого коліна ви дослідили свій родовід? Звідки черпали інформацію?

Особисто я не досліджувала своє родинне дерево: це зробив мій батько, працюючи в різних архівах, йому допомагав його товариш, земляк, також «самодіяльний» історик. До слова, моєму батькові замовили написати історію нашого рідного селища Гребінки на Київщині для багатотомника «Історія міст і сіл УРСР». Він це зробив, але зрештою статтю страшенно обрізали, залишивши передусім місця про «досягнення» радянської влади і взагалі зняли його прізвище як автора. Маю кілька аркушів виписок із церковних книг зокрема, де згадують прізвище «Таран» у нашому столичному регіоні, починаючи з середини ХІХ століття. Деякі уривки тих виписок батько цитує у рукописній книжці «Листи з минулого».

До слова, мені моє прізвище видається не цілком звичним, хоча воно нараховує понад 18 тисяч носіїв.

Так, досить розповсюджене. І етимологія прозора: «таран» – стінобитне знаряддя.

Але в українську мову воно потрапило з польської. В польську – з німецької, а в німецьку – з італійської. І скрізь означало те, про що ви кажете – знаряддя для пробивання стін або для того, щоб атакувати ворожі кораблі. Але річ у тім, що більшу частину Європи – від заходу й до півдня, тобто від Німеччини до Італії – колись населяли кельти, або галли, як їх називали римляни.

А у кельтській міфології Тараніс – це бог грому, блискавок і небесного вогню. Перекладається як «громовержець» і ототожнюється з Юпітером, а у слов’янській міфології – з Перуном.

Мамине ж прізвище – Шадура – утворене нібито від мусульманського «шадур» («садур»), яке означає перший, голова, керівник. А, може, Шадура – видозмінене від Шудря-Шудра, що санскритською означає слуга, цілком протилежний статус? Сміємося з братом: то кого ми собі обираємо в прапредки: кельтів чи скіфів? А, може, чорних клобуків, тобто тюркомовних кочівників, які осіли на Русі у ХІ столітті?

Я би «голосувала» за скіфів – надто вже не слов’янська у вас зовнішність…

Знаєте, коли я роздивлялася під цим кутом зору фото моїх батьків, виявила: обидвоє вилицюваті, хоча, на перший погляд, достеменно не схожі одне на одного. Згадала фото діда, маминого батька (пропав безвісти на Другій світовій), його портрет – лице чоловіка зі строгим поглядом і високими вилицями. Змалку запам’ятався мені саме цим портретом на покутті – між крейдою побілених стін у простій рамці. Іноді раптовим поглядом зиркну на себе в дзеркалі – а це погляд… діда! Його риси передалися мені через маму…

Я завжди вважала, що схожа на маму. Та на окремих фотографіях – схоплена під певним кутом, при певному освітленні, – я дуже подібна на батька. Мене завжди дивувала ця гра генетики, і не лише на моєму прикладі. Додам, що батьки – автохтони, родовід кожного з них пов’язаний із селами на Пороссі, під Білою Церквою, тобто якраз там, де селилися чорні клобуки. Ось і фантазуй на тему генів, походження…

В уже зрілому віці піймала себе на тому, що в людському тлумі десь на велелюдді чи в театрі, перебігаючи поглядом по рядах, нібито шукаю когось. Знайомих? Напевне. Та не просто знайомих. І коли це усвідомила – дивувалася з себе самої. Я цілком інтуїтивно шукаю свою… «расу»! Шукаю вилицюватих, круглолицих, зі «східним» розрізом очей. І вдавалася до цього дуже давно й абсолютно неусвідомлено. Не вірю в так званий поклик крові, але все-таки – шукала риси своїх прапредків?..

Якби ваші предки спитали вас: а де матеріальна пам’ять про наш рід? Де скрині з посагом ваших бабусь та прабабусь, їхні коралі та вишиті сорочки? Що б ви їм на це відповіли?

Матеріальної пам’яті, конкретних артефактів про наш рід залишилося мізер. Манюсіньке паспортне фото моєї бабусі (по батькові) Ярини та її акварельний портрет роботи мого батька. А також ще кілька його полотен олією (він непогано малював у молодості). Чарочка діда Івана і стілець, виготовлений його руками, відреставрований братом. Жодних ікон, вишитих або тканих рушників і сорочок, золота-срібла, коралів-дукачів… Знаю, що за тією-таки бабусею був добрий посаг, не одна скриня – а де все добро? Певне, виміняли, що можна було, на харчі, в часи голодоморів, «дякуючи» все тій же Росії…

Додам, що ми з братом уже десять років поспіль доводимо до ладу батьківський дім. Маємо його добряче, сказати б, апгрейдити. Як я вже казала, життя змусило батька одного літа зруйнувати дідівську хату під солом’яною стріхою і на тому місці змурувати цегляний будинок. З будівництвом поспішали: треба було встигнути до морозів. Цегла була поганенька, майстри – не кращими, але дім таки збудували. А тепер настигла його старість, втома матеріалу…

Ми рятували будинок як могли. Нині брат вирішив поєднати красиве й корисне у свій спосіб: з історичних для нашої родини артефактів виготовив кілька світильників. Це й старий телефонний апарат, який став нічником, і металева тарілка, що прикривала лампу-ліхтар на вуличному стовпі років сорок тому, а нині слугує світильником при східцях на другий поверх, і трансформовані деталі з фотозбільшувача, які перетворилися на довгоногий торшер. Словом, багато всякого начебто непотребу стали арт-об’єктами.

Ви згадали про діда Івана і про бабусю, що мала повні скрині посагу. Звідки знаєте про них?

Про своїх предків маю уявлення зі спогадів батька, які він написав 1987 року. Оформив як рукописну книжку в двох примірниках: для мене та брата Володимира. Саме тому більше знаю про батькову рідню, ніж мамину.

Знаю, що дід Іван, «моцний» господар, як і більшість працьовитих українців, мав до жовтневого перевороту чимало землі. Родинний переказ такий: коли він надумав поселитися на місці, де згодом побудував хату, то староста не хотів наділяти йому землю, необхідну для його багатодітної сім’ї. Тоді дід домовився з писарем сільської управи, який сказав: староста такого-то дня має поїхати до Білої Церкви, а тим часом дід нехай найме копачів, які обкопають майбутній город ровом – скільки встигнуть до приїзду старости. Дід так і зробив. Копачі встигли викопати рів, охопивши півтора гектара землі.

А що староста на це?

Був змушений змиритися… Дідівська садиба була чималою, город обробляли всі члени сім’ї. Звісно, радянський режим обрізав земельну ділянку. А хата, побудована дідом, простояла тривалий час. Тобто я народилася під солом’яною стріхою і засинала в дитинстві на печі цієї хати... А сліди рову, який огороджував дідівську садибу, я ще застала в дитинстві. Ми з подружками любили там «кублитися», бо нам ввижалося: там чимало таємниць і скарбів… Ми їх створювали самі: нанизували ягоди бруслини, що нею поріс той рів, і мали таке «коралове» намисто. А ще збирали там пляшки, наприклад, з-під олії, які викидали сусіди як непотріб, відмочували їх у дощівці, відмивали і здавали по 12 копійок за штуку. Хотіли мати власний капітал!

Але діда Івана ви не застали?

Ні, я про нього тільки чула і зроду не бачила – не могла бачити, бо він помер під час війни: переховувався від гітлерівців у погребі. Там загострилася його астма – тому й помер невдовзі.

Зі слів батька уявляю портрет діда Івана: розкішні «козацькі» вуса, круглі смішні о