Олексій Гордєєв. «Релігія на війні». Уривок

06.11.2026, 16:42 lb.ua

Наприкінці вересня 2022 РПЦ, РОСХВЄ та численні муфтіяти й мусульманські духовні управління неформально об’єднувало невимовне задоволення від адміністративного й воєнного контролю Росії над південними українськими землями. Як згадувалося вище, Московський патріархат, під який російські війська жорстко «зачищали» регіон, вже мріяв про «організацію життя приходів» (читай: нову ієрархію та жваві грошові потоки), а «патріархат Ряховского» пропрацьовував відкриття нових єпархій — крок, який би зміцнив статус п’ятдесятницької челяді при путінському дворі.

Питання етики та захисту прав і свобод населення Херсонської та Запорізької областей мало кого хвилювало. Захоплюючи будь-яку територію, окупант на початку долав силовий опір супротивника і вже після того звертав увагу на інтелектуальних і навіть духовних опонентів — політиків, вчителів, журналістів та священників.

Південь України винятком не став: саме в тому регіоні спостерігалися кричущі порушення громадянських та, зокрема, релігійних свобод.

Доволі невдячна справа — безапеляційно пов’язувати релігійну ідентичність з політико-етнонаціональним вибором. Але у випадку з окупацією Росією двох південних українських областей цей ризик цілком виправданий.

Брутальний прихід сусідньої держави розділив вірян УПЦ (МП) на два нерівномірні табори — окупацію вітала значна частина її кліру та прихожан. Цю церкву росіяни вважали легітимною й бажаною, а її представників — як-от Геннадія Шкіля — плескали по плечу й запрошували на гучні офіційні заходи. За повідомленням проросійського дослідницького центру «Хрізма», більшість кліриків УПЦ (МП) в окупованій частині Херсонської області лояльні до окупаційної адміністрації, синхронно згадують патріарха Кіріла та митрополита Онуфрія й бояться повернення територій під контроль України.

Втім домінування ЗС РФ становило фізичну небезпеку для представників тих мейнстримних релігійних суб’єктів, чия ідентичність міцно спиралася на українськість (ПЦУ та УГКЦ). За даними «Інституту вивчення війни» (станом на квітень 2023), 34% випадків переслідувань (26) стосувалися саме ПЦУ. Для порівняння — лише 13% випадків (10) «зачепило» християн-баптистів (цифра для усіх протестантів разом — 34%).

NB: ситуації, коли окупаційна адміністрація переслідувала представників УПЦ (МП), — рідкісний виняток. Йдеться, зокрема, про священника токмацького храму Успіння Пресвятої Богородиці протоієрея Костянтина Максимова, якого росіяни звинуватили в шпигунстві — нібито зборі та передачі координат ППО. Перед тим посланці з Москви схиляли кліриків Бердянської єпархії УПЦ (МП) до переходу під протекторат РПЦ, але Максимов відмовлявся і не згадував ім’я патріарха Кіріла під час літургій. Коли тиск на нього став нестерпним, у травні 2023 священнослужитель спробував виїхати через Крим, однак його затримали. Після 14 місяців перебування в полоні 2 серпня 2024 карикатурний «суд» призначив Максимову 14-річне покарання в колонії суворого режиму.

Після того, як війська РФ окупували Херсонську область, звідти почали оперативно виїздити нечисленні римо-католицькі та греко-католицькі клірики. У випадку з першими, багато хто з них не володів українським громадянством і мав, як правило, польський паспорт. Насправді це було повторення того, що священники обох конфесій пережили після окупації Кримського півострова: цькування, переслідування та невідворотні депортації. Зрештою, російським військовим вдалося залякати священників ПЦУ та проукраїнськи налаштованих протестантів і мусульман.

Також російський каток проїхався й по протестантах, які після 2014 поступово та невідворотно українізувалися. Особлива нелюбов представників «братнього народу» до останніх також продиктована тим, що протестанти, які з 1991 навчилися не користуватися державним ресурсом і водночас залишатися соціально активними, трималися осторонь від окупаційних адміністрацій та їхньої «гуманітарної допомоги».

Так, наприклад, під час окупації Херсону баптистські церкви (загалом їх у місті 6) самостійно займались евакуацією населення. Їхні споруди стали бомбосховищами та логістичними хабами для розподілення продовольства. Роль цих конгрегацій після звільнення міста лише посилилася: вони надавали доступ до води, харчів та електроенергії під час тривалих блекаутів, і саме до них звертались органи місцевої влади, коли населенню бракувало шелтерів чи було потрібно оперативно розподілити продукти, які швидко псуються.

Херсонські протестантські церкви — це «соціальні хаби, де є бомбосховище, джерело електроенергії, вода, їжа та духовно-психологічна допомога. На мій погляд, жодна міська чи державна структура не працює так ефективно, як церкви в Херсоні», — свідчив 30-річний Станіслав Синій, студентський декан зруйнованого росіянами Таврійського християнського інституту (див. вище підрозділ «Case study: Кришталеві місяці…») і служитель баптистської церкви «Христа Спасителя». У його церкви не було колаборантів, але були прихильники Росії. Їх нараховувалося до 10 осіб, і під час втечі військ РФ із Херсона вони перемістилися до Криму.

Зрештою, бульдозер окупантів пройшовся по всіх, хто не бажав брати участь у будівництві «Русского міра». Наприкінці жовтня 2022, перед звільненням Херсона, ситуація стала настільки критичною, що зазвичай холоднокровні баптисти написали на своєму офіційному сайті: «Орки мінують плавні й посадки, виселяють людей із сіл», «заїжджають угруповання, аби цілеспрямовано грабувати домівки, школи, лікарні», «усі окуповані міста й села переживають біль, страждання й тортури».

За даними британського журналіста й автора книги «Нічого правдивого й усе можливе. Пригоди в сучасній Росії» Пітера Померанцева, протестанти стали жертвами 34% переслідувань з боку росіян (станом на квітень 2024). Баптисти в цій сумній статистиці займають 13% — це робить їх другою найбільш ураженою групою після українських православних.

7 грудня 2023 стало відомо, що існує датоване 26 грудня 2022 «розпорядження» окупаційної адміністрації Запорізької області (за підписом «голови» Євгена Балицького) про заборону УГКЦ на підконтрольній території. Церкві закинули «діяльність із порушенням законодавства», «роботу її керівництва в інтересах іноземних спецслужб» та «участь прихожан у масових заворушеннях й антиросійських мітингах у березні-квітні 2022 року» (тобто de facto мирному спротиві окупації).

Під заборону підпала не тільки ця християнська конфесія, але й благодійні організації з релігійним бекґраундом — «Лицарі Колумба» та «Карітас». Їхня делегалізація негативно позначилася на планомірності й достатності постачань ліків, одягу та харчів до окупованих територій.

Також, розквитавшись зі Свідками Єгови в самій Росії та у Криму, окупанти серйозно взялися за цих вірян і на території півдня України. Приміром, 23 січня 2023 російське «ГУ МВС Херсонської області» відзвітувалося про блокування діяльності осередку Свідків Єгови, який функціонував на території Скадовського та Голопристанського районів. Віруючим закидали не тільки пропаганду «антиправославних ідей» та «розповсюдження екстремістської літератури», але й заперечення «входження регіону в склад Росії». Того ж дня шукачі екстремізму за бюджетний кошт зачинили «Зал царств» в Олешках (20 км на південь від Херсона) та вилучили понад 1700 зразків друкованої продукції.

У цілому, на окупованих територіях Свідки Єгови миттєво потрапили в «списки екстремістів» і пережили системні обшуки та допити.

Чимало адептів згаданого релігійного руху полишили ці регіони; за наявними даними, п’ята частина усіх Свідків Єгови — майже 28 000 (переважно жінки та діти) — виїхали за кордон (значна частина до Німеччини).

***

Незалежна від Росії думка мала високу ціну, і це не риторичний оборот. Приміром, у березні 2022 в Мелітополі Запорізької області окупанти майже дев’ять днів утримували в полоні Дмитра Бодю, громадянина США, пастора євангельської церкви «Слово життя». Представники ЗС РФ захопили будівлю його церкви «Слово Життя» та перетворили її на військову базу (за іншими даними — на «МВС»), а самого священника рано-вранці 19 березня заарештували й ув’язнили. Інкримінували антиросійську діяльність та роботу на ЦРУ. Йому повідомили, що невдовзі вб’ють.

Проте через 8 днів пастору вдалося врятуватись із полону. Частково — через міжнародний розголос. Після цього до нього додому продовжували приходити російські військові з наполегливими проханнями «співпрацювати». Зрештою, пресвітеру і його сім’ї вдалось евакуюватися через Крим, Мордор, Латвію й Польщу. Бодю вже мав досвід переслідувань за віру: в інтерв’ю «Радіо свобода» він розповів, що у 80-ті роки був змушений утікати з СРСР до США через утиски. Далі повернувся служити в Сімферополь і знову, але вже у 2014, виїхав з півострова через анексію.

Християнам із півдня України й досі загрожує небезпека. Очільнику протестантської «Мелітопольської Християнської Церкви» Віктору Сергеєву довелося спішно залишити місто через схиляння окупантами до співпраці й загрозу викрадення (його обвинувачували у зберіганні зброї та засобів радіозв’язку вдома й у церкві).

Споруду, де він служив, росіяни окупували на початку серпня 2022. Вони відразу заборонили проводити там богослужіння та перетворили її на розважально-спортивний комплекс. 10-12-метровий християнський хрест перед церквою росіяни спиляли й розмістили замість нього російський триколор. Віряни цієї конгрегації були змушені виїхати або за кордон (Німеччина й США), або на вільну Україну (частина досі лишається в окупації).

Загалом у закритті церков росіянами на півдні України простежується чітка тенденція: якщо з початку вторгнення споруди блокувалися поодиноко і під соусом протидії «екстремістській діяльності», то вже після осені 2022 всі неправославні церкви на окупованих територіях були позбавлені права проводити богослужіння.

18 червня 2022 у Мелітополі російські військові викрали пастора протестантської церкви «Джерело життя» Валентина Журавльова. Його «запакували» в центрі міста під час спільної молитви віруючих із різних церков, яка тривала з початку окупації. Чоловіку дозволили лишитись у Мелітополі за умови, що ві