Перекладачка Алла Татаренко: «Українська війна повернула балканських письменників до переживання власної»

04.11.2026, 07:22 lb.ua

Коли йдеться про культурні зв’язки України і Європи, то найчастіше мають на увазі Західну Європу. Балкани залишаються осторонь. Хоча зв’язки є, давні й сильні, і дуже часто вонитримаються радше на особистих контактах, ніж на системній державній політиці, підкріпленій відповідним фінансуванням. Чи можна ствердити, що 2022 рік розділив історію українсько-балканських зв’язківна до і після?

Напевно, можна. Бо від 2022 року багато країн наче прокинулися від сну, де Україна була поза межами їхньої уяви. Себто вона існувала собі десь, але це не особливо когось цікавило. Цебула або тінь Росії, або така собі незвідана, маловідома і тому, можливо, малоцікава країна.

У 2022 році відбулося пожвавлення інтересу до України. Передусім завдяки тому, що країна, яку багато хто вважав жертвою, що через три дні або максимум тиждень буде змушена здатися,виявила силу, впертість, енергію свободи й опору.

У балканських медіа теж можна було зустріти наратив: Росія така сильна, така могутня й озброєна, чому ж українці не здаються? Нерозуміння того, як значно менша країна може чинити опір,породило й інтерес до неї.

Характерний приклад — професор Мюнстерського університету Давор Беганович, хорват, який після повномасштабного вторгнення настільки зацікавився Україною, що написав десятки есеїв проукраїнську літературу. Людина, яка все життя займалася балканськими літературами, югославістикою, звернулася до культури, мови якої не знає. Він хотів зрозуміти, звідки береться ця енергія опору.Його книжка так і називається — «Анатомія опору імперії».

Беганович шукає відповіді в літературі й культурі. Тому коли хтось каже, що культура зараз не на часі, я вважаю це великою помилкою. Адже скільки шкоди нам завдала така могутня зброя,така спецоперація, як «велика російська культура»! Чому ж ми не можемо провести переможну операцію «Велика українська культура»?

А як відреагували на початок повномасштабного вторгнення в Хорватії?

У Хорватії багато хто зацікавився Україною через певний паралелізм історичних доль. Особливо активно відреагували ті, хто воював за хорватську незалежність, зокрема літератори ймитці.

Наприклад, тодішній голова Хорватського ПЕН-центру Томіца Байсич, ветеран війни, одразу почав пропонувати українським митцям резиденції, виступати й розповідати про Україну.

А перше, з чим можна було виступати, — це переклади української поезії. У перші дні повномасштабного вторгнення мені писали з різних країн, особливо з Хорватії: чи є якісь переклади,які можна прочитати?

Люди абсолютно спонтанно вважали, що саме так можна розповісти про Україну. Українські вірші читали в театрах, на площах.

Уже 28 лютого 2022 року відбулася одна з перших розмов про Україну та її культуру — у книгарні видавництва Fraktura, яке на той час уже видавало Юрія Андруховича й іншихукраїнських письменників. Виступили Мілєнко Єргович, головний редактор видавництва Сеїд Сердаревич, перекладачка Дарія Павлешен. Я долучалася онлайн зі Львова.

Коли дивилася фотографії з цієї розмови, мене вразило, що на моєму обличчі була усмішка. Адже в попередні дні мені, здається, важко було навіть подивитися на себе в дзеркало.

Чи з'явилися в хорватській літературі твори, які безпосередньо осмислюють російське вторгнення в Україну?

Нещодавно вийшов дуже своєрідний роман «Німа нота» Елвіса Бошняка, відомого хорватського актора й драматурга. Це його другий роман, і він ґрунтується на реальних подіях.

Знайома автора, хорватська акторка, на початку 2022 року поїхала до дідуся й бабусі в Чернігів, і там її заскочив початок повномасштабного вторгнення. Ця історія настільки вразилаБошняка, що він вирішив написати роман, додавши до реальних подій художній вимисел.

Але це книжка не так про Україну і війну, як про те, як російсько-українську війну бачать хорвати. Що відбувається, коли раптом війна стає «близькою», бо там опиняється хтось знайомийабо рідний. А коли ця людина повертається — то війна ніби знову «віддаляється».

У романі порушено й питання так званої великої російської культури, яка в Хорватії теж дуже популярна. Головні герої — актори, які мають грати у виставі за романом Толстого «Війна імир». І виявляється, що після російського вторгнення вже неможливо поставити «Війну і мир» так, як раніше. Уявлення про велику російську душу, на якому багато що трималося, більше не працює.

Герої зрештою знаходять іншу форму: ставлять виставу без слів. І вона настільки впливає на глядачів, що декотрі вирушають до українського кордону, бо хочуть чимось допомогти.

Мені здається, у цьому романі дуже добре показано механізми реакції хорватського суспільства на події 2022 року. Головна героїня — росіянка, яка не хоче належати до «нації вбивць», алеводночас не наважується назвати винних у загибелі своєї бабусі під час евакуації. Натомість вона звинувачує «світовий порядок». Я сказала авторові, що це велика проблема частини лівих інтелектуалів:вони хочуть боротися «за все хороше», але бояться прямо сказати, хто вбивця.

І саме тому цей роман цікавий. Він показує не ідеальну картину, де всі правильно визначають добро і зло, а реальну — те, що ми часто спостерігаємо в західних суспільствах. У 2014 роцітакий роман навряд чи міг з'явитися. Тоді ще не було критичної маси людей, ангажованих у цю проблему «війни і миру». А після 2022 року стало зрозуміло, що вона стосується не лише України, а й усієїЄвропи.

Ви багато років перекладаєте українську літературу хорватською і сербською, а балканську — українською. Зараз переклад часто називають інструментом культурної дипломатії. Але чисправді він працює? І що заважає йому працювати?

Я сказала б, що міст не працює як міст, якщо ним не користуються, якщо ним ніхто не ходить.

Така ситуація тривалий час існувала з українською літературою. Переклади були, але в країнах, якими я займаюся, це залишалося поодинокими випадками. Зв'язками з великими мовами йкультурними центрами цікавилися великі організації. А українську літературу представляли переважно окремі перекладачі, які хотіли щось розповісти про свою культуру.

Це були спорадичні спроби, які не давали повної картини. Сербські й хорватські читачі рідко зверталися до цих перекладів, бо українська література видавалася їм радше екзотикою.

Водночас окремі книжки мали успіх. Наприклад, «Перверзія» Юрія Андруховича була ближчою сербському читачеві. Вона порушувала впізнавані проблеми й водночас залишалася достатньонезвичною.

Іноді в перекладі виникають навіть несподівані додаткові сенси. Наприкінці «Перверзії» звучать слова: “Santa Maria della Salute”. Для українського читача це передусім назвавенеційської церкви, а для сербського — назва знаменитого вірша Лази Костича, одного з найвідоміших творів сербського романтизму. Сербський читач може вирішити, що Андрухович цитує Костича. Але язапитувала Андруховича — він цього вірша не знав.

Буває й так, що посіяне зерно проростає через двадцять років. Нещодавно одна видавчиня з Белграда, яка захотіла видати українську книжку, згадала, що багато років тому читала антологіюукраїнського постмодерного оповідання. Це був один з небагатьох випадків, коли я зустріла людину поза славістичними колами, яка прочитала й запам'ятала цю книжку.

Тобто недостатньо просто видати переклад?

Недостатньо. Потрібні книжки, розмови про них, популяризація, системна робота.

Можна скільки завгодно розповідати, яка прекрасна українська література. Але поки немає достатньої кількості книжок і роботи з їхнім просуванням, результат буде обмеженим.

Причому мости можуть працювати в обидва боки. Коли ми перекладаємо іноземного письменника українською, Україна починає ставати для нього трохи своєю.

Наприклад, одна студентка вступила на хорватистику після того, як прочитала роман Зорана Жмирича «Блокбастер». Вона захотіла перекладати й інші його книжки. Коли я розповіла про цеавторові, він був надзвичайно зворушений. Пізніше приїхав до Львова, побачив своїх читачів. А повернувшись до Хорватії, почав розповідати про Україну.

Отже, перекладаючи літературу інших народів, ми теж збільшуємо присутність України у світі.

Але українська література на Балканах мала конкурента, який десятиліттями працював з місцевою аудиторією, — російську культуру. Наскільки системною була ця робота?

Наш північний сусід давно й цілеспрямовано проводив на Балканах досить агресивну культурну політику. І конкурувати з нею було складно, тому що вона мала дуже різні форми. Наприклад,відомим сербським письменникам пропонували публікувати свої нові твори на сайті Sputnjik. Причому не в перекладі, а сербською мовою, в оригіналі, за хороший гонорар.

Люди, які хотіли прочитати нове оповідання улюбленого сербського письменника, мусили заходити на Sputnjik і разом з літературою отримували всю інформацію, яку поширював цейресурс.

Виявилося, що ми побудували не так багато власних мостів, як хотілося б. Звичайно, будувати їх треба і ми будемо це робити. У Сербії це особливо складно, тому що росіяни забагато своїхмостів набудували, щоб були помітні наші.

Чи змінилося щось після 2022 року?

Так, у Сербії почали активніше видавати українську літературу.

По-перше, зріс інтерес до України. По-друге, програми на кшталт «Креативної Європи» й інші європейські проєкти почали включати українські книжки, а фінансова підтримка зацікавиласербських видавців.

Але книжки можуть працювати й несподівано. Наприклад, Катерина Бабкіна здобула популярність у Сербії завдяки підтримці Мілєнка Єрговича. Він приїхав на книжковий ярмарок у Белграді,придбав її книжку, прочитав і написав статтю про неї.

Єргович — впливовий письменник і журналіст. Коли вийшла наступна книжка Бабкіної, він захотів узяти участь у її презентації.

Це теж культурний міст: письменник з іншої країни допомагає розповідати про українську літературу.

Мені здається, що в Україні балканську літературу останніми роками часто читають насамперед як літературу про війну. Але в нас видавали її й раніше, зовсім не з цієї причини?

Звичайно. Перші хвилі перекладів літератур колишньої Югославії в Україні були далеко не тільки про війну.

Наприкінці 1990-х виходили книжки Данила Кіша, Мілорада Павича, Момо Капора. Антологі