Діячі егалітарних лівих, націонал-демократичних та християнських рухів в назвах вулиць Львова

01.11.2026, 09:14 lb.ua

До соціалізму ставляться негативно або через його асоціацію з російським комунізмом, або через протиставлення націоналізму. Нібито є така шкала, де з лівої сторони — соціалізм, з правої —націоналізм. Такий поділ не був популярним аж до середини ХХ століття. Тоді націоналізм радикально змістився вправо через досвід Великої Депресії і провал суспільства в наданні сенсу, поваги, аголовне — суб’єктності великій частині населення — і зворотним чином, через скептичність лівих (здебільшого неукраїнських лівих) до ідей націоналізму. Більшу частину історії (тим паче в Україні)програми демократичних націоналістичних і соціалістичних сил були близькими, перетиналися і включали в себе майже ідентичні положення.

Обидві ідеології беруть коріння з ідеї республіканства і французької революції, і частою інтерпретацією були концепції: соціалізму через націоналізм, чи націоналізму через соціалізм.

“Нація мислиться як суверенна, оскільки це поняття народилося в епоху, коли Просвітництво та Революція руйнували легітимність богом установленого, ієрархічного династичного порядку. (...) Націязавжди осмислюється як глибоке, горизонтальне товариство”, — Бенедикт Андерсон, “Уявлені спільноти.”

Як націоналізм, так і соціалізм часто визначали себе як влада народу над власним економічним, політичним і соціальним життям, і протиставляли монархії — владі певних станових груп надсуспільством; обидва ідейно базувалися на певній республіканській ідеї та концепції народного суверенітету Руссо або ж схожій концепції республіканців.

Цей матеріал пропонує пройтися вулицями Львова, названими на честь діячів, які поділяли соціалістичні, егалітарні та споріднені з ними ідеї. Ці діячі долучалися до створення українських політичнихпартій, громадських інституцій і війська, брали участь у боротьбі за державність та в її захисті.

Львів багатий на спадщину лівих рухів. Тут творили діячі соціалістичних, лівих націонал-демократичних і соціально-християнських кіл.

Скажімо, Радикальну партію, яка була першою українською політичною партією в історії, заснували 1890 року Іван Франко (1856-1916) та Михайло Павлик (1853-1915) на засадах соціалізму. Згодом вонаобросла інтелектуальним цвітом Галичини – людьми, які були прихильні до ідей соціального і національного визволення. Таких як Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871-1916), Осип Маковей(1867-1925), Денис Лукіянович (1873-1965) та інші. Саме з соціалістичного радикального середовища виросли Січовий рух і українське стрілецтво та розвинулися до того загальнонаціонального руху, якийвідомий нам зараз.

Львів пам’ятає цю історію. Часто назви вулиць, якими ми щодня ходимо, не промовляють нам нічого – та якщо заглибитися, відкривається інший історичний світ.

Погляди цих діячів не можна відкинути лише як «дух епохи» чи «моду». Це те, чим люди жили. Любов до України та ліві чи соціалістичні переконання часто були для них нерозривно пов’язані. Їхні ідеїмають не лише історичну цінність, а й цінність у собі: з ними можна сперечатися, приймати чи відхиляти. Іншими словами, величезна ліва спадщина Львова є фактом, це частина нашої історії, якавизначає контекст, в якому ми будемо формувати наше майбутнє через діалог і взаєморозуміння.

Тож погляньмо, яких діячів з соціалістичних, лівих націонал-демократичних і соціально-християнських кіл пам’ятає Львів, про що вони думали, що робили. Тоді й місто, яким ми щодня ходимо, можнасприймати трохи інакше, бо їх історії живуть у назвах вулиць.

Радикальна партія була створена у 1890 р. в умовах культурно-політичного застою українського суспільства, коли політика перебувала у певній залежності від польської активності і їхньогополітично-культурного життя. Її творці здебільшого були сільськими вчителями, студентами, молодими активістами і поетами.

«…[як нас називали:] не патріоти, не політики, а безбожники і зрадники супроти держави і династії...».

— Іван Франко, “Народ,” 1892 р.

Радикали — сама назва з’явилася з одного боку як пейоратив, обзивання з боку опонентів, як привласнення того слова, яким їх критикували. І одночасно, пояснювали засновники партії, відлатинського radix — «корінь». Тобто радикал — це людина, яка прагне дійти до кореня проблеми, зрозуміти її основні причини, а не обмежуватися поверховими змінами. Вони вважали занеобхідне будувати від громади угору своє самостійне життя, створювати сили, які могли б не лише представляти українське суспільство, а в певному сенсі прямо його творити.

Ця ідея стала відомою як громадівський соціалізм. Якщо соціалізм в Європі розвивався в умовах національних держав великих націй і ставив собі за ціль перемогу в політичній боротьбі вдержаві, на теренах України такий соціалізм зароджувався в умовах контролю чужих сил. Певна автономія політичного і економічного існування в Австро-Угорській державі давала змогу організовуватикультурні заклади просвіти і економічні заклади, бізнес, банки і підприємства, які українці здебільшого формували за принципом “1 людина — 1 голос”.

У тексті «Кооперація яко засіб оборони слабших верств» економіст та ідеолог українського кооперативного руху Юліан Павликовський пояснює появу цієї ідеї через суперечність між політичноюдемократизацією та концентрацією економічної сили. В тексті економіста Михайла Туган-Барановського «Найвища форма суспільного ладу» йдеться: «Історично кооперація утворена пристосуваннямсоціялістичного ідеалу до умов капіталістичного оточення. Соціялістичні ідеї, кинуті на капіталістичний ґрунт, дали своєрідний плід — кооперацію». У статті «Остаточна ціль кооперації» економіст КарлоКоберський зазначає: «[…] „кооперативна республіка“, в якій не буде місця на життя чужим коштом.»

Замість того, щоб насаджувати західну ідею, де одна людина володіє підприємством, а інші на неї працюють, в Україні розвивається ідея кооперації: демократїї в підприємстві, з виборами, виконавцямиі спільним розподілом результатів праці (важливо зазначити — зарплатні були різні, розподіляли саме прибуток; тобто, це не була “уравніловка”). Надлишкові кошти кооперація використовуала, щобфінансувати спільноту, просвіту, заклади освіти, театр і рухи, що репрезентують українців.

По суті, це і було тим, що західні соціалісти називали страшними словами “власність робітників на засоби виробництва.” Утім, це було не прописною догмою, а способом життя українського населення.Цей соціалізм пояснював себе не доктриною боротьби класів чи руху історії, а доктриною економічної, політичної і соціальної взаємодопомоги і взаємозахисту. Громадівський соціалізм став процесомвибудовування держави в державі, і з руху кооператорів вийшла більшість майбутніх лідерів і інституцій ЗУНР.

Радикали критикували марксистський соціалізм, вважали, що він підходить лише Німеччині, і орієнтувалися на Британію, де був популярний так званий “практичний соціалізм,” що виріс не з Маркса, а збританських традицій самоврядування. Про українську традицію цього соціалізму Карло Коберський писав у книжці «Українське народництво по обох боках Збруча» та в статті «Що таке соціялізм»; своюкритику марксизму і бачення соціалізму Іван Франко описує у працях “Соціалізм та соціал-демократія” і “Що таке Поступ?” :“Так само всї ми знаємо, що й повного громадського щастя, повного, таксказати, раю на землї люди не дібють ся нїколи. Але се ще не рация, щоб ми закладали руки і байдужно дивили ся, як міцний дусить слабого, як богач кривдить та висисає бідного, як одиницї кривдять таруйнують сотки й тисячі людий. Чи буде, чи не буде з того рай на землї, а ми борімо ся з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокю кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тімоднім випадку, але також про те, аби по змозї заткати жерело подібного лиха й на будуче.”

Як громадівський соціалізм виглядав на практиці? Людина приносить гроші до кредитної спілки (з котрої отримує соціальний захист), бере книжку у своїй читальні, обирає правління товариства. Вонавчиться розпоряджатися спільним життям — це і була сутність громадівського соціалізму.

Вулиці, названі іменами Павликів (Михайла та Анни), Василя Стефаника, Івана Франка, Леся Мартовича, Остапа Терлецького (1850-1902), Володимира Навроцького (1847-1882) повертають нас до пам’яті протрадицію українського соціалізму.

Радикальний рух не обмежувався лише партійними членами, він мав достатньо симпатиків і меценатів. Наприклад, Соломія Крушельницька спонсорувала радикальні газети і рух: «Висилаю до Вас отих 500франків на ужиток нашої [радикальної] партії, на агітацію чи на «Громадький голос» як потрібнійше. Від часу до часу буду туда висилати, на Ваш адрес, що зможу.»

Важливо, що соціалісти не просто писали про селянство, а й самі працювали серед селян, захищали їхні інтереси, займалися політичною діяльністю, і часто саме з цього досвіду виростала їхнялітература. За іменами Лукіяновича, Стефаника, Мартовича, Терлецького, Навроцького, що збереглися в топоніміці Львова, стоїть і ця робота: письменство, адвокатська практика, газета, селянськізбори.

Остап Терлецький очолював віденську студентську «Січ», поширював соціалістичну літературу, був підсудним у процесі 1877–1878 років. Став співзасновником Радикальної Партії. Він активно займавсяпідтримкою молодих українських авторів, культурологією.

Лесь Мартович висміював бюрократію, “пиху освічених верств”, політичне ошуканство й забобони. Проте критикував і тенденції, що домінували в селянських середовищах: темноту й дріб’язковіконфлікти.

У дослідженнях пропінації (право шляхти на монополію на алкоголь) Володимир Навроцький показував економічну систему за побутовим словом «пияцтво»: хто мав привілей виробляти й продавати алкоголь,хто отримував дохід, а хто втрачав ресурси (в тому числі і “життєві ресурси”). Так само аналізував податковий тягар і селянське господарство. Проте замість морального звинувачення бідняка віндосліджував правила і системи, які роблять його залежним. Навроцький працював із фінансовою статистикою та друкував економічну публіцистику. Його тексти давали наступному Радикальному поколіннюаргументи і економічну теорію, якою можна говорити про народ як про спільноту з е