«Чи пані капелюшована?», або маркер приналежности до еліти: як сто років тому капелюх визначав статус чернівчан

30.10.2026, 13:42 bukovyna.online

Чому, щоб придбати капелюх, деякі чернівецькі панянки були ладні голодувати, а соціальний статус визначали за кількістю оздоби на головному уборі, про професію, що дозволяла жінці бути незалежною, та як шарм «красивої доби» розтанув у радянських «ушанках» – розповіли «Шпальті» дослідниця Катерина Валявська та дизайнерка Світлана Крачило.

Професія, що дозволяла бути незалежною

У виставковій залі Чернівецького обласного краєзнавчого музею завершується виставка з символічною назвою «Вінтажний салон капелюшків». Напередодні ми зустрілися тут з провідною науковою співробітницею музею Катериною Валявською. За її словами, організатори прагнули не лише розповісти історію, а й передати атмосферу справжнього салону модистки. Саме тому тут можна приміряти понад сотню капелюхів та визначити, який пасує саме вам.

Дослідниця розповідає, що у чернівецьких газетах початку ХХ століття, незважаючи на мову видання, 90% інформації стосувалися чоловіків. Натомість про жінок траплялися поодинокі згадки. Наприклад, це могли бути переліки благодійних пожертв під час балів чи інших подібних акцій. Так само жінки у своїй меншості були представлені й у різноманітних загальних культурно-освітніх товариствах, окрім благодійних чи суто жіночих спілок.

У той час жінці з вищих суспільних кіл не можна було одній, без супроводу відвідувати публічні місця, адже це могло скомпрометувати або навіть спровокувати небажану увагу.

У патріархальному суспільстві та в добу, коли основна роль жінки відображалася у старому німецькому прислів’ї про дітей, кухню та церкву, існувала професія модистки – одна з небагатьох, що дозволяла жінкам жити на власно зароблені кошти. До того ж салони модисток були просторами, де панянки заводили нові знайомства й почувалися безпечно.

Використала власну «смерть» для реклами

Відомо, що у 1911 році в Чернівцях працювали 18 модисток.

Наприклад, на вулиці Геренгассе, 16 (нині вулиця Ольги Кобилянської, – ред.) з 1900 року працював найбільший спеціалізований салон пані Нори Райх «У француженки».

Салон «У француженки»

Проте майже через десять років, піднявшись вулицею трохи вище, можна було побачити салон Етельки Дубової – модистки, яка підкорила Париж.

Певною сенсацією стало й те, як жінка заявила про себе у Чернівцях.

«У 1910 році Етелька виграла Гран-прі на виставці в Орланському замку в Парижі, де були представлені її капелюшки», – каже Катерина Валявська.

Її салон відкрився навпроти колишньої дирекції Буковинського православного релігійного фонду (нині Чернівецький обласний краєзнавчий музей, – ред.).

Етелька Дубови та фасад її салону

Валявська зазначає, що деякі відомості про жінку вдалося знайти в Державному архіві Чернівецької области.

«Етелька народилася в Тернополі 1875 року. За етнічним походженням єврейка. А в Чернівці перебралася, ймовірно, на початку XX століття, ближче до того, як відкрила цей салон у 1909 році. Бо спершу він був на вулиці Панській, 43, а потім працювала вже в партері власного будинку на тій же вулиці, в будинку під номером 25, що й нині зберіг свою нумерацію», – розповідає історикиня.

Вона додає: в той час модистка часто їздила до європейських міст і привозила звідти нові фасони капелюшків, які тут тиражувалися. Адже в салоні Етельки діяла ще й робітня дамських капелюхів, тобто це була майстерня. До того ж, її власниця входила до гільдії кравців і кравчинь у Чернівцях.

«В архіві мені вдалося знайти її фото. Чомусь вона вирішила сфотографуватися в профіль. А якось у газетах я знайшла інформацію, що почали поширюватися чутки, ніби Етелька померла дорогою з Відня, але, повернувшись, вона все спростувала. В неї була ще й дуже весела вдача, і жінка це використала для додаткової реклами свого салону», – додає Катерина Валявська.

Цікаво й те, що за списком, знайденим дослідницею в архіві, корпорація кравців у 1931 році налічувала 487 членів. Серед них були 42 модистки і один модист, тобто чоловік, який безпосередньо спеціалізувався на виготовленні саме жіночих капелюхів.

«Крім того, що там були капелюшки, панянки могли придбати й різні аксесуари чи навіть елементи одягу. І що важливо, в цих робітніх майстернях не лише продавали нові капелюхи, а могли й оновити старі», – зазначає дослідниця.

«Чи пані “капелюшована”?»

Чернівецький німецькомовний письменник Ґеорґ Дроздовський у своїх спогадах, описуючи одяг чернівчанок, зазначав, що в місті часто можна було почути питання: «Чи пані “капелюшована”?».

Площа Ринок

«Це був свого роду маркер приналежності до еліти того часу. Якщо жінка капелюшована, значить, в неї є гроші. Бо в тих же спогадах Дроздовського йдеться, що, наприклад, прислуга чи сільські жінки ходили у хустках. Це відображає й станову нерівність того часу», – пояснює Катерина Валявська.

У своїй книзі «Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця» Дроздовський згадував і про помпезні оздоблення на капелюхах світських дам.

Свято День квітів у Чернівцях, 1911 рік

Про моду свого оточення в дитинсві письменник дотепно писав, що здебільшого головні убори молоді панянки прикрашали квітами. Старші дами обирали страусине пір’я. Також капелюхи оздоблювали фруктами, які на вигляд могли нагадувати цілі сади, а іноді серед них розміщувалися й птахи.

«Для чоловіків дрескод і, загалом, етикет був дещо іншим. У приміщенні вони все ж таки знімали капелюхи. Для більшої зручности навіть винайшли циліндр шапокляк, який складався. І, наприклад, не потрібно було здавати капелюх у гардероб, а можна було скласти й тримати поруч», – розповідає К. Валявська.

Натомість, за словами дослідниці, жінки в театрі чи на публічних лекціях капелюхів не знімали. Чоловікам це було не до вподоби. Ба більше – вони скаржилися, що через високі конструкції на голові панянок неможливо було розгледіти, що відбувається попереду.

Коробка для транспортування капелюхів

«І зовсім не важливо, чия це голова»

«Як здебільшого в житті, зло в Чернівцях приходить не саме. (….) Розкіш у Чернівцях, здається, незалежно від поганих чи добрих часів, залишатиметься. (….) Кого вважати дамою, не хочуть поступатися ні жінка Х, ні жінка Y, тепер капелюх коштує приблизно 20 крон, і зовсім не важливо, чия це голова», – цитує статтю 1909 року з німецькомовної щотижневої газети Bukowinaer Rundschau Катерина Валявська.

Катерина Валявська

Вона зауважує, хоч тут і вказано вартість капелюха 20 крон, загалом у XX столітті у Чернівцях він коштував близько шести-восьми. А вже в іншій статті про місцеве світське товариство журналіст Мориц Штекель писав, що в Чернівцях навіть були готові «голодувати», аби тільки придбати гарний головний убір чи парасольку.

«Фіксується певна культура споживання в той час. І загалом такий спосіб життя, який не відповідав насправді фінансам. Це було так зване життя за рахунок позики», – каже історикиня.

У своїх спогадах письменник Ґеорґ Дроздовський згадував, що на початку XX століття жінки з добропорядного товариства за сезон обов’язково мали придбати один чи два капелюшки.

«У чоловіків у цьому плані була більша стабільність. Їм потрібно було кілька міцних капелюхів хорошої якості, виготовлених, наприклад, на фабриці Габіга у Відні. Їх привозили й у Чернівці та продавали в місцевих галантерейних крамницях. Однак у Чернівцях можна було й замовити виготовлення чоловічого головного убору у місцевих майстрів-капелюшників», – пояснює Катерина Валявська.

За її словами, жінки були схильні часто змінювати головні убори, а чоловіки – навпаки. Мабуть тому, припускає досліідниця, чоловічі капелюхи до нашого часу збереглися в кращому стані.

«Менінгітка» та клош, або нові форми

Після Першої світової війни відбувається певна демократизація та соціальне розмиття в манері одягатися. Крім того, втрачалися великі статки, бракувало коштів та сировини, щоб виготовляти капелюхи. Тому вони зазнали значних змін: мінімум декору та максимум зручности. Валявська розповідає:

«Відбулися соціальні перетворення: жінка почала оцінювати власний комфорт. Якщо раніше у великому капелюсі панянка йшла по вулиці, де могло бути вітряно, то ті пташки та фрукти злітали разом з ним! У будь-якому разі панянки мали рухатися повільно».

Вона додає, що вже в 1920-х роках відбувається суспільне пожвавлення – це доба кабаре-музики та джазу. Саме тоді жінки почали проявляти ще більшу емансипацію, і зміна капелюха супроводжувалася зміною одягу та зачіски.

«Вже бачимо короткі стрижки під боб і менший декор на капелюхах. Власне, починає цінуватися власний комфорт», – додає вона.

Із виставкової вітрини дослідниця обережно дістає та демонструє головний убір того періоду, який називається клош, що в перекладі з французької означає «дзвіночок». Його переважно носили з короткою зачіскою.

З часом у моді жіночих капелюхів відбулося багато запозичень із чоловічих. Лиш циліндр, зазначає історикиня, не трансформували, попри різноманітні спроби.

«А от котелок, наприклад, навіть на світлині братів Кьоніх, – близько 1880-ті роки XIX століття, – то ось ця пані має такий цікавий дизайнерський габіг, тобто котелок», – вказуючи на фото, каже науковиця.

У 1941 році з’явився прообраз капелюшка-накладки. Після Другої світової війни матеріалів для повноцінних крислатих капелюхів бракувало, а етикет вимагав від жінок з’являтися на людях із покритою головою.

У радянський час такий капелюшок називали «менінгітка». Жінки намагалися носити відкриті капелюшки навіть у сильні холоди, оскільки ті вважалися ознакою «високого стилю». У народі таку моду сприйняли з гумором. Капелюшок глузливо прозвали «менінгіткою» через переконання, що якщо взимку ходити без теплої шапки – обов’язково захворієш на менінгіт.

Відтворений капелюх Кобилянської

У кінці виставкової зали під склом знаходиться особливий експонат – капелюх Ольги Кобилянської з фондів її меморіального музею у Чернівцях. Зверху – репліка, створена місцевою дизайнеркою та співавторкою виставки Світланою Крачило.

Дизайнерка розповідає, ідея відтворити капелюх зародилася під час творчої зустрічі у музеї Кобилянської. Тоді старша наукова співробітниця Юлія Микосянчик презентувала публіці капелюх Ольги Юліанівни.

Світла Крачило та відтворений капелюх

Капелюх ди