Письменниця Марі-Франс Клер: «Французи тепер розрізняють Україну і Росію»

30.10.2026, 09:13 lb.ua

Пані Клер, вразили ваші слова в одному з інтерв’ю. Ви сказали, що до 13 років не знали про існування такої держави, як СРСР. Це лише ваші батьки берегли вас від впливу політичної інформації чи таким було французьке виховання в цілому?

Я народився в 1944 році. Телебачення не було. Газети та радіо були єдиними джерелами інформації. У моєму соціальному колі, в моїй родині, добре вихованій дитині не дозволяли читати газети. Дітей захищали від будь-якої інформації, яка могла містити насильницький або аморальний зміст.

Але я знаю, що мій дід до своєї смерті в 1954 році отримував новини з головних національних щоденних газет. Він був обурений участю Комуністичної партії в тодішньому уряді і зрадів, коли в травні 1947 року комуністичних міністрів виключили звідти – якраз у розпал Холодної війни. Діда прикро вражало те, що Комуністична партія, чию змову з Москвою він засуджував, мала великий електоральний успіх. Фактично, вона була провідною партією у Франції з 1945-го по 1958 рік.

Діда обурювала прихильність французів до комуністичної ідеології. Ви намагалися зрозуміти, чому це так? Хай не в 13 років, а пізніше?

Ми не говорили про минуле. Але моя родина незвичайна. Мої бабуся та дідусь були українськими вигнанцями, які прибули з Польщі до Франції в 1923 році. Вони не розповідали мені про трагедію свого життя: про поразку від Червоної Армії, яку зазнало військо Петлюри, де служив мій дідусь, про біль від втрати всього – родини, дому, соціального становища…

Я розповіла у своїй книзі про те, як у дитинстві я інтуїтивно розуміла, чим для моїх бабусі та дідуся була Україна. Моя мати, яка народилася в 1921 році в таборі для біженців у Польщі, не хотіла засмучувати своїх дітей трагічними спогадами, які завдали їй стільки страждань у дитинстві. Адже мої бабуся та дідусь часто приймали українських біженців, які згадували своє минуле, і це завжди супроводжувалося сльозами та сумом. Для моєї мами інтеграція у французьке суспільство була головною метою. Ми, її діти, були її майбутнім.

Але про своє українське коріння ви все ж таки дізналися. У якому ви тоді були віці?

Ще будучи дитиною, я знала, мої дідусь із бабусею говорять французькою з акцентом. Вони готували і вживали страви, які не подавали вдома у моїх однокласників. Це борщ та котлети, вареники і млинці, паска, кутя, кисіль… Дідусь із бабусею тримали в шафі старі конверти із незрозумілими мені іноземними марками – це були листи з України. А ще вони співали пісні, які змушували нас плакати.

Пісні були українською?

Так. Я чула українську мову раз на рік, коли ми з сестрами приїздили до бабусі на шкільні канікули в Лотарингію. Тобто я чула мову, але не розмови про Україну. Ця тема була табуйована, і водночас вона стала джерелом моїх фантазій та болю дитини, яка несла на собі тягар страждань її близьких.

Мої однокласники жили не так. Вони мали численну рідню – дядьків, тіток, кузенів. Хтось з їхньої рідні походив з інших регіонів Франції, де були родові гнізда – будинки, наповнені сімейними реліквіями. Нічого подібного у мене не було. Натомість, напевно, було щось цінніше – моя таємниця, яку я носила в собі, а розгадувати взялася десятиліття по тому.

А ким був ваш батько, що ми можете розповісти про нього?

Це болісне питання. В моїй родині замовчували багато речей, і не лише з політичних міркувань. Мій батько був незаконно народженим, що у його час сприймалося як ганьба. Про це він сам розповів незадовго до смерті, яка настала в 2003 році.

Тому якщо материнського боку в мене принаймні була Україна, а також дід і баба, то з батьківського взагалі нічого не було – ніяких дідів і бабусь, ніяких світлин. І головне, ніяких оповідей. Батько ніби прийшов нізвідки. Коли я думаю про історію свого батька, яку розповіла в романі «Тиша в лісі», то відчуваю гнів: чому мені не розповідали про це? Навіщо обманювали?

Ми з сестрою протягом десяти років шукали свого діда по батьку. У нас було три зачіпки – назва села у Гасконі, де він жив, його ім’я та професія. І от настав день, коли одна жінка, яка знала його, зателефонувала мені і описала мого діда: «Великий і прямий у чорному піджаку, він перетинав площу, ідучи до мерії, де був його кабінет. Іноді в капелюсі, іноді в береті, його білі вуса блищали на сонці. Але в його руках завжди була чорна парасолька».

Таким вона запам’ятала діда. І таким було підтвердження його існування, яке я отримала. А потім я дізналася, що я – прапраонука Жан-Віктора, коваля, та Марі-Жюстіни Арноден, які одружилися в 1836 році. Я розповідаю вам про це і уявляю, що конструюю минуле, якого була позбавлена, та оживляю людей, яких я не знала. І сьогодні мені здається, ніби я посприяла їхньому існуванню.

Ваша мама, по суті, не знала України. Але її ранні роки – за вашими словами – минули під акомпанемент сумних спогадів про землю її батьків. Вона намагалася побувати на своїй батьківщині?

Так. У 1987-му вона зважилася поїхати до радянської України. На виставі в київській опері почала говорити українською до українських глядачів. У ту ж мить гід її брутально перебив французькою: «Замовкніть! Ми знаємо, хто ви!».

І що це означало?

Вочевидь, те, що гід був «непростий», а точніше, зовсім не гід, а представник спецслужб. А ще це могло означати те, що нашу родину ніколи не випускали з поля зору. Мама дуже гідно йому відповіла: «Ви мені нічого не зробите. Я – француженка і дружина офіцера». Бо мій батько – а він побрався з мамою у 1942-му – й справді був офіцером французької армії. Тож мого діда Зиновія, також військовика, вітав його так, як прийнято в армії, та називав «командиром».

Після тієї поїздки до України мама лишила мені дивний заповіт: «Не їзди в Україну. Там нікого нема. Всі померли». А після її власної смерті у 1996 році батько попросив мене глянути на мамині «українські папери». Я почала їх вивчати і знайшла франко-український журнал «Обмін», «Франко-український бюлетень». Знайшла номери газети «Українське слово», на яку я досі підписана. Знайшла «Бюлетень Ліги українських військових ветеранів» англійською, який виходив в Торонто. У цьому канадському журналі я побачила некролог на смерть моїх бабусі й дідуся.

Таким чином я зрозуміла, що мама підтримувала зв’язки з українською діаспорою, з українськими асоціаціями. І це той бік маминого життя, про який я дізналася лише після її смерті. Всі ці видання та документи я зберігаю по цей час. Як і листівки із зображенням Петлюри, Коновальця, Шевченка та інших...

Коли ваша мама казала, що в Україні не лишилося нікого з живих, це було буквально чи фігурально? Можливо, над нею тяжіла невдала поїздка у 1987-му?

Мені це невідомо. Незадовго до своєї смерті мама лишила мені свій щоденник, чи то пак спогади про дітей емігрантів. Ми називали його в родині «Лідиною книгою». В рукописі лише 70 сторінок, але тоді я не змогла його прочитати – це було надто важко. Тож я зберігала його разом з іншими паперами з почуття дочірньої вірності. А коли сама вибралась у подорож на терена колишнього СРСР, то поїхала до Росії, свідомо уникаючи Києва.

Словом, мамин завіт ви виконали. Але що сталося потім?

У 2011 році я написала до архіву у Вінниці, аби знайти свідоцтво народження моїх бабусі й дідуся. Але свідоцтво, на жаль, не знайшлося. Та я продовжувала пошуки і по крихтах збирала інформацію. Одна дуже літня пані, яка знала моїх дідуся та бабусю по Франції, казала про бабцю так: «Це була дуже елегантна дама. У неї був смак. З мінімуму речей вона робила щось красиве».

Бабуся народилася у 1898 році у селищі Ситківці Вінницької області. І походила з дворянської родини. В селищі й досі є вулиця, де стояв колись будинок її родини. А навчалася бабуся в Інституті шляхетних дівчат у Києві, там і вивчила французьку. Вона поводилася гідно за будь-яких обставин, мала шляхетну поставу і ніколи не виходила на люди «розхристаною».

Дізналася я й про діда – він помер у 1955 році і був похований у місті Люневіль разом із маленьким мішечком української землі. А ще незадовго перед смертю дід навернувся до духовності і був висвячений у диякони Української православної автокефальної церкви. І правив службу як диякон…

Коли розпочалася Друга світова і нацисти окупували Францію, мій дідусь закопав зброю та документи, які свідчили про його військове минуле. Він був радий, що його сім’я отримала французьке громадянство в 1939 році. Але те, що довелося пережити йому та його рідним, назавжди залишило відбиток: у домі мого дідуся та бабусі не дозволялося викидати ані найменший шматок хліба.

Цікаво працює колективна пам'ять. Ми в Україні вважаємо, що заощадливість та особлива пошана до хліба, а також звичка тримати запаси їжі зумовлені Голодомором. Але ваші предки уникнули цієї трагедії…

Але не уникнули іншої. Мій дід, офіцер армії Петлюри, боровся сторіччя тому проти більшовизму за незалежність України. Коли я у 2013-2014 роках дізналася спочатку про Майдан, а потім – про російсько-українську війну, це приголомшило мене, адже історія заходила на нове коло. І боротьба за Україну починалася наново, нібито й було цих ста років.

Ваші дослідження сімейного коріння відображено у вашій книзі «П’ять майорців для мого незнайомця». А незнайомець – це образ того, кого не знаєте ви, і хто не знає вас. Давайте поговоримо про те, якою мірою Україна змінює (або ні) свій статус незнайомки для Європи, і зокрема для Франції. Чи перестали ми бути невидимою нацією?

Почну з того, що «незнайомцем» у моїй книзі є конкретна людина: це Костянтин, молодший брат мого дідуся. Він зник безвісти під час терору 1937 року, і про його існування я дізнався завдяки архівному документу – свідоцтву про реабілітацію.

Але ваша фраза про невидиму Україну глибоко зворушила мене. Дозвольте зацитувати вам лист мого двоюрідного діда Івана Добровольського. У 1924 році він шукав притулку у Франції, як і його сестра та зять, тобто мої бабуся та дідусь. Оселившись у Парижі, Іван швидко взяв на себе різні громадянські та релігійні обов'язки в діаспорі. Призначений секретарем Союзу асоціацій українських емігрантів, він написав «Лист до Ліги Націй», датований 27 листопада 1926 року. Цей лист підписали 11 людей, включаючи і