Демократія як екосистема громадянського впливу на владу

22.10.2026, 14:38 lb.ua

Вкрай низький рівень громадянської компетентності українців і, відповідно, реальної політичної суб’єктності суспільства, періодична фетишизація у вітчизняному інформаційному просторі то протестів, то виборів як «демократичної панацеї» підштовхнули до розгляду тих базових передумов, без яких демократія не тільки не може трансформуватись із декларативно-фасадної у реально-дієву, але й буде тоталітаризуватись. Екосистему демократії можна уявити у вигляді сходинок, постійно користуючись якими, суспільство може вийти і утримуватись на тому демократичному плато, яке забезпечує можливості для постійної й ефективної комунікації з владою та компетентний вплив на неї. Головні сходинки / складові цієї екосистеми:

Усвідомлення громадянами і владою необхідності постійного й компетентного впливу суспільства на владу. Причиною олігархізації влади, її свавілля є пасивність і некомпетентність громадян. Про це писали ще Р. Міхельс, В. Парето та інші видатні теоретики політики і досі ця теза тільки підтверджується. Найбільш небезпечною є пасивність. Адже якщо людина не усвідомлює самої потреби впливати, вона не шукає і ефективних засобів впливу. Пристосовується аж до межі неможливого і навіть за нею, а коли вже вичерпує всі засоби пристосування, вдається до бунтів та інших насильницьких дій, бо інших інструментів не знає. Якщо ж громадянин усвідомлює таку потребу, то більш ймовірно, що хоча б замислиться над адекватними й ефективними засобами впливу. З іншого боку, якщо влада має наміри правити на благо суспільства, то його вплив сприймає не просто як нормальне явище, а як необхідність і спрямовує зусилля на те, щоб цей вплив був компетентним. В тому числі через систему громадянської освіти. Якщо ж влада переслідує власні олігархічні інтереси, ані громадянська освіта, ані всі інші інструменти впливу суспільства їй не потрібні, більше того, зайві. На запитання «хто головний в державі» ті ж 7-8 із 10 відповідають «президент» (дехто уточнює, що залежить від форми правління). Лише час від часу чула поодинокі відповіді «народ» і жодного разу «громадянин». Це достатньо наочне свідчення того, як самі громадяни сприймають владу і її носіїв та усвідомлюють необхідність впливу суспільства на владу.

Система громадянської освіти, спрямована на виховання активних і компетентних громадян. Ще Платон писав про те, що держава має виховувати громадян в дусі «правильної філософії». В сучасній термінології – державної ідеології та стратегії розвитку держави. СРСР виховував будівників комунізму – «homo soveticus». Після розвалу союзу Україна внесла в Конституцію положення про те, що ми «демократична держава». Чи побачили ми за весь період незалежності стратегію виховання громадянина для демократичної держави, стратегію розвитку громадянської освіти? Який фактичний стан громадянської освіти в Україні? Відповіді на ці питання вказують на реальну зацікавленість / незацікавленість української влади усіх каденцій у розбудові справжньої, а не фасадної демократії.

Реальний стан місцевого самоврядування та форми участі мешканців у житті громад. Це важливий індикатор демократії, оскільки показує, як громадяни впливають на вирішення питань життя місцевої громади щодо розподілу коштів місцевих бюджетів, беруть участь у плануванні розвитку територій, їх благоустрою, транспорту, освіти. Якщо участь громадян у цьому найближчому локальному середовищі обмежується лише участю у виборах представників місцевої влади та петиціями, місцеве самоврядування, як підґрунтя реальної демократії, є фасадним.

Інституційна сітка демократії – розвинуті інститути громадянського суспільства, які забезпечують представництво інтересів різних соціальних спільнот в системі влади та вплив суспільства на владу. Передусім це мали б бути політичні партії, які створюються «знизу» і мають реальну соціальну базу, тобто їх формують і підтримують ті соціальні спільноти, інтереси яких ці партії представляють. Якщо ж партії формуються «згори», як політичні проєкти представників владної / політичної верхівки, які прагнуть зберегти / набути владний статус, звісно, реальної соціальної бази в таких партій немає. Вони представляють лише інтереси вузького кола претендентів на владу. Тож щоб розуміти, чиї інтереси реально представляють, наприклад, парламентські партії, варто згадати, коли, як і ким вони формувались. Також варто проаналізувати діяльність інших інститутів, які в у мовах демократії мають представляти громадянське суспільство, комунікувати з владою та впливати на неї – профспілок, громадських організацій, груп інтересів, груп тиску. І так стане цілком очевидно, якою насправді є ця інституційна сітка – щільною, міцною і дієвою чи трухлявою, дірявою й суто віртуальною.

Вибори як засіб формування, легітимізації влади та контролю за її діяльністю. За різних політичних режимів вибори виконують різні функції. За недемократичних вони є лише засобом легітимізації влади. Їх завдання – переконати суспільство і міжнародну спільноту в тому, що влада передається демократичним шляхом. Наскільки це вдається – владу в таких режимах мало хвилює. Головне, щоб виборці прийшли на голосування. Для того, щоб вибори виконували свою роль головного інституту демократії, необхідні передумови: 1) Виборче законодавство, яке закріплює базові принципи демократичних виборів та виборчу систему, яка дозволяє формувати компетентну й відповідальну перед суспільством владу; 2) Вибори, які проходять відповідно до закону; 3) Представницькі органи влади формуються винятково на основі результатів виборів. Якщо ж виборче законодавство закріплює виборчу систему, яка a priori унеможливлює формування компетентної й відповідальної влади, але натомість забезпечує збереження владних статусів та відтворення безвідповідальності, систему, яка містить низку можливостей для маніпуляцій, а процес виборів стає міксом популізму, маніпуляцій і прямих порушень закону, звісно, реальна роль виборів є надто далекою від їх демократичної сутності і сенсу.

Свобода інформації, що забезпечує можливості для громадян отримувати із різних джерел актуальну й достовірну інформацію. Монополізація інформаційного простору державою чи олігархічними кланами, засилля в ньому пропаганди та здогадок на актуальні теми замість об’єктивної інформації унеможливлюють усвідомлення реальної ситуації, відповідно й вибір адекватних засобів впливу на владу в даний період часу для вирішення конкретних проблем. У багатьох демократичних системах інформаційні противаги створюють суспільні мовники, які фінансуються громадянами, наприклад, через абонплату. Таким чином, саме суспільство, яке цінує об’єктивну інформацію є роботодавцем для таких мовників, тож вони й орієнтуються на суспільний запит. Якщо ж суспільного мовника фінансує з державного бюджету правляча партія, а державна структура, підконтрольна цій же партії, визначає його інформаційну політику, від суспільного в такого мовника залишається лише назва.

Для того, щоб кожен із елементів цієї екосистеми забезпечував функціонування реальної й ефективної демократії, а не її симуляцію чи впровадження продуктів руйнації, як це бачимо зараз на прикладах «громадського впливу» у Франції та Італії, необхідні низка передумов. Тож наступні публікації будуть присвячені аналізу цих передумов.