Дмитро Кулеба: Путін не хоче миру, а Китай згодом висуне територіальні претензії до Росії

19.10.2026, 10:40 vesti-ua.net

Переговори про припинення війни знову впираються в головне протиріччя: Київ шукає спосіб зупинити бойові дії без втрати територій і гарантій безпеки, тоді як Москва продовжує вимагати весь Донбас. Вашингтон намагається знайти формулу угоди, але сама наявність контактів ще не означає, що Кремль готовий відмовитися від своїх максималістських вимог. Чи зможуть США змусити Росію піти на поступки, чи черговий раунд консультацій закінчиться без конкретних результатів? І чи справді до кінця 2027 року переговори можуть перейти в реальну площину, чи для цього знадобиться серйозне виснаження однієї зі сторін?

Не менш складне питання – чи можливий тривалий мир, поки Володимир Путін залишається при владі. Колишній глава MI6 Джон Соуерс припускає, що переговори можуть початися наступного року, але навіть ослаблення російського лідера або зміна влади в Москві не гарантують відмови Росії від агресивної політики.

Особливу роль у цьому процесі відіграє Китай. Пекін володіє важелями впливу на Кремль, підтримує масштабну торгівлю з Росією і залишається важливим джерелом товарів і технологій, що допомагають їй вести війну. Водночас Китай є найбільшим окремим постачальником товарів в Україну. Але чи зацікавлений Сі Цзіньпін у завершенні війни, яка виснажує Росію, змушує Європу витрачати більше на оборону і відволікає ресурси США? Чому Пекін досі не використав свої можливості, щоб змусити Путіна припинити бойові дії? І чи може Китай стати учасником великої угоди, яка справді наблизить мир, чи його головна мета – зберегти власні геополітичні переваги незалежно від того, скільки ще триватиме війна?

Як стало відомо Vesti-ua.net, своїми думками з цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився міністр закордонних справ України у 2020–2024 роках Дмитро Кулеба.

– Чи не перетворюється процес тристоронніх мирних переговорів на імітацію дипломатії, яка створює видимість пошуку миру, але не наближає закінчення війни? Наскільки такі зустрічі взагалі потрібні в нинішніх умовах і чи є підстави очікувати від них реального результату, а не чергових заяв про домовленості, які ніяк не впливають на ситуацію на фронті та російські обстріли?

– Переговори завжди краще, ніж їх відсутність. Але питання в тому, з ким говорити і про що говорити? І головне – які очікування ми на них покладаємо. Я розумію, що наші серця розриваються, ми чіпляємося за будь-який натяк на те, що все це може закінчитися. Але ці переговори не матимуть фундаментального впливу на хід війни. Вийдуть учасники зустрічі і знову скажуть: ми домовилися провести обмін полоненими. Добре? Добре. Чудово. Але чи зменшить це кількість обстрілів? Абсолютно ні.

Якщо після тристоронніх переговорів єдине, про що вдалося домовитися, – це обмін полоненими, то це означає, що зустріч провалилася. Чи могли вони домовитися про обмін полоненими без пафосних зустрічей у тристоронньому форматі? Могли. Росіяни погодилися на обмін просто для того, щоб імітувати результативність переговорів, ніби дипломатичний процес приносить конкретні результати. Їм потрібно показати американцям, що з Москвою можна домовлятися і що вона нібито готова до компромісів. Але обмін полоненими сам по собі не свідчить про готовність Росії завершити війну. Москва може погоджуватися на окремі кроки, які не вимагають від неї стратегічних поступок, і водночас продовжувати бойові дії, обстріли та наполягати на умовах, неприйнятних для України. Тому важливо розрізняти конкретний гуманітарний результат, що має значення для людей, і реальний прогрес у переговорах про завершення війни.

– Тобто, мабуть, головний політичний результат цих зустрічей полягає в тому, що росіяни можуть заявити на весь світ: "Ось ми ж говоримо про "мир"".

– Так. Вони погодилися на обмін полоненими, і Трамп скаже: "Ну бачите, є результат, давайте продовжимо". Це гра, спрямована на те, щоб уникнути посилення політики щодо Путіна. Тому треба говорити, треба підтримувати контакти. Але чи приведуть ці переговори до припинення вогню? Ні, не приведуть.

– Виснаження сторін – це єдиний фактор, який може призвести до реальних переговорів і припинення вогню? Чи є й інші?

Сьогодні це не просто війна на виснаження. Це війна волі. Перемагає той, у кого воля сильніша. Якщо в тебе є воля, ти знаходиш ресурси, знаходиш у собі сили щось робити. Якщо твоя воля ламається, ти перестаєш шукати ресурси, перестаєш адаптуватися до реальності.

Путін глибоко переконаний, що його воля виявиться сильнішою як за волю України, так і за волю її союзників у цій війні. Ресурси в нього є. Питання в тому, чи вистачить волі витрачати цей ресурс на досягнення конкретної мети. Саме тому він спрямовує всю свою політику на те, щоб зламати нашу волю, а не просто позбавити нас ресурсів. Він розраховує, що ми втомимося, втратимо віру в можливість перемоги і самі відмовимося від боротьби. Для нього це принципово: він хоче перемогти нас не лише на полі бою, а й психологічно.

– Саме це є одним із головних факторів нинішніх ударів по українських містах – зламати українців?

– Саме так. Удари по житлових кварталах, енергетичних об'єктах, транспортній та цивільній інфраструктурі мають не лише завдавати фізичних руйнувань. Кремль розраховує, що постійна небезпека, перебої з електроенергією, проблеми з опаленням і водопостачанням, загроза життю людей поступово виснажуватимуть суспільство. Росія намагається максимально ускладнити повсякденне життя в Україні, посилити втому від війни і переконати українців, що продовжувати опір занадто дорого. Москва розраховує, що наслідки атак позначаться не лише на людях, а й на роботі економіки, державних установ і систем життєзабезпечення. У такий спосіб Кремль намагається змусити Україну піти на поступки, виснаживши країну зсередини.

– Справжній мир неможливий, поки Путін при владі, чи навіть його усунення не гарантує закінчення війни? Є спокуса вважати, що достатньо дочекатися моменту, коли економічні проблеми, військові втрати чи конфлікт усередині російської еліти призведуть до зміни влади. Але чи є це гарантованим сценарієм?

– Путін – це гарантія війни. Ми можемо говорити про різну динаміку війни. Вона може бути такою, як зараз. Може бути такою, як у 2015 році. Теоретично може бути і такою, як у період із 2016-го по 2022 рік. Треба зрозуміти одну просту річ: Путін уже не може існувати поза війною. Він п'ять років перебудовував Росію і в підсумку перебудував її під війну. Це його історичне досягнення, якщо говорити про те, як він сам бачить свою роль. Це вся суть його місії на землі в його власному уявленні. І зараз ця місія розгортається у нас на очах. Ми повинні це усвідомлювати:

Є й позитивний момент. На сьогоднішній день я не бачу в російському керівництві, крім самого Путіна, людей, настільки нав'язливо зациклених на знищенні України. Звичайно, вони нас не люблять, але є просто одна принципова відмінність. Путін конкретно налаштований на підкорення України. Решта хотіли б ставитися до нас приблизно так, як Путін зараз ставиться до Європи: дражнити, знущатися, створювати проблеми. Але нехай українці живуть. Просто вони хочуть, щоб ми слухалися Росію і боялися її. А в Путіна конкретна мета – підкорити Україну. Ціною крові і руйнувань.

– Тобто певні ознаки "життя" після Путіна все-таки існують?

– Так, абсолютно. Життя, в принципі, існує навіть після смерті, якщо вірити в християнство і Ісуса Христа. Але тут різниця в іншому. Розумієте, західні політики бояться того, що буде після Путіна. На Заході фактично склався негласний консенсус: погана, слабка імперія краще, ніж імперія, яка розпадається. Тому що розпад може призвести до неконтрольованих наслідків.

– До неконтрольованої ситуації?

– Так. І вони твердо стоять на цій позиції. Змінити її вони зможуть, тільки якщо Путін нападе на них. Якщо говорити про кінець Росії як імперського проекту, а не про зникнення Росії взагалі, то саме напад на європейські країни може остаточно відвернути Захід від цієї політики. Росія в тій чи іншій формі існуватиме й надалі. Але поки західні політики вважають, що погана і небезпечна імперія все-таки краще, ніж хаос і неконтрольованість, вони намагатимуться зберегти нинішню систему.

– Росіяни самі активно поширюють цю думку вже багато років: мовляв, якщо Путіна не буде, почнеться хаос і прийде якийсь правитель, набагато страшніший за Путіна.

– Абсолютно правильно. Вони грають на цьому страху. Мовляв, пошириться хімічна зброя, пошириться ядерна зброя. Але ж, мужиче, у вас і за Путіна все це поширюється! Ви хочете пояснити людям: "Ми боїмося, що після Путіна пошириться хімічна зброя"? Та у вас і за Путіна все це вже поширюється. Так у чому різниця? Поясніть мені вашу логіку.

– Наскільки ймовірна найближчим часом фізична атака Росії на країни НАТО? Чи гібридні операції просто триватимуть і посилюватимуться, а до відкритої воєнної фази справа не дійде?

– Послухайте, я вже два роки пояснюю різним людям за кордоном, що Росія на них нападе. Два роки тому вони дивилися на мене як на українця, який трохи втратив зв'язок із реальністю. Ставилися з повагою, тому що поважають мене, але думали приблизно так: "Зрозуміло, Дмитре, ти травмований, тебе можна зрозуміти". Сьогодні на мене вже ніхто так не дивиться. Тепер вони запитують: "А як ти вважаєш, це станеться? Коли, на твою думку, це може статися?" Я не знаю, коли саме це станеться. Але логіка подій і розвиток російської воєнної машини підводять до того, що зрештою вона виплеснеться за межі України.

– У принципі, перед повномасштабним вторгненням у 2022 році логіка подій була приблизно такою ж.

– Так. Якщо умовно порівнювати, то Путін і Європа сьогодні перебувають приблизно там, де Путін і Україна були в період із 2018-го по 2022 рік. Він уже розуміє, куди рухається, але ще намагається вирішувати питання якимись альтернативними способами. Але є закономірності, які нікуди не зникають. Проблема в тому, що люди уявляють собі війну так: російські дивізії перетинають кордон, починається масштабне вторгнення. Ні. Війна може початися з того, що до вас прилетять п'ять дронів. І європейським лідерам доведеться вирішувати, що з цим робити.

Нещодавно