Викривач після правди: кого захищає держава?

19.10.2026, 16:50 lb.ua

З цих питань варто розпочати прочитання щорічного аналітичного звіту НАЗК про стан реалізації державної політики у сфері захисту викривачів за 2025 рік. Це не просто черговий бюрократичний документ, а діагноз української системи викривання на новому етапі.

Мій головний висновок такий: Україна створила інфраструктуру викривання, але ще не створила невідворотний захист викривача. Закон про це є. Портал повідомлень є. Функціонуюче НАЗК є. Вже навіть сформована хороша позитивна судова практика щодо захисту викривачів. Є багато іншого. Але для конкретної людини питання залишається простим: що буде зі мною після того, як я повідомлю про корупцію? І що буде з тим, хто мене за це покарає?

ОЕСР оцінила прогрес України у сфері захисту викривачів у 90,2 бала зі 100. Це визнання реальної роботи. Але така оцінка фіксує, що створено: закон, портал, процедури, інструменти реагування. Але вона не відповідає на два питання, заради яких цей інститут існує.

Що буде з людиною, яку покарали за правду?

І що буде з тим, хто вчинив правопорушення щодо цієї людини?

Портал на ці питання не відповість. Закон теж. Відповідь дає лише результат у конкретній історії які проживають конкретні люди.

Я пройшов цей шлях, і моє переконання таке: справедливість для викривача настає не з ухваленням закону, не з рішенням суду про поновлення і навіть не з виплатою компенсації за вимушений прогул. Вона настає тоді, коли права викривача відновлено і той, хто їх порушив, поніс відповідальність. Якщо є лише перше, держава фактично каже: тобі повернули те, що забрали, а тому, хто забирав, це нічого не коштувало.

Тому оцінка ОЕСР показує, наскільки добре збудовано засіб, а звіт НАЗК показує, наскільки ми далекі від якісного результату. Інфраструктура є засобом, а справедливість є результатом, і їх не можна ототожнювати.

У 2025 році через Єдиний портал повідомлень викривачів надійшло суттєво менше повідомлень, ніж у 2024-му, а кількість повідомлень безпосередньо до НАЗК також зменшилася. Було б неправильно пояснювати це лише недовірою. НАЗК називає воєнний стан, вичерпання ефекту новизни Порталу, альтернативні канали, технічні обмеження й відсутність повноцінного мобільного рішення. Але серед чинників названо й обережність громадян щодо збереження конфіденційності. Звіт також фіксує побоювання кадрових наслідків, низьку активність заявників у державних органах і недостатню кількість реальних кейсів захисту.

Тому коректна теза така: зниження кількості повідомлень не доводить автоматично провал довіри, але підсвічує довіру як один із ключових системних чинників. Люди можуть не повідомляти не тому, що толерують корупцію, а тому, що не впевнені, що система витримає їхнє рішення сказати правду. Це не завжди пасивність особи. Дуже часто це раціональна раціональний погляд на своє майбутнє, рішення щодо власної самооборони.

Не можна стверджувати, що наразі викривачі в Україні беззахисні, це буде необ’єктивна. Захист є, але результати поки точкові, а не системні. У 2025 році у судах за участю НАЗК перебувало 48 справ про захист прав викривачів, у першій інстанції у 2025 році завершено лише 4. Це не варто механічно трактувати як «неефективність»: частина справ могла перейти з попередніх періодів або перебувати в апеляції чи касації. Але цифра показує інше: судовий захист викривача за своєю природою повільний. А суд, який поновлює людину на роботі, закриває лише першу половину справедливості, до того ж через роки після того, як людина втратила посаду, професійну траєкторію і корпоративну значимість.

Один із найважливіших висновків звіту — неправильний або формальний розгляд повідомлень. НАЗК зазначає, що органи влади іноді розглядають повідомлення викривачів як звичайні звернення громадян. Заявники не отримують підтвердження статусу і втрачають державні гарантії захисту. Ризики не оцінюються, гарантії не застосовуються. Повідомлення проходить бюрократичний маршрут, але не запускає механізм захисту.

Автор цього тексту має статус викривача і у 2020 році сам повідомляв про корупцію в НАЕК «Енергоатом». Після цього був звільнений за рішення керівника проти якого і надіслав повідомлення в Національне антикорупційне бюро України. Далі, багаторічні суди, поновлення і формування дуже позитивної судової практики Верховного Суду щодо захисту викривачів. Мій досвід тут важливий як приклад ширшої проблеми: система часто починає не з оцінки сигналу і ризиків для людини, а з боротьби навколо самого статусу. Чи є ця людина викривачем? Коли виник статус? Який канал використано? Чи пов’язане звільнення з повідомленням? Для викривача це не абстрактна процесуальна дискусія. Від цього залежить його захист і його майбутнє — причому дуже часто не лише професійне. Переслідування за повідомлення про корупцію майже ніколи не залишається всередині трудових відносин. Воно заходить у сім’ю, фінансову стабільність, психологічний стан, репутацію і базове відчуття безпеки. Людина втрачає не лише посаду або кар’єрну перспективу. Вона приносить цей тиск додому — туди, де поруч із нею його починають переживати найближчі, батьки, дружина і діти.

Саме тому механізм підтвердження статусу викривача потребує окремого вдосконалення. НАЗК прямо вказує на випадки, коли повідомлення про корупцію розглядалися як звичайні звернення громадян, а також на затягування підтвердження статусу викривача на етапі досудового розслідування.

На мою думку, людина повинна мати швидкий шлях реагування, якщо її повідомлення фактично не визнають повідомленням викривача або затягують підтвердження її статусу. Такий механізм можна закріпити змінами до Закону «Про запобігання корупції», а в частині кримінальних проваджень — узгодити з КПК.

Оптимальний строк реагування — до 10 робочих днів, а за ризику звільнення, дисциплінарного тиску чи розкриття особи — протягом 24–48 годин. Захист, який приходить після руйнування кар’єри, — це вже не захист. Це ремонт після аварії.

Єдиний портал повідомлень викривачів дозволяє подати повідомлення анонімно. І це важливо.

Але анонімність не знімає головного ризику: якщо після повідомлення людину звільняють, переводять, карають дисциплінарно або починають витісняти з роботи, їй потрібно доводити зв’язок між повідомленням і негативним заходом. Тобто на певному етапі питання захисту все одно переходить із площини “анонімного сигналу” в площину конкретної людини, її статусу, її трудових прав і дій роботодавця.

Саме тут виникає людський та організаційний ризик.

Викривач може довіряти Порталу як цифровій системі, але не довіряти конкретному органу, конкретному уповноваженому, керівнику або внутрішній культурі установи. Він може боятися не самої форми повідомлення, а того, що його особу встановлять, інформація піде не туди, керівник дізнається, а колеги почнуть ставитися до нього як до «проблемного». Врешті-решт, вичислити людину в корпоративному середовищі це не є великою проблемою.

Цей страх не подолати гаслами про доброчесність. Його можна подолати лише практикою: реальним збереженням конфіденційності, швидкою реакцією на тиск, відповідальністю за розкриття даних і прикладами, коли держава стала на бік викривача вчасно Але найголовніше — персональною відповідальністю тієї посадової особи, яка порушила права викривача. Бо головний інструмент довіри — не обіцянка захисту, а невідворотність відповідальності для того, хто використав владу проти викривача.

Найважливіший правовий розрив стосується відповідальності за переслідування викривачів.

І тут важливо не змішувати дві різні категорії.

Одна категорія — це кримінальні провадження, розпочаті за повідомленнями викривачів про корупцію. Вони показують, що викривач може бути джерелом інформації для розслідування корупційного правопорушення.

Інша категорія — це кримінальні провадження щодо переслідування самих викривачів: незаконного звільнення, тиску, розголошення особи, дисциплінарного переслідування чи інших негативних заходів впливу.

Саме друга категорія є ключовою для питання захисту викривача.

І саме з нею виникає найбільша проблема.

У відкритих звітах не видно сталої окремої статистики кримінальних проваджень саме за переслідування викривачів. Держава рахує повідомлення викривачів, корупційні провадження, розпочаті за їхніми заявами, судові справи щодо поновлення порушених прав, приписи НАЗК і листи-застереження. Але окремої прозорої картини — скільки проваджень відкрито за незаконне звільнення, тиск або іншу помсту викривачу, скільки з них дійшли до підозри, обвинувального акта і вироку — у відкритих даних не видно.

Окремі випадки є. Наприклад, НАЗК публічно повідомляло про кримінальне провадження щодо незаконного звільнення викривача, яке слідчий Національної поліції закрив уже через тиждень, не провівши необхідних слідчих дій, після чого слідчий суддя скасував постанову про закриття. Але цей епізод був єдиним іще аж у 2021 році.

Є ще один епізод від 2024 року, коли саме НАЗК звернулося до ДБР у порядку ст. 214 КПК, і за результатами було внесено відомості до ЄРДР щодо можливого кримінального правопорушення за ст. 172 КК України.

Але два окремих випадки, а не система захисту і обліку.

У цьому і полягає проблема: переслідування викривача досі не виглядає як окрема кримінально-правова категорія, яку держава публічно рахує від заяви до вироку.

Те, що не рахується, неможливо контролювати. Тим, що неможливо контролювати, неможливо управляти. А тим, чим неможливо управляти, неможливо досягати системного результату.

У випадку викривачів це означає одне: без прозорого обліку справ про переслідування не буде і довіри до захисту.

Стаття 172 КК України вже передбачає відповідальність за незаконне звільнення працівника у зв’язку з повідомленням ним як викривачем про корупційне правопорушення. Норму ухвалено у 2019 році, а діяти вона почала з 2020-го: відтоді переслідування викривача стало кримінально караним діянням. Відтоді минуло понад шість років.

За цей час я здійснив моніторинг відкритої судової практики і не знайшов жодного вироку за незаконне звільнення саме у зв’язку з повідомленням працівника як викривача про корупцію. Вироки за ст. 172 існують, але в