«Ні об'єднання, ні незалежності, ні застосування сили»: Чжен Лівень й альтернативний шлях для Тайваню

09.10.2026, 12:38 lb.ua

В березні 2026 року, очільниця тайванської опозиційної партії Гоміндан Чжен Лівень прийняла персональне запрошення від голови Китайської Народної Республіки Сі Цзіньпіня, і вже в квітні того ж року приїхала на материковий Китай з «візитом миру». Це перша зустріч очільників двох партій за десять років, що робить її надзвичайно важливою в умовах зростання політичної напруженості у Тайванській протоці.

«Лідери наших двох партій зустрічаються сьогодні, щоб захистити мир і стабільність нашої спільної батьківщини, сприяти мирному розвитку відносин між двома сторонами протоки, а також дозволити майбутнім поколінням розділити світле та прекрасне майбутнє», – заявив Сі Цзіньпін на зустрічі у Будинку народних зборів Китаю.

За результатами зустрічі напрошується висновок, що Гоміндан просто намагається загравати з Китаєм, чим ставить під удар тайванську незалежність, але це не зовсім так. Сьогодні ця партія, неочікувано для тих, хто знає лише історію розділення Китаю, вважається прокитайською опозиційною силою, яка виступає за об’єднання з КНР. Чжен Лівень, у минулому – активістка, що активно підтримувала тайванську незалежність, та членкиня Демократично-прогресивної партії, різко змінила свою риторику, доєднавшись у 2005 році до Гоміндану, а в жовтні 2025 року успішно здобула перемогу на партійних виборах та повноцінно очолила опозицію.

Риторика Чжен проста: відхід від Консенсусу 1992 року та системне нарощування ВПК призведуть до війни у Тайванській протоці, тому потрібен відкритий діалог з Пекіном та прагнення до поступової «інституціоналізації миру», чому, за її словами, системно перешкоджає президент Тайваню Лай Цінде і його партія.

Дискусія навколо того, чи слід розглядати Тайвань як повністю окрему суверенну державу, чи як частину континентального Китаю, точиться доволі давно. Задля кращого розуміння поточної політичної ситуації в Тайвані, слід почати з 1945 року.

Китай вийшов переможцем з ІІ світової війни, зробивши значний внесок у перемогу союзників над ключовим противником на Сході — Японською імперією. 25 жовтня 1945 року Японія передала Націоналістичному Китаю острів Тайвань та архіпелаг Пенху, які знаходилися під владою Японії з 1895 року за результатом першої Японо-китайської війни.

Від китайської сторони акт капітуляції та документи про передачу приймав Чень І, в майбутньому генерал-губернатор Тайваню. Сам Чень І залишив спогади про те, що острів був, хоча й пошкоджений бомбардуваннями, набагато розвиненішим, ніж Китай. Японська адміністрація залишила по собі хорошу інфраструктуру, дороги, залізниці, навчальні заклади.

За ці 50 років населення острову теж змінилося. Коли Гомінданівська адміністрація вперше зіткнулася з місцевими мешканцями, то зрозуміла, що ті зовсім не говорять на мандарині (уніфікованій китайській мові, яка базується на пекінському, тобто північному діалекті) і не розуміють їх. У себе вдома тайванці спілкувалися переважно діалектами південного Китаю (передусім провінцій Гуандун, Фуцзянь, Дзянсі), котрі були завезені на острів ще їхніми предками за часів династії Цін. А мовою друку, листування та освіти, була японська.

Здивувало націоналістів і саме ставлення тайванців до японців. Гоміндан, посилаючись на один з принципів Сунь Ятсена «націоналізм», вбачав у ньому в першу чергу вигнання колоніальних загарбників з території Китаю, у той час як місцеві мешканці сприймали японців якщо не в позитивному, то в нейтральному контексті. Багато хто здобув вищу освіту в Японії та служив в японській армії.

Другим, в чому новий уряд не зійшовся з тайванцями, було питання армійських потреб. В самому Китаї розпочалася громадянська війна, яку Гоміндан стрімко програвав комуністичним силам на чолі з Мао Цзедуном. Тайвань, знаходячись під націоналістичним контролем, сприймався радше як промислова база, і це зовсім не співпадало з очікуваннями тайванців щодо перерозподілу землі та права мати приватну власність на те, що вироблялося та продавалося на їхній території ними ж.

Окрім привласнення японського майна та грошових активів, систематичної корупції всередині уряду та витіснення тайванської інтелектуальної еліти з управління, нова адміністрація також запровадила державну монополію майже на всі товари, зокрема тютюн, паралельно заснувавши спеціальні наглядові бюро по кожному товару.

Усі ці та подальші події у своїй книжці «Formosa Betrayed» 1965 року описує американець Джордж Керр, який був на той час працівником Служби закордонних справ США. За його свідченнями, тайванський ентузіазм щодо Гоміндану протримався тільки перших шість тижнів. Після цього на вулицях Тайбея можна було помітити гасла «Собаки пішли, свині прийшли» та «Принаймні японські собаки захищали нашу власність!».

Свавілля влади скоро вилилося у кривавий інцидент 228, або інцидент 28 лютого 1947 року, трагедію, вперше про яку публічно заговорив перший демократично обраний президент Тайваню Лі Денхуей у 1988 році.

28 лютого в Тайбеї представники Бюро тютюнової монополії робили звичний обхід, в результаті якого конфіскували контрабандистські цигарки у сорокарічної вдови. Агресивна реакція торговки була очікуваною: з приходом до влади Гоміндану Тайвань потерпав від інфляції, безробіття та дефіциту товарів (навіть рису), тому можливість продавати хоча б щось могла врятувати від голодної смерті. Коли жінка намагалася чинити спротив, чиновник вдарив її по голові рукояткою пістолета. Люди на вулицях виступили на захист, що закінчилося пострілами в натовп і смертю одного з протестувальників.

Досягнувши точки кипіння, тайванці висловили свій протест і поліції, і уряду. Згодом ситуація тільки погіршилась, і набула таких розмахів, що Чан Кайші довелося перенаправляти десять тисяч військових з континентального Китаю на Тайвань для придушення бунту. В підсумку військові убили і закатували до 28 тисяч. У цей же час Чан Кайші оголосив надзвичайний стан, який офіційно скасували лише у 1987 році.

З цього моменту острів поглинула однопартійна диктатура, яка матиме назву «білий терор» – репресії, спрямовані на звичайних жителів острова, інтелектуалів та інакодумців. Іронічно, що у своїй критиці Чжен Лівень охарактеризувала політику Лая Цінде та ДПП як «зелений терор» (колір був обраний на основі прапору партії).

Тим не менш, найголовніше в цій історії те, що після інциденту 228 тайванці вперше задумумалися про власну незалежність. Вони дійшли логічного висновку, що надто відрізняються від Гомінданівської еліти, яка ними керує. Сам уряд теж дистанціювався від суспільства, вважаючи тих «неправильними китайцями» та «недояпонцями».

Під час «білого терору» багатьох політичних дисидентів звинуватили у комунізмі, ув'язнили або вбили, щоб зміцнити суверенітет автократичного уряду Гоміндану. Серед відомих активістів була Аннет Лу Сю-лянь, колишня віцепрезидентка (2000–2008), та Чень Чу, міська голова міста Гаосюн (2008-2018).

Ціль, заради якої Гоміндан евакуювався свого часу на Тайвань полягала в тому, щоб з плином часу повернути собі контроль над всім материковим Китаєм, а не розбудовувати на Тайвані власну державність. З квітня 1947 року на острові на підставі комуністичної загрози діяв надзвичайний стан та комендантська година. З цієї політики випливала і жорстка однопартійна система, і те, що сам уряд складався суто з китайців, які емігрували з материка. Місцеві жителі знаходилися під жорстким державним наглядом, їх майже не було серед державних посадовців, і згідно статті 100 Кримінального кодексу Китайської Республіки формулювання «незалежність Тайваню» знаходилося під забороною.

Але час минав. У 1971 році материковий Китай зайняв місце Китайської Республіки в ООН, а у 1979 році офіційні дипломатичні відносини з Пекіном встановив Вашингтон, а сам Китай під фактичним керівництвом Ден Сяопіна почав політику відкритості та реформ. 1 січня 1979 року США офіційно скасували визнання Китайської Республіки. Тим часом Гоміндан був замкнений у своїй 40-річній і тепер явно досить безнадійній претензії на суверенітет над всім Китаєм.

Керівництво країни усвідомлювало, що Тайваню необхідна підтримка США. Але тенденція свідчила, що недемократичні режими, які підтримував Вашингтон, скрізь руйнувалися: шах Ірану та нікарагуанський Сомоса у 1979 році; Моркос на Філіппінах у 1986 році; Чон Ду Хван у Південній Кореї через рік.

Син Чан Кайші Цзян Цзінго (який керував країною у 1970-80-х) дійшов до висновку, що задля функціонування без офіційних дипломатичних союзників, Тайвань має довести демократичному світу свою ідеологічну цінність. Якщо Тайвань залишатиметься військовою диктатурою, то, не дивлячись на економічні успіхи – ВВП Тайваню на той час зростав на 9% щорічно – західним державам під егідою США буде значно важче виправдовувати його захист перед власними виборцями.

Цзян Цзінго розпочав період реформ. Репресії поступово послаблювалися, на керівні посади залучили більше корінних тайванців, а вибори ставали дедалі більш конкурентними. У 1986 році було створено комітет для вивчення можливості скасування воєнного стану, і в 1987 році його повністю скасували, а повноваження уряду щодо його впровадження обмежили. Згодом дозволили створення нових газет та організацію нових політичних партій.

Ось тут на сцену й вийшли колишні дисиденти та опозиціонери. В часи, коли інші партії окрім Гоміндану були заборонені, уряд виділяв певну кількість місць «безпартійним» політикам. В результаті, усередині 1970-х безпартійні корінні жителі почали об’єднуватися в коаліцію, сформувавши рух «The Tangwai movement», що буквально перекладається як «поза партією». Саме їхнє ядро (130 зі 132 членів були корінними тайванцями) і сформувало Демократично-прогресивну партію (ДПП) у 1986 році. Власне, першочерговою метою Демократично-прогресивної партії було абстрагування від «нав’язаної» китайської ідентичності.

Вперше Гоміндан втратив абсолютну владу, коли ДПП перемогла на виборах у 2000 році. Поразку спричинив розкол всередині самого Гоміндану, тодішній очільник якого Лі Денхуей посварився з популярним політиком Сун Чинюєм. Сун пішов на вибори як незалежний кандидат, таким чином роспиливши голоси електорату.