Прах до праху. Хто ще з наших героїв може бути перепохований в Україні

25.09.2026, 10:10 lb.ua

Серед старшин армії УНР, похованих у Польщі, — Марко Безручко. Він народився у 1883 році в селі Великий Токмак Бердянського повіту Таврійської губернії. Нині це містоТокмак у Запорізькій області, окуповане з 2022 року тими самими ордами, з якими боровся Марко Данилович. Безручко закінчив Одеську піхотну юнкерську школу та Миколаївську військову академію вСанкт-Петербурзі. Довчитися не встиг — розпочалася Перша світова війна, і офіцера Безручка відправили на фронт.

З 1918 року Марко Безручко — на службі в армії Української Держави. Після повалення гетьмана Павла Скоропадського та відновлення Української Народної республіки він служивначальником штабу окремої Запорізької бригади Дієвої армії УНР. Пізніше командував корпусом Січових Стрільців, провідником якого був полковник Євген Коновалець — майбутній засновник і лідер УВО таОУН.

З лютого 1920 року Марко Безручко — командир Шостої Січової дивізії Армії УНР. Саме ця дивізія разом із польською армією спільно наступала на Київ під час польсько-радянськоївійни. 7 травня дивізія Безручка в авангарді польсько-українських військ зайняла Київ, вибивши з української столиці більшовиків. Та невдовзі більшовики розпочали контрнаступ і вже 12 червня зновувірвались до Києва — вп’яте за період визвольних змагань. Польським і українським військам довелося з боями відступати.

23 червня поблизу села Рудня (нині Кованка Овруцького району Житомирщини) дивізія Безручка розгромила 73 бригаду 25 стрілецької дивізії Червоної Армії. А 29–31 серпня 1920 рокусоюзницькі сили українців і поляків відстояли Замостя (зараз це місто Люблінського воєводства Польщі), змусивши відступати кінну армію Будьонного. Історики свідчать: у Безручка було 3400 бійців при12 гарматах і 40 кулеметах. У Будьонного —13 тисяч червоноармійців при 72 гарматах і майже 400 кулеметах.

За оборону Замостя Марка Безручка та Всеволода Змієнка (про нього йтиметься далі) 5 жовтня 1920 року підвищили до рангу генерал-хорунжих Армії УНР. Але в листопаді того ж рокуШоста стрілецька дивізія зазнала тяжких втрат під час боїв на Поділлі. Українцям довелося відступити за Збруч — так Марко Безручко опинився в Польщі. Є інформація, що у 1938 році польський уряд хотівнагородити Безручка орденом Virtuti Militari («Військова доблесть»), але генерал відмовився його прийняти, сказавши: «Я воював за Україну, а не за Польщу!»

Втім за Польщу Безручко воював так само. Це було, коли Червона армія влітку 1920 року стояла під стінами Варшави. «Історія “Чуда над Віслою” описана багато разів, але мало дезгадано, що смертоносний удар військам Тухачевського нанесла саме Шоста дивізія під командуванням генерала Безручка», — каже Олеся Ісаюк. Дивізія Безручка тримала оборону Замостя, чим змушувалабільшовиків відволікатися на цей напрям. Червоні й справді боялися, що «безручківці» вдарять їм у фланг на додачу до контрудару під Варшавою. Українці допомогли врятувати польську столицю. А їхньомукомандиру — Марку Безручку — не було тоді й тридцяти років.

Війська Тухачевського, як і армія Будьонного, мали чисельну перевагу. У поляків, які билися за Варшаву, було приблизно 113 тисяч солдат (з них 14 тисяч припадало на армію УНР), уЧервоної армії — до 140 тисяч. Тухачевський цю битву програв. Про це варто було б пам’ятати сучасним росіянам, які знов обіцяють взяти Варшаву — як і Київ у 2022 році — за два-три дні. Щоправда, у1920 році пліч-о-пліч з поляками стояли українці, і про це вже слід не забувати полякам.

Хто ще, крім генерала Безручка, може бути перепохований в Україні? Олеся Ісаюк бувала на варшавському цвинтарі «На Волі», тож поділилася зробленими там знімками. Назва цвинтаря —Cmentarz Prawosławny na Woli — пов'язаний з варшавським районом Воля на лівому березі Вісли. Крім того, що на цьому кладовищі поховано багато українських офіцерів і солдатів часів УНР, у центральніййого частині стоїть пам'ятник жертвам Голодомору. Тут слід віддати полякам належне: вони ще у 2006 році визнали Голодомор геноцидом українського народу.

Роки визвольних змагань викинули за межі України багатьох її захисників, каже Ісаюк. Польща була союзником України у боротьбі з більшовицькою окупацією. Багато хто з військових іцивільних діячів УНР помер у Варшаві. «Тут під однаковими скромними хрестами і спочивають вічним сном вояки і офіцери УНР. Серед них — генерали Марко Безручко та Володимир Сальський», — кажеісторикиня.

Володимир Сальський народився в Острозі на Волині у дворянській родині. Військову освіту здобував у Віленському піхотному училищі та Миколаївській академії генеральногоштабу. Перший військовий вишкіл пройшов у царській армії. Був учасником Першої світової війни. Отримав низку нагород, зокрема Георгіївську зброю та орден Святого Володимира IV ступеня. Такожвідзначений французьким орденом Почесного легіону.

Боротись із більшовиками генерал-хорунжий Армії УНР Володимир Сальський почав із кінця 1917 року. Тоді він був начальником штабу Юрія Капкана, командувача Першого українськогополку імені Богдана Хмельницького. У червні 1919 року очолив легендарну Запорізьку дивізію, змінивши на цій посаді не менш легендарного полковника Болбочана. Петро Болбочан заслуговує на окремурозповідь. Його розстріляли за наказом Петлюри, і проти цієї страти категорично заперечував дипломат В'ячеслав Липинський. І Сальський також, за словами Олесі Ісаюк. У вересні 1919 року генерал ужекомандував усією Дієвою Армією УНР, а з листопада став військовим міністром, — каже вона.

Володимир Сальський помер у Варшаві, як і Всеволод Змієнко. Могила останнього – поруч із місцем спочинку Марка Безручка. Змієнко й Безручко були бойовими побратимами, якщовживати сучасний вираз: Змієнко керував штабом Шостої дивізії.

Змієнко народився у 1886 році в Одесі. Як і Сальський, закінчив петербурзьку Миколаївську академію. Як і Безручко, брав участь у Першій світовій. Біографії генералів УНР подібніта тісно переплетені. Як і подальша їхня доля в Польщі: бути інтернованими, тобто примусово затриманими як солдати держави, що веде бойові дії, роззброєними і на певний час обмеженими упересуванні.

У Польщі Змієнко очолював один із відділів Генерального штабу військового міністерства УНР в екзилі, допомагав адаптуватися українським військовикам, що опинилися в еміграції.Він помер у 1938 році, за два роки до Сальського.

Детальніше про Володимира Змієнка LB.ua писав раніше в циклі статей про діячів і діячок, чиї імена формують сучасний топонімічний простір України.

На варшавському цвинтарі — ряди безіменних могил, де поховані бійці армії УНР. «Тут спочивають вихідці, мабуть, з усіх регіонів України. Невідомі не тільки імена, а й роки життя,тому на всіх хрестах зазначені символічні 1917–1921 — роки визвольних змагань», — каже Олеся Ісаюк.

Дослідниці, однак, трапився і щасливий виняток: могила Левка Галайденка. Галайденко народився у 1895 році, а помер у Варшаві в 1941-му. Двоє його братів — Нестор і Степан,— як і Левко, належали до полку Чорних Запорожців. Їх ще називали «чорношличники»: це була кавалерія армії Української Народної Республіки. Вони носили чорні шапки та чорні жупани, на лицьовому боціїхнього прапору був тризуб, а на зворотному — череп з кістками та написом «Україна або смерть». І це не був просто епатаж: Чорні Запорожці, каже Олеся Ісаюк, відрізнялися надзвичайною хоробрістю.Вони ніколи не здавалися у полон і не брали полонених, при цьому зважувались атакувати ворога навіть тоді, коли він значно перевищував їх кількістю.

Ані фото, ані художнього зображення Левка Галайденка історія не лишила. Не знайшли ми й зображення Олександра Бурківського, генерал-хорунжого армії УНР. Він народився у1874 році, а помер у 1921-му — на чужині. Його могила також «На Волі», серед «незнаних козаків». Про Бурківського небагато відомо: служив у Запорізької дивізії Дієвої армії УНР, пізніше — у ЧетвертійХолмській (Сірожупанній) дивізії Армії УНР. Закінчив службу у 1920 році командиром Першої Кулеметної дивізії та помічником командувача Правої групи Армії УНР.

Варшавою місця упокоєння військовиків армії УНР не обмежені. На Раковіцькому цвинтарі у Кракові поховані Йосип Білевич, Іван Андрухів, Микола Авдієнків, Петро Бала, ВолодимирБатюк, Михайло Базар, Микола Ящишин, Іван Новосільський, Андріян Марущенко-Богдановський, Петро Тимченко, Федір Шуп та інші. Всі вони були у різних званнях, але всі полягли за волю України.

Чимало могил військовиків УНР є й на цвинтарі Кулє в Ченстохові Сілезького воєводства. Там спочивають Борис Бракер, Дем’ян Даценко, Володимир Байвенко, Микола Кулак, ПетроЯрчевський, Володимир Бернатович, Володимир Руднявський, Ростислав Білицький, Михайло Пікульський на інші. Всім цим полеглим «пощастило», адже польська влада має пієтет до Української НародноїРеспубліки та її армії.

Бо, зрештою, якби не військова потуга УНР, не було б і вільної (принаймні до Другої світової) Польщі. А якби не зрада поляків та Пілсудського, які пішли на угоду з більшовиками,поруч із Польщею постала б і вільна Україна.

А от кому не «пощастило», то це полеглим воякам УПА. Їхніх індивідуальних поховань на території Польщі майже немає, є здебільшого братські могили і дуже приблизне уявлення, хтоміг бути в них похований.

Братські могили «упівців» на території Польщі виникали зазвичай після боїв УПА з військами НКВС. Одне з найвідоміших таких поховань — на горі Монастир біля села Верхрата уПідкарпатському воєводстві. Там спочивають 62 воїни УПА, серед яких бійці сотні «Месники». Вони полягли у цьому місці 2–3 березня 1945 року після збройної сутички з енкаведистами.

Є поховання і у селі Бялисток гміни Долгобичув Люблінського воєводства. Там лежить 41 воїн УПА — також після бою із підрозділами НКВС у лютому 1946 року. Відомим є й військовийцвинтар у Пікуличах біля Перемишля, де крім тисяч інтернованих військовиків Армії УНР у двох братських могилах поховані бійці УПА. Всі вони загинули у 1946–1947 роках під час боїв у цьомурегіоні.

Але, мабуть, найчастіше на слуху опиняється саме гора Монастир, де місцевий некрополь не раз атакували вандали. У січні 2020 року, тобто ще до спалаху антиукраїнської істерії,невідомі знищили меморіальн