Боріс Джонсон. «Кайданів нема». Уривок

19.09.2026, 10:19 lb.ua

«В перші дні й тижні Великої війни — після широкомасштабної навали московських орд на Україну в лютому 2022 року — мене, як колишнього посла у Великій Британії, декілька разів запитувалитележурналісти: а поясніть, будь ласка, чому нас так активно підтримують саме англійці? Я тоді давав чесні і об’єктивні, на мою думку, загальні відповіді, — в межах свого практичного дипломатичногодосвіду і знання предмета, — але не завжди повні. Один важливий для розуміння «чому саме англійці» нюанс я тоді свідомо оминав у своїх публічних коментарях, керуючись правилом політкоректності, атакож правилом «менше прізвищ», особливо стосовно чинних глав держав та урядів. Тепер з’явилася непогана нагода, щоб той нюанс витягнути в публічну площину і прямо сказати: нам до певної мірипощастило, що на чолі Уряду Її Величності тоді стояв Боріс Джонсон.

Це ім’я сьогодні, мабуть, відоме кожному українцю. Воно гарненько і набагато краще відоме, звичайно, і кожному британцю, але трохи з іншого боку: постать Боріса Джонсона у сучасній британськійполітичній історії є неоднозначною і досі викликає жваві дискусії. Тому я дещо хвилювався, коли отримав пропозицію скласти передмову до українського видання останньої книги його спогадів, якутримаєте зараз в руках: а коли щось напишеться не те, чого очікує читач, — адже у більшості наших співгромадян уже, мабуть, склався в уяві свій образ несамовитого красномовного білявого англійця,який сновигає між Лондоном та Києвом у часи нової великої війни в Європі і не жалкує влучних, інколи уїдливих виразів, щоб донести до світової аудиторії палкий заклик надати всіляку можливу допомогужертві неспровокованої агресії, а до української — запевнення у беззастережній підтримці з боку Великої Британії.

Користуючись словами одного з його найзнаменитіших попередників, політична та інша підтримка Б. Джонсоном України напередодні та в перші тижні великої московської навали — в наших, та й не тількинаших, очах — може й насправді його finest hour («зоряний час»). Втім, віддавши належне цій дійсно надзвичайно яскравій сторінці його життєпису, мусимо розуміти, що той Джонсон, якого ми вУкраїні запам’ятали — то, принаймні для англійської та ширшої світової аудиторії, далеко не весь Александер Боріс де Феффел-Джонсон, адже саме так звучить його повне ім’я, яке він зі своїхстудентських часів скоротив до зручнішого варіанту.

Народжений у місті Нью-Йорк (США) від англійських батьків — студента Колумбійського університету та художниці, представник так званого вищого середнього класу, який отримав класичну гуманітарнуосвіту в коледжах Ітон та Бейліол (Оксфордський університет), знавець латини і древньої історії та філософії, досить яскрава особистість у студентському середовищі: активіст, певний час навітьсекретар Оксфордської унії, епатажний журналіст із добре розвинутим почуттям гумору, потім автор кількох книжок — це лише неповний перелік відомих фактів з молодих років життя Боріса Джонсона.

Такий набір, за англійською традицією, вже в його студентські часи вказував на достойний потенціал і непогані перспективи кар’єри в обраній галузі. Джонсон пішов спочатку за обраним фахом: роботав традиційно консервативній національній газеті Daily Telegraph, самостійна роль у часописі Spectator, тележурналістика; ну, а далі вже політика.

Можуть спитати, а навіщо Джонсонові — вже досить помітному і популярному журналістові — було йти в політику? Питання загалом, мабуть, радше риторичне, але важливіше, як на мене, інше питання: чиможна було на основі вищенаведеного переліку біографічних відомостей майбутньому виборцю Джонсона робити висновки про його «політичну особистість», якщо вже такий напрямок діяльності він вирішивобрати? Адже, кажуть люди, якщо йдеш в політику, то потрапляєш під «публічний прожектор» і вже не сховаєшся, будь до цього готовий. Складне питання, яке у цьому випадку якщо і маєсубстантивно-позитивну відповідь, то хіба тільки у першому наближенні: з таким біографічним набором і англійці не важко було здогадатися, що шлях Джонсона у політику проходитиме саме черезКонсервативну партію. Так воно, власне, і сталося, тож оця нинішня його остання за часом, солідна за об’ємом і насиченістю першоджерельною інформацією книжка спогадів, зрозуміло, автобіографічна,мабуть, є найповнішою спробою дати повну авторську (зараз би сказали «ексклюзивну») відповідь на питання: хто ж ви, містере Джонсоне?

Не про все, звичайно, пише автор — щоб вийшов його особистий «Фул Монті». Але глибоку, потужну і досить зрозумілу та вправно сформульовану відповідь — все-таки Джонсон передусім є гарним фаховимжурналістом і письменником-публіцистом — вона дає, тому без зайвих упереджень рекомендуватиму це видання найширшому колу українських читачів.

Адже автор книги вже став частиною сучасної історії України, до того ж найдраматичніших її сторінок. Навіть політичні противники і несимпатики Джонсона віддають належне майстерності автора унаписанні цього своєрідного «свіжого мемуару» і, не забуваючи покпинити колишнього прем’єр-міністра за його витівки, все ж таки відгукуються напрочуд позитивно щодо самої книжки.

Мені особисто не довелося зустрічатися і спілкуватися з Борісом Джонсоном. Можливо, побіжно бачилися і знайомилися на якихось протокольних учтах — здається, саме він був поруч з літньою вжеМарґарет Тетчер під час одного з її останніх публічних заходів, у ході якого я таки був представлений «залізній леді» як український посол, але в пам’яті це знайомство не відклалося.

Останні два роки моєї роботи в Англії Боріс Джонсон уже був надзвичайно публічною особою і працював обраним керівником мерії Великого Лондона (не плутати з посадою мера лондонського Сіті, це заразрадше протокольна посада), несподівано перемігши на виборах у 2008 році, здавалося б, невтопного лейбориста Кена Лівінгстона — першого і водночас вже нібито майже «вічного» мера Лондона. Ці виборинаробили тоді шуму в політичній і комунальній пресі. Пам’ятаю, що національні газети — як симпатики лейбористів, так і консерваторів, а також місцева преса та телемедійники — довго коментували«незвичайний» вибір лондонців: за всіма традиційними показниками, як-от освіта, професійні фах і досвід, деяка ексцентричність та навіть екстравагантність тощо, Джонсон не зовсім вписувався в образ«класичного мера» (кожен з тридцяти двох адміністративних районів міста Лондона має свого мера, у деяких мера обирають прямими виборами), був ну майже повною протилежністю за психотипом свого нимсамим же битого на виборах попередника. Один з моїх досвідчених у місцевій політиці англійських співрозмовників тоді прохопився у куртуазній бесіді на цю тему: побачите, це не просто так, він,мабуть, готується бути прем’єр-міністром!

Мені, як тимчасовому резиденту Лондона, звільненого від сплати місцевих податків через дипломатичний статус, але «достатньо резиденту», щоб мати формальне право голосу у місцевих виборах (затрадицією, іноземні дипломати в Англії не голосують на таких виборах, зберігаючи прихильний нейтралітет до всіх висуванців, робота така), це питання було цікавим не тільки з погляду перспективпокращення комунальних умов життя у великому метрополісі, але й для глибшого розуміння внутрішніх механізмів досить складної британської політичної системи, яка, попри цю складність, по суті, єдостатньо простою і, на моє переконання, однією з найбільш дієвих і функціональних у світі. Чи ця дієвість та функціональність залежить від фактора особистості, такої, наприклад, нестандартної якДжонсон? Питання, до речі, не тільки для британців, воно із загальної історичної філософії, а в цьому випадку е й має дуже цікаве практичне наповнення. Гадаю, для українських читачів, особливомешканців великих міст, становитимуть предметний інтерес ті сторінки спогадів, які присвячені справам Великого Лондона — як завжди, автор не шкодує красномовства і дотепності у змалюванні, здавалосяб, ну зовсім уже буденних речей, пов’язаних з управлінням міським господарством: не слід забувати, що до 2000 року посади мера Великого Лондона взагалі не існувало, тобто загальними дляміста-дев’ятимільйонника «хазяйськими справами» ніхто цілеспрямовано не займався. Адміністративний будинок цієї Greater London Authority є суперсучасною будівлею, розташованою в«лейбористському» Іст-Енді за межами того, що традиційно вважається історичним центром міста (хоча на предмет того, де у них «історичний центр», у лондонців цілком можуть бути досить різні погляди),доволі далеченько від імпозантної класичної будівлі мерії лондонського Сіті. Боріс Джонсон став лише другим після Лівінгстона обраним мером цього величезного і надзвичайно складного міста з дійснобагатющою історією, тому його практичний досвід може стати в пригоді і українським градоначальникам, адже у нас більше міст-мільйонників, ніж в «старій добрій Англії».

Безумовно, цікавими і, мабуть, ключовими для автора та відповідно — для розуміння читачем «політичної особистості» оповідача — є ті сторінки книги, на яких автор описує свою мотивацію та підходидо непересічної політичної події в історії сучасної Британії — так званого Брекзиту, тобто підготовки і втілення рішення про вихід Сполученого Королівства з Європейської Унії. Власне, з цього вінодразу й починає свої спогади, а спеціально присвячений цій темі окремий розділ називає досить промовисто: «Зізнання євроскептика».

Багато політичних коментаторів, як британських, так і світових, схильні покладати основну відповідальність за цей неоднозначний крок — припинення членства Великої Британії в Євроунії — саме наБоріса Джонсона. Як випливає із «зізнань євроскептика», власноруч ним написаних і включених у цю книгу, ці коментатори мають достатньо підстав для таких тверджень. Оцінки політичної мудрості рішенняпро Брекзит досі полярні, причому навіть всередині його власної Консервативної партії. Він, власне, цього й не приховує, згадуючи імена, політичні баталії, курйозні та сумні випадки — адже теманадзвичайної ваги не тільки для підданих Британської Корони, для всієї Європи, та й набагато ширше — я саме працював у Японії, коли майже кожного дня на зустрічах у Токіо