Радянсько-український словник, або Яку країну, слава Богу, просрали

12.09.2026, 09:17 lb.ua

«Я пил из горлышка, с устатку и не евши,

Но я как стеклышко был, то есть остекленевший,

Ну а когда коляска подкатила,

Тогда в нас было семьсот на рыло».

Хто з читачів, молодших за 50 років, зрозуміє, про що йдеться у пісні Володимира Висоцького, улюбленого барда совкофілів? Бо справа тут не в російській мові і не в застаріломудієприкметнику «с устатку», який нині не розшифрують 99% носіїв «великого і могучего». Розберімо цю замальовку.

Герой пісні — втомлений і голодний («с устатку и не евши») — присмоктується до пляшки прямо на вулиці. Він — пролетар, майже люмпен, який, скоріш за все, повертається додомупісля зміни на заводі. Робота в нього важка й одноманітна, а гасла про будівництво комунізму, що висять від прохідної до клозету, не надихають. Єдина розрада — мрії про те, як він накатитпісля зміни, бо трубы горят.

І ось нарешті бажана пляшка в руках. Він розпиває її по дорозі («я пил из горлышка»), адже вдома або у забегаловке знайшлася б чарка чи гранчак. Потім купується друга ітретя пляшка, знаходяться й приятелі, на яких у підсумку припадає «семьсот на рыло». 700 грамів горілки — це багато: більше, ніж чекушка (0,25 літра) і ніж поллитра (відмінюється якіменник жіночого роду: «взять одну поллитру»).

І ось наш герой уже п’яний до такої міри, що його забирає коляска. Тобто мотоцикл міліцейського патруля з боковим причепом — для тих, хто вже не може ані стояти, анісидіти. Його везуть у вытрезвитель, де він залишатиметься до ранку, а тоді даватиме пояснення (пісня називається «Міліцейський протокол»).

До речі, останній витверезник в Україні закрили в 1997 році, тож міленіали можуть не пам’ятати ані це слово, ані явище. Інша річ — ті, хто встиг пожити в СРСР, де алкоголізмвиступав другою (після комуністичної) офіційною релігією. Пиятика була не схвалюваним, але легітимним дозвіллям. Доступною формою психотерапії. Дозволеною можливістю протестувати проти сіростіжиття.

Горілка в СРСР не була в дефиците. Дефіцитом вона стала лише під час антиалкогольної кампанії Горбачова, коли радянський глибинний народ вперше проявив незгоду з лінієюпартії. Бо пити було просто і весело: над алкашами сміялися, вони ставали героями анекдотів і фейлетонів, про них розповідали — як би ми сказали зараз — у стендапах.

Відомою є мініатюра Аркадія Райкіна «В греческом зале», де одного такого «глубінарія» дружина веде на вернісаж, але він і там примудряється налигатися. Музейна працівниця —«мышь белая» — так обурювалася його поведінкою, що у неї «аж пенсне раскалилось». І це також було смішно громадянам СРСР. Смішними були ті, хто пил по-черному, ще смішнішими булиті, для кого така поведінка виявлялась неприйнятною — типові интеллигенты в очках (або, як гіперболізує Райкін, у пенсне).

Але здебільшого маргінали реготали над маргіналами. Тупі — над тупими жартами. Оскотинювання вигідне будь-якому тоталітарному устрою, і СРСР не виняток.

Суспільні явища подібного штибу чудово віддзеркалює мова, якою послуговувалися в ті часи. В цьому випадку — російська. Адже авторка цих рядків народилася у 1974 році в тотальнорусифікованому Києві і встигла прожити 17 років у мовному середовищі, яке відображало всю дикість тодішнього буття. Або, як сказав би ще один російський класик — Єсенін — «житейскуюмреть».

Ранок починався зі зборів на роботу або навчання. Зайве (чи не зайве?) нагадувати, що ніякого фрилансу в ті часи не існувало. Бували, щоправда, надомницы, тобто жінки, яківиконували роботу «на дому» (для чоловіків, здається, такої опції не існувало). «Надомниці» могли шити або робити паперові квіти; переважно це були літні жінки. Але й вони повинні були десьчислиться.

Дієслово «числиться» у 1970–1980-ті використовували у вужчому значенні, ніж зараз — як замінник слова «працювати». Себто працювати не обов’язково, треба бути формальноприв’язаним до якоїсь посади. У радянському фільмі «Служебный роман» Людмила Прокоф’євна роздратовано запитує свою підлеглу-активістку: «Вы, Шура, кажется, в бухгалтерии числитесь?» А Шура йсама не пам'ятає — де…

Тих, хто не працював, проголошували тунеядцами. Тобто людьми, які свідомо ухиляються від роботи. Або від імітації роботи. Тунеядців висміювали, як і алкоголиків.«Тунеядца хоронили — плакали подруги, а два джаза на могиле дули буги-вуги», — мовляв, затяті ледарі формуються під впливом джазу, тлетворной західної культури.

Не так ганебно, як тунеядцями, але також соромно було бути иждивенцами: тими, хто перебуває на утриманні інших. В моєму дитинстві квартири обходив дільничний міліціонер іщоразу питав у хворої мами: «А вы, гражданка, почему не работаете? На что живете?» Мама тихо й спокійно відповідала: «Я на иждивении у мужа». Минули десятиліття, а мені й досі фізичнозле від безпардонного міліцейського чобота в приватному житті нашої родини.

Але повернімось у радянський ранок. Він починався з того, що хтось із дорослих вмикав брехунця. Це, до речі, єдине слово українською, яке фігуруватиме в цьому тексті.Брехунець — він же радиоточка — підключений до дротової радіомережі прилад для прослуховування 3–4 дозволених станцій (пригадую, приміром, україномовний «Промінь»). Брехунцем його називалитому, що він постійно брехав, тобто озвучував у новинних випусках офіціоз. Тож попрошу не плутати брехунця із транзисторним приймачем, на коротких хвилях якого можна було спіймати вражескиеголоса.

Отож, вмившись і поснідавши (а тодішня косметика та засоби гігієни, як і кухня з її вбогим меню, заслуговують на окреме дослідження), радянська людина йшла на роботу. Ну або вшколу чи у виш. Діти брали із собою сніданок (яблуко + домашня випічка, якщо статки дозволяли), а робітники — тормозок. По-теперішньому це ланчбокс. На «ланч» радянські трудівники мали варенеяйце, хліб із салом або бутерброди з ковбасою. Люди носили їжу з дому, бо харчування у їдальнях на роботі безкоштовним не було. Пам’ятаєте героя з пісні Висоцького? Того, що пив «не евши»? Скоріше завсе, він не міг собі дозволити ані обід у їдальні, ані тормозок з бутербродом.

Етимологія слова «тормозок» пов’язана з дієсловом «тормозить». Радянській людині пропонували пригальмувати на час законної обідньої перерви: робочий ентузіазм у період пізньогозастою викликав тільки насмішку. Той, хто рвався у бій, проявляючи надмірну активність, сприймався або як несповна розуму, або як сексот, себто інформатор КДБ.Людина ж, яка не ідіот і нестукач, жила за принципом «тебе что, больше всех надо?»

У сучасній мові слово «політінформація» не є часто вживаним. Але якби попросити дати йому визначення, всі б сказали, що це огляд останніх політичних новин. Дещо відмінне значеннямала радянська политинформация. За СРСР це була частина ідеологічно-виховного процесу. Ще один 45-хвилинний урок, який проводили раз на тиждень перед початком занять. Тобто достобіса рано,адже звичайні уроки в моїй школі починалися о 8:15, а це дійство стартувало о 7:30.

Ґвалтом вирвані з теплого ліжечка сонні школярі дибали на політінформацію зі спеціальними зошитами, куди вклеювали газетні вирізки. Той, на кого вказував учительський перст, мав,звіряючись із зошитом, розповідати класу, як цього тижня робітничий клас боровся зі своїми капіталістичними гнобителями. Я чомусь весь час розповідала про Нікарагуа: якраз застала там трохи хунти, апотім революцію на чолі з Данієлем Ортеґою — улюбленцем СРСР.

Крім політінформації, радянські діти займалися творенням стенгазеты. Це теж була обязаловка (влучне слово, яке пояснювало купу речей в СРСР), а тому нікому нецікаве заняття. У стінгазеті треба було писати про пригноблених дітей Африки, а ще обіцяти «боротися з підказкою», не давати списувати, підтягувати двієчників тощо — список аскез надиктовував класнийкерівник.

Той, кому стінгазета була не до шмиги, міг взятися за облаштування ленинской комнаты або ленинского уголка. Це, як нескладно здогадатися, було спеціально виділенеприміщення з експозицією про вождя світового пролетаріату. Експозиція складалася з книжок про Леніна і його портретів. Директор нашої школи був не тільки комуністом, але й депутатом Київради, тож вінвибив макет куреня («шалаша») біля озера Разлив, де Ленін ховався у 1917 році. «Ленін і шалаш» було мемом другої половини 1980-х, коли до влади прийшов Горбачов і простолюд країни Рад став меншебоятися.

Вінцем абсурду були екскурсії в оцій 12-метровій ленінській кімнаті. Я сама, вже будучи пионеркой, проводила їх для 4–5 ошалілих октябрят (більше невміщувалося), а комсомольцы курили на вулиці й травили анекдоти: «На выставке висит картина «Ленин в Польше». На картине шалаш, из которого торчат две пары голых ног — мужские и женские.«Это шалаш в Разливе, — объясняет гид. — Ноги принадлежат Дзержинскому и Крупской». — «А где же Ленин?» — «А Ленин в Польше».

Октябрята (жовтенята), піонери і комсомольці — дитячі / юнацькі ідеологічні гурти, які плекала радянська школа. Жовтенятами ставали у молодших класах, піонерами були з 9 до 14років, а потім подавали заяву на вступ до комсомолу. 7–10 школярів утворювали звено, на чолі якого стояв звеньевой, а «звенья» складалися в отряд. Кількісно «отряд» дорівнювавкласу, де навчалися 30–40 дітей. Піонери всієї школи, тобто всі ідеологічно пропрацьовані підлітки, звалися дружиною.

До «пионерского отряда» приставляли пионервожатого з числа комсомольців. Зазвичай це були дівчата, бо хлопцям вдавалося відкараскатися. «Пионервожатые» отвечали закультмассовую работу. Вони приходили до своїх підопічних на збори і казали, звертаючись до головного піонера класу: «Товарищ председатель совета отряда, есть установка избрать отрядуназвание и придумать речёвку». 12-річний «товарищ председатель» шморгав сопливим носом і кивав: йому думати не доводилося, бо все вже було придумано за нього.

Мій загінзвався «Бригантина». А речёвка, себто слоган, у нас була така: «”Бригантина” мчит вперед, нас романтика зовет». Конкуренти з паралельногокласу дражнилися: «”Бригантина” мчит на дно, там романтики полно».

Як дитяче парамілітарне об’єднання «пионерский отряд» мав власну піонерську форму (не плутати зі звичайною шкільною) та особливе вітання — пионерский салют і заклик «кборьбе за дело Коммунистиче