Христина Король: «Сподіваюся, театральна фотографія згодом займе своє місце як важлива частина сучасного українського театру»

06.09.2026, 10:10 lb.ua

Христино, як у твоєму житті з’явилася театральна фотографія? Це був свідомий вибір чи випадковість?

Все почалося досить несподівано. Коли я навчалася на театрознавстві у Львівському національному університеті імені Івана Франка, акторську майстерність у нас викладала Галина Риба, випускниця моєїж кафедри, а нині директорка львівського незалежного Театру «ОКО». Я якось розповіла їй, що хочу фотографувати, і вона запропонувала мені фотографувати вистави театру. Приблизно з березня 2021 року япочала працювати в «ОКО» і за цей час сфотографувала там величезну кількість вистав – майже весь репертуар.

Поступово я почала цікавитися фестивалями, іншими театрами, різними форматами театральної роботи. Працювала фотографкою фестивалю «Золотий Лев», фотографувала вистави більшості театрів Львова,співпрацювала з Одеським академічним українським музично-драматичним театром імені Василька. Паралельно розвивала Theater Hunter – блог, у якому хотіла не лише публікувати свої фотографії, а йписати про те, що бачу на виставах і фестивалях.

Звідки взялася назва Theater Hunter? Вона теж пов’язана з фотографією?

Так. У той період я читала Сьюзен Зонтаґ і запам’ятала її думку про фотографа як мисливця. Мені сподобалася ця метафора, і я подумала про себе як про театральну мисливицю – людину, яка ходитьтеатрами, дивиться, спостерігає, фотографує, а потім розповідає про побачене. Вже на другому курсі разом із колегами-театрознавцями я створила виставку театральної фотографії «Динаміка миті». Пізнішемої роботи були представлені у виставковому проєкті «Театральний костюм на сцені, за лаштунками та в об’єктиві» в межах Львівського Квадрієнале сценографії 2025 року. Сьогодні у моєму архіві близько200 різних вистав із різних міст України, зокрема тих, які я фотографувала на театральних фестивалях. Цей досвід поступово став для мене не просто практикою фотографування, а способом досліджуватитеатр.

Ти прийшла у фотографію з театрознавства. Наскільки ця освіта впливає на те, як ти дивишся на сцену і, відповідно, що обираєш для фотографії?

Я не думала, вступаючи на театрознавство, що моя освіта так тісно поєднається з фотографією. Але з часом почала отримувати відгуки від режисерів про те, що театрознавча освіта дає мені перевагу уфотографуванні вистав. Я сприймаю виставу не лише як глядачка: знаю театральний контекст, розумію режисерські рішення, можу помічати певні деталі й акценти, які закладені у виставі, та фіксувати їхна фотографії. Саме практична робота в театрі й дала мені можливість побачити, наскільки багато питань існує навколо театральної фотографії.

Коли ти почала досліджувати театральну фотографію і що тебе найбільше здивувало?

На третьому курсі університету я писала курсову роботу про театральну фотографію і почала шукати фотографів, які працюють із театрами, і спілкуватися з ними. Тоді мені здавалося, що театральнихфотографів дуже мало. Водночас я розуміла: якщо кожен театр регулярно отримує фотографії своїх вистав, значить, ці люди існують. Просто про них мало інформації.

Тобто ти зіткнулася не стільки з відсутністю театральних фотографів, скільки з їхньою невидимістю?

Так. І це стало для мене одним із головних питань. Я почала шукати дослідження, літературу, професійні розмови про театральну фотографію в Україні. У закордонних джерелах можна знайти багатоматеріалів про театральну фотографію в різних країнах, але українського контексту мені дуже бракувало.

Чому тобі взагалі здалося важливим говорити про театральну фотографію не лише як про супровід до вистави, а як про окремий об’єкт дослідження?

Тому що фотографія є одним із важливих візуальних джерел для історії театру. Коли ми досліджуємо театр минулого, саме фотографії допомагають зрозуміти, як виглядали сцена, костюми, актори,сценографія, окремі вистави та театральне середовище загалом. І що більше я досліджувала театральну фотографію, то частіше думала про те, що фотографії, які створюються сьогодні, через десятки роківматимуть таке саме значення для дослідників.

Але чи буде через десятки років зрозуміло, хто їх зробив?

Оце для мене теж важливе питання. Мене дивує, що театральну фотографію часто сприймають насамперед як промоційний матеріал. Фотографія потрібна театру для того, щоб показати виставу в соціальнихмережах, на сайті, у медіа. Але на цьому її роль не закінчується. Фотографія може мати історичну цінність, а іноді й мистецьку.

У такому разі, де закінчується просто фіксація вистави і починається авторська робота фотографа?

Фотограф, який працює в театрі, не просто фіксує роботу режисера, сценографа, акторів, художників по костюмах та всієї команди, яка створила виставу. Він також є автором, який через фотографіюпоказує те, що відбувається на сцені, і створює власне бачення.

Але водночас самі фотографи не завжди називають себе театральними фотографами.

Так. Багато фотографів, які регулярно фотографують театр, навіть не позиціонують себе як театральні фотографи. Вони можуть називати себе репортажними фотографами, фотохудожниками або простофотографами. Для мене це теж важливе питання: чи можемо ми говорити про театральну фотографію як про окремий вид фотографії – так само, як говоримо про стріт-фотографію, фешн-фотографію чи іншінапрями? І я вважаю, що можемо.

У якийсь момент твоє особисте дослідження почало виходити за межі університетської роботи. Коли ти зрозуміла, що про театральну фотографію потрібно говорити публічно?

Поступово ця тема справді вийшла за межі мого особистого дослідження. У 2025 році мене запросили до публічної розмови «Діалоги на канапі» в межах фестивалю «Золоті оплески Буковини», де я говорилапро театральну фотографію як інструмент збереження історії. Того ж року в межах Львівського Квадрієнале сценографії я організувала публічну дискусію «Театральна фотографія: мистецтво чи репортаж?». Уній взяли участь театральні фотографи Артур Бузенко, Анастасія Хлібник, Дарія Бедернічек, PR-фахівчиня Віра Полянська та я як театральна фотографка й організаторка події. Модерувала дискусіютеатрознавиця Олександра Шутова.

Чи вдалося тоді знайти відповідь на запитання, винесене в назву дискусії?

Насправді для мене ця подія була важливою саме тому, що вона показала кількість питань, які існують навколо театральної фотографії. Ми говорили не тільки про те, як фотограф приходить у професіюабо де проходить межа між мистецтвом і репортажем. Розмова швидко вийшла на питання авторського права та взаємодії фотографа з театром. Наприклад, не всі театри зазначають автора фотографії. Є медіай платформи, які можуть використовувати фотографії з театру, вказуючи, що це фотографія певного театру, але не називаючи фотографа.

І після цієї розмови у тебе, схоже, з’явилося ще більше запитань.

Так. Деякі з них ми продовжували обговорювати вже після події. Саме тоді я зрозуміла, що однієї зустрічі недостатньо. Мені захотілося більше знати про самих фотографів: чому вони прийшли в театр,як сформувалася їхня стилістика, як вони бачать свою роботу, як взаємодіють із театрами.

А наскільки взагалі різною може бути ця взаємодія?

Дуже різною. Є театри, які мають штатного фотографа. Є ті, що постійно запрошують різних фотографів на проєктній основі. Є театри, де фотограф працює регулярно, але не є штатним працівником. Цімоделі співпраці теж варто досліджувати, тому що вони багато говорять про те, як самі театри розуміють фотографію.

Торік я долучилася до круглого столу «Театральна фотографія: мистецтво фіксувати миті мистецтва», на якому були присутні театральні фотохудожники з Харкова, Києва, Львова, Рівного та Одеси. Ізнову стало зрозуміло: людей, які працюють із театральною фотографією, значно більше, ніж може здаватися. Просто вони поки недостатньо помітні як окрема професійна спільнота.

Тобто наступне питання, яке тебе турбує, уже не тільки про саму фотографію, а й про спільноту навколо неї?

Так. Я сама є однією з театральних фотографок і розумію, наскільки важливо мати коло колег, із якими можна говорити про професійні проблеми, обмінюватися досвідом і просто знати, що ти не самотняу цьому колі творчих проблем. На прикладі інших мистецьких та фотографічних спільнот можна побачити, наскільки важливою є така взаємодія. Мені хотілося б, щоб поступово така спільнота формувалася інавколо театральної фотографії.

Усі ці запитання привели тебе до власного проєкту – Theater Hunter Talks. Як він виник?

Для мене це подкаст не лише про фотографів. Мені хочеться говорити з людьми, які дотичні до фотографії та до різних процесів, пов’язаних із її існуванням у театрі. Це можуть бути театрознавці,історики мистецтва, представники театрів, люди, які працюють з архівами, авторським та інтелектуальним правом, комунікаціями, театральними медіа.

Мені цікаво говорити про те, що відбувається навколо фотографії: як театр працює зі своїм архівом, кому належать фотографії, як зазначають авторство, як фотографи співпрацюють із театрами, якфотографія потрапляє в медіа і що відбувається з нею через кілька років після прем’єри.

Тобто фотографія тут радше привід поговорити про цілу систему, яка навколо неї існує?

Саме так. І водночас я не хочу перетворювати Theater Hunter Talks на лекцію чи освітній курс. Мені важливо, щоб це були живі, неформальні розмови, у центрі яких залишається людина. Меніцікаві її особисті історії, досвід, професійні рішення, сумніви, випадки з роботи.

Чому для цього ти обрала саме формат подкасту?

Це досить легкий інструмент для сприйняття інформації та знайомства з людиною, її думками, досвідом і особистими кейсами. Мені важливо, щоб слухач міг не просто отримати певну інформацію протеатральну фотографію, а й познайомитися з людьми, які працюють у цій сфері.

Ти багато говориш про фотографію як про майбутнє джерело для дослідників. Але навіть хороша фотографія нічого не варта, якщо через кілька десятків років її неможливо знайти або зрозуміти, щосаме на ній зафіксовано. Наскільки сьогодні театри взагалі думають про архівування?

Для мене питання архівування сьогодні не менш важливе, ніж питання авторства. Більшість сучасних театральних фотографій існують в електронному вигляді: на сайтах,