Реальна підтримка, а не оплески за «стійкість» та «незламність»

02.09.2026, 16:45 lb.ua

У відрядження я їжджу нечасто. Але бути «в полях» надзвичайно важливо, інакше відбувається те, що називається «відірваністю від контексту». В моїй роботі для того, аби відстоювати допомогу українцям в колі міжнародних партнерів і донорів, потрібно розуміти, бачити ситуацію на власні очі. І нині я упевнилася в розумінні, що гуманітарна криза в Україні, на превеликий жаль, далека від завершення. Парадоксально, що триває ця всеохопна біда на тлі квітучої і життєдайної української землі. Їхати поміж полів, всипаних червоними маками, фіолетовим і білим квітом, було надзвичайно радісно. Але ми рухалися під антидроновими сітками. А село, де зупинилися, щоб надіти бронежилети, через декілька днів постраждало від обстрілу — загинули люди.

Криза визирає навіть в тих містах, які вже, здавалося б адаптувалися і ожили. Приміром, Миколаїв – на його центральній вулиці людно, працюють кав'ярні, звучить музика. Утім, мене не покидало відчуття, що місто хоча й дихає, але його рани ще не загоїлися. Херсонщина відчувалася інакше. У Бериславі ми спілкувалися з працівниками-колегами, які самі пережили окупацію – хтось 8 місяців, хтось довше. Після деокупації в них була ейфорія. А потім почалися постійні обстріли. Під ризиком люди живуть тут і досі – хто як.

Мешканці прибережних сіл не мають жодного вибору: хтось ходить по покинутих сусідами будинках і збирає залишки запасів і гуманітарних наборів, виданих колись тим, хто наважився і зумів виїхати. Хтось добирається до пунктів реєстрації на грошову допомогу манівцями, лісовими стежками, бо офіційний проїзд перекритий блокпостом. І коли тут кажуть: «Ми виживаємо», то зовсім не згущують фарби.

Саме під час відрядження я остаточно утвердилася в думці, що слова «стійкість» і «незламність», якими так часто описують жителів прифронтових територій, часто підміняють собою чесну розмову про відсутність вибору. Люди не їдуть звідти не тому, що вони якісь особливо мужні, загартовані чи аж так прив’язані до своєї землі. Вони залишаються через безвихідь. В них зазвичай немає грошей на переїзд, немає житла, куди переїхати, немає впевненості у тому, що вони десь комусь потрібні, що їх зустрінуть і їм допоможуть. Називати їх «стійкими» зручно. Але нечесно. Адже їм не потрібна звитяга, їм потрібні евакуація і перспективи. Соціальна підтримка держави була б вкрай помічна для них. Натомість звичним є те, що наразі покладатися вони можуть скоріше на працівників гуманітарного реагування. І грошова допомога за пріоритетами, яку ми запустили у цьому регіоні разом із МОМ, призначена саме для них – мешканців прифронтових громад, новопереміщених родин та домогосподарств, які безпосередньо постраждали від обстрілів.

Після відвідин Зеленівки, яка знаходиться усього за 4 кілометри від багатостраждального Херсону, ми повернулися до готелю майже опівночі. Я була вражена родинною теплотою, з якою нас приймали. Вражена гіркими людськими історіями з Великої Олександрівки і Зеленівки. Довго не могла заснути. Врешті відкрила ноутбук і написала нашим партнерам-донорам – запитала про наступні кроки по роботі. Побачене на власні очі стало для мене найпереконливішим аргументом, який тільки можна навести: людям потрібна допомога. І персональна, як-от гроші на продукти харчування, медикаменти, дрова для зимування тощо. І на рівні спільноти — для відбудови інфраструктури. Ми маємо допомогти людям не просто вижити фізично, а й намагатися створити умови, за яких вони, в принципі, не втратять бажання жити далі.

Одного разу ми виїхали на трасу до Сімферополя. Той дороговказ добре мені знайомий: мої дідусь і бабуся переїхали з Костянтинівки в Крим. Востаннє ми були там вже після окупації, в 2016-му – треба було провідати їх та інших родичів. З початком повномасштабного вторгнення наше спілкування припинилося. І лише зараз, ймовірно, вперше за весь час я відчула жаль і гіркоту, ще от начебто ти можеш просто повернути вбік і поїхати до Сімферополя. Але ти насправді не можеш.

Біль, злість, сум’яття були зі мною ледь не щодня. Але разом із тим була і сильна вдячність людям, які попри ненормальні, нелюдські обставини працюють і допомагають одне одному. Стільки розуміння, стільки сил, стільки любові. Ми не можемо кинути цих людей. Кризи не видно, лише якщо дивитися здалеку. Криза має десятки проявів і тисячі людських облич. А тому допомога залишається настільки ж актуальною, як і в перші місяці повномасштабного вторгнення. Можливо, навіть більше.