«Я думав, що помру у 27. Побратими витягли мене з пекла»

02.09.2026, 12:44 nezhatin.com.ua

Я лежав у мішку для трупів і просив не відрізати ногу. А вижив – щоб розповісти.Уявіть: ви лежите на спині, відчуваєте, як витікає ваша кров, поруч палає будівля, і ви розумієте – зараз помрете. У 27 років.І єдине, що ви можете – хапатися за спогади, щоб згадати, заради чого все це було.Мене звати Богдан Биков. Я пішов добровольцем 27 лютого 2022 року. Слідом за батьком і мамою – ми опинилися в одній бригадіНа Херсонщині ми тримали оборону, потім був наступ – 30 кілометрів углиб фронту. Потім – Кліщіївка під Бахмутом. Постійні обстріли 120-го міномета.Один із моїх підрозділів відкотився під щільним вогнем. Я відчув провину. І вночі пішов повертати позицію – з одним бійцем, автоматом і тепловізором.Побратим Паша йшов за мною в 15 метрах. Ми мали кодовий шифр. Коли я сказав “крюк з днем народження” – значить, чисто, можна заходити.І тільки після всього Паша запитав: “А яка, власне, задача?” Я здивувався – він пішов за мною, навіть не знаючи, куди.Був у нас у зводі побратим Немо – 55 років. Йому постійно прилітало в сідниці. Ми причепили йому ззаду додатковий захист – про всяк випадок. Досі живий, досі служить. Пом’ятий, але живий.31 грудня, напередодні Нового року, загинули двоє побратимів. Я пішов забирати тіла. А коли повертався – дрон скинув міну. Один осколок у стегно, два в руку.Мене поклали в мішок для трупа, дали автомат – як мумію – і евакуювали. У святковому білому мішку.По дорозі я схопив медика за бороду і прошепотів: “Шефу, будь ласка, зроби так, щоб мені не відрізали ногу”. Не відрізали.Потім був Бахмут. Я вивозив поранених вночі. Одного разу – Тіхий. Я привіз його до медиків, відкрив багажник – а він уже мертвий.Виявилося, у нього було ще одне поранення, якого не помітили. І ти просто стоїш і думаєш: я міг врятувати, але не врятував.Друга ходка – я витягував пораненого, і за спиною прилетіла 120-та міна.Мене відкинуло. Я дивлюся – права стопа просто висить. Ліва рука не працює. Палець на правій руці відірваний. Я не міг навіть дістати турнікет, який висів у мене на грудях.Запалала будівля поруч. Було дуже жарко. Я лежав на спині й усвідомлював – стікаю кров’ю і помру в 27 років.Я хапався за спогади, наче той, хто тоне, хапається за повітря. І зрозумів – життя було непогане.Але пощастило. Побратими почули мене по радіостанції, прийшли, затягнули в машину, швидко передали медикам.Я відключився й прокинувся через тиждень.17 квітня у мене була клінічна смерть. Реанімували – і ще тиждень відкачували.У мені більше сотні осколків. Глибинні й поверхневі. Ноги повністю в осколках, таз, легеня, один за черепом. Діставати – тільки нашкодити.Коли я вийшов з коми, прийшов колега Ігор. Показав фото племінниці у футболці з написом “Богдан – сталевий”. А ще приніс кульбабу з корінням – щоб я повірив, що вона вже цвіте. І посадив її біля офісу.Я навчився сідати, пересідати в крісло колісне, готувати їсти, писати заново – по складах.Купив машину з ручним управлінням. Крок за кроком ставав самостійним. Три Нові роки поспіль зустрічав у лікарнях – сподіваюся, цього разу традицію перерву.Ця історія не про те, як я вижив. Вона про те, що кожен, хто йде захищати країну, має знати: що б не сталося – він не залишиться сам.Він отримає лікування, реабілітацію та шанс на нормальне життя. Настільки, наскільки це можливо. Бо ми – не одноразки. І наш голос має значення.Джерело: Ukrainian People Magazine