10 серпня на Дні Народженні у пані Людмили, мами Даші Альошкіної, ми домовились , що попереду ще багато буде зустрічей і вона обовʼязково дасть мені розгорнуте інтервʼю

20.08.2026, 13:12 33kanal.com

На жаль . Не склалося . У Бога свої плани.Але я дуже хочу , щоб Ви перечитали цю статтю , щоб могли зрозуміти , яку мисткиню Україна втратила 15 серпня .До речі Даша від нас пішла на велике релігійне свято – Успіння Пресвятої Богородиці.Сьогодні Дарію Альошкіну – львівську мисткиню, майстриню витинанки, ховають на Личаківському цвинтарі.Ще декілька днів тому я, на жаль, про неї нічого не знала. Прикро, що нічого не відала. Шкода, що дізналася лише в такий спосіб.І все ж важливо, щоб про цю видатну українську мисткиню дізналися інші. Її життя так несподівано обірвалося, але сподіваюся, що її історичний слід триватиме.Дарія народилася не у Львові, але Львів фактично став її дорослим життям.Дарія Альошкіна народилася 5 березня 1982 року в Києві в родині скульпторів Олекси та Людмили Альошкіних. Проте дитинство провела в маленькому селі Букатинка на Вінниччині, у родині з п’ятьма дітьми. Її батьки свідомо не хотіли жити в місті: оселилися там, де були кам’яні кар’єри, бо обоє працювали з каменем. У домі мистецтво взагалі не було якоюсь окремою «високою культурою» — воно було способом життя: батьки працювали з каменем і керамікою, розмальовували хати, робили витинанки; діти допомагали.Це важлива деталь, бо витинанку мисткиня не «відкрила» вже дорослою художницею. Вона її знала буквально з батьківської хати. Перед Різдвом і Великоднем у Букатинці прикрашали оселі паперовими роботами, а старші жінки села ще зберігали місцеву традицію витинання й передавали її молодшим. Дарія згадувала, як у дитинстві робили настінні панно, сніжинки, прикраси, а на весілля — величезні паперові квіти.Згадувала, що в дитинстві мала небагато іграшок, зате пам’ятала глиняні фігурки, орнаменти й образи з сільського середовища. Через багато років одна така стилізована жіноча фігура з її дитинства стала композиційною основою витинанки про Трипілля. Тобто її зріле мистецтво буквально витягувало образи з дуже ранньої пам’яті.Цікаво, що художницею вона спочатку взагалі не хотіла бути. У підлітковому віці Дарія хотіла стати вчителькою української мови. В одному з останніх великих інтерв’ю вона пояснювала це дуже просто: жила в селі приблизно на 200 людей, і професія вчительки там здавалася хорошою, зрозумілою й престижною. Крім того, вона бачила, наскільки тяжко її батькам-скульпторам заробляти мистецтвом, тому художня кар’єра її зовсім не приваблювала.Та батько фактично повіз її у Вижницю. Вона вступила до Вижницького коледжу прикладного мистецтва на художнє ткацтво й закінчила його 2001 року. Потім вступила до Львівської національної академії мистецтв і 2007 року закінчила монументально-декоративну скульптуру.І ця перша освіта — ткацтво, потім несподівано стала дуже важливою для її витинанок. Пояснювала, що будує частину композицій майже як килим: кайма, центральна вісь, симетрична структура. Тобто її фірмовий стиль народився не просто з народної витинанки, а з поєднання ткацтва + скульптурного відчуття форми + традиційного симетричного витинання.Несподівано, що спочатку Дарія була передусім скульпторкою. Сьогодні Дарію Альошкіну знають насамперед завдяки витинанкам, але професійно вона починала зовсім з іншого.Вона працювала з каменем, деревом, металом, керамікою, графікою, брала участь у скульптурних симпозіумах. У біографічних матеріалах є дані приблизно про три десятки симпозіумів в Україні, Польщі та Придністров’ї, а її скульптури залишилися в різних містах України та Польщі. Ще 1996 року, фактично підліткою, вона вже брала участь у створенні скульптури для Чорноморська.І вона зовсім не була такою «тендітною паперовою майстринею», якою її легко уявити після витинанок. Вона сама описувала скульптурну працю дуже фізично: молотки, пили, болгарки, холодна майстерня, камінь. Камінь вона особливо любила ще від батька.Паралельно вона займалася зовсім іншим жанром — була режисеркою львівського театру тіней «Див»; у джерелах її режисерська робота там простежується з 2009 року. Вона також організовувала молодіжні мистецькі пленери на фестивалі «Тустань».Тобто це була дуже різнопланова мисткиня задовго до того, як витинанка стала її міжнародним брендом.Львів вона взагалі збиралася залишити. Після Академії Дарія хотіла їхати до Києва. Там народилася, там були рідні й було де жити. Перед від’їздом її запросили зробити у Львові прощальну виставку. І саме там вона познайомилася з Гордієм Старухом.Вона потім досить просто сформулювала результат: планувала Київ, але «Львів забрав назад до себе» — вона вийшла заміж і залишилася.Гордій Старух теж походить із мистецької родини, за освітою скульптор, але став музикантом, лірником, майстром колісних лір та мультиінструменталістом. Творчість була для них реально спільною мовою: вони робили спільні проєкти, Гордій створював музичний супровід до її витинанок, виступав на її виставках, а її роботи ставали сценографією його концертів. В одному з інтерв’ю Дарія казала, що вони були разом 18 років.У них лишилося троє дітей — Росава, Вакула та Еней. І навіть історії їхніх імен дуже «їхні»: Росава — образ роси й слов’янської культури; Вакула асоціювався з гоголівськими «Вечорами на хуторі біля Диканьки»; Енея Дарія вибрала після читання «Енеїди», ще коли була вагітна.І схоже, що саме діти фактично змінили історію української витинанки. Народилася перша дитина — скульптура стала складнішою. Потім друга, коли з’явилася третя, Дарія зрозуміла: з маленькими дітьми їздити на пленери, працювати з каменем і годинами бути в майстерні практично неможливо. Сама вона називала це майже десятирічним декретом.Та творчо зникнути вона не хотіла. І згадала те, що вміла з дитинства. Для витинанки потрібні були стіл, дошка, ніж, олівець і папір. Матеріали були недорогі — а родина тоді, за її власними словами, жила небагато. Вона почала робити приблизно по одній невеликій витинанці на день між доглядом за дітьми й викладати їх у соцмережі. Спочатку це було хобі, потім з’явилися замовлення.І вона побачила, що цим можна одночасно реалізуватися і заробляти на дітей. У 2025 році Дарія дуже неглянцево сказала: популярності вона не планувала; просто зрозуміла, що витинанками може забезпечувати родину — і відтоді працювала безперервно.Тобто її найвідоміше мистецтво народилося не всупереч материнству й не окремо від нього. Форма мистецтва змінилася через реальність життя матері трьох дітей.Приблизно у 2008 році вона вже свідомо вирішила зайнятися витинанкою серйозно. Дарія згадувала розмову з дослідником народного мистецтва Михайлом Станкевичем, який говорив їй, що витинанка фактично стала напіввимерлим видом мистецтва: папір погано зберігається, традиція втрачалася. Для неї це стало ще одним поштовхом — вона вирішила привертати до витинанки увагу й осучаснювати її.І саме тут вона зробила щось більше, ніж просто «відродила старовинне ремесло» — вона змінила масштаб.Автор Лілія Рубан