Житецькі, Рудинські, Шовкопляси: сімейні вулиці Києва. Частина 4

14.08.2026, 07:15 lb.ua

Вулиця Сім’ї Житецьких, що пролягає на Олександрівській Слобідці у Солом’янському районі Києва, отримала цю назву у 2022 році (до того вона називалася на честь російського міста Можайськ). Йдетьсяпро батька та сина, Павла та Гната Житецьких.

Павло Житецький закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, де подружився з Михайлом Драгомановим та Миколою Лисенком; разом вони долучилися до народницького руху,подорожували по селам Київщини й Полтавщини – досліджували мову, пісні, фольклор. Житецький був присутній на похованні Тараса Шевченка у Києві, і навіть ніс труну з прахом Кобзаря містом, на її шляхуз Петербурга до Канева. Викладав словесність у Колегії Павла Галагана – цей приватний заклад став інкубатором української інтелігенції в часи Російської імперії. Створив працю з фонетики українськоїмови («Нарис звукової історії малоруського наріччя»), де розкрив розвиток звучання української мови з давньоруських часів, зокрема спираючись на граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 pоку. Віндовів, що українська – це окрема слов’янська мова, яка має власне походження і ніколи не була діалектом російської чи будь-якої іншої мови. Згодом Житецький працював з “Енеїдою”Котляревського. Саме він першим визначив важливість цього твору для формування нової української літературної мови. Серед інших його важливих досілджень – особливості українського перекладуЄвангелія.

У 50 років Житецький переніс інсульт, який паралізував його праву сторону; але не здався і навчився писати лівою рукою. Помер у 74 роки від наслідків другого інсульту. Його учні, колишні вихованціКолегії Павла Галагана встановили йому пам'ятник на Байковому кладовищі.

У Павла Житецького було троє синів; батька пережив лише один із них – Гнат. Він пішов його стопами: закінчив той самий факультет Київського університету і став дослідником формуванняінтелектуальної традиції в Україні. Серед його професійних зацікавлень – постаті Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, біографії Миколи Костомарова, Михайла Максимовича, Олександра Русова таМихайла Драгоманова. Окремо стоїть цикл його досліджень Тараса Шевченка. Роботи Гната Житецького, якщо розглядати їх як цілісний корпус, формують уявлення про розвиток інтелектуальної думки в Україніпочинаючи з XVI і завершуючи першою третиною ХХ століття.

У серпні 1918-го він долучається до заснування Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України ім. Вернадського) і стає першим завідувачем її рукописного відділу. Житецькийсклав перші реєстри рукописних матеріалів бібліотеки, описав рукописні книги та збірки документів, створив перший алфавітний та хронологічний каталоги. Також він розробив інструкції з описуваннярукописних книг та документів й обґрунтував основи розподілу рукописного матеріалу між архівами, бібліотеками та музеями – по суті, заклав основи сучасного українського архівознавства.

Вулиця Родини Рудинських розташована у Бортничах і сполучає Переяславську та Польову. До 2016 року в неї було найменування на честь радянського драматурга Миколи Островського, але на хвилідекомунізації її перейменували, щоб вшанувати пам’ять Михайла та Євгенії Рудинських. Вони були не подружжям, а братом і сестрою.

Михайло Рудинський здобув освіту у Петербурзькому та Харківському університетах. Працював вчителем, займався реформою освіти на Полтавщині, згодом долучився до створення Центрального музеюпролетарської історії Полтави та працював в полтавському Товаристві дослідження та охорони пам’яток мистецтва. Чиновницька робота звела його з найкращими українськими музейними фахівцями таархеологами того часу: Вадимом Щербаківським, Григорієм Коваленком, Левом Падалкою. Під їх впливом Рудинський захоплюється археологією: на початку 1920-х проводить низку археологічних дослідженьбіля села Мачухи на Полтавщині, знаходить там дві скіфські могили.

Продовжити дослідження не вдалося: у 1934-му Рудинського арештували за звинуваченням у «націоналістичній діяльності». Відбувши три роки заслання в Архангельській області, науковець ще певний часзмушений був жити у Вологді – працював у тамтешньому музеї. Після повернення в 1944-му продовжував археологічні пошуки, зокрема досліджував палеолітичні пам'ятки на території України, однак видатнихзнахідок більше не мав. Згодом став ученим секретарем Інституту археології АН УРСР, захистив докторську дисертацію і очолив відділ первісної археології.

Євгенія Рудинська отримала блискучу освіту на Бестужевських курсах у Москві, однак, на відміну від брата, не затрималась у Росії, а одразу перебралась у Полтаву. Там працювала вчителькою, буламузейною активісткою. У 1920-х під керівництвом брата долучилась до роботи в Центральному пролетарському музеї Полтавщини.

Згодом разом з братом Рудинська перебирається до Києва, де знайомиться з видатним істориком мистецтва Олексієм Новицьким. Спільно вони долучаються до організацї Музею діячів науки та культури,що проіснував до середини 1930-х. Рудинська домовлялася з діячами та їх родинами про передачу експонатів, організувала експозиції – зокрема, присвячені композитору Миколі Лисенку,фольклористці Ганні Барвінок, письменникам Михайлу Коцюбинському та Івану Нечую-Левицькому, історику та музеєзнавцю Данилу Щербаківському (брат Вадима). У 1930-му вона очолює музей, але в 1934-му їїзаарештовують і, як і брата, засилають в Архангельську область. Після повернення в Київ переважно займалася перекладами французької класики: Еміля Золя, Оноре де Бальзака та Гі Де Мопасана.

Михайло та Євгенія не створили власних родин; вони поховані разом на Байковому кладовищі в Києві.

Інша видатна родина археологів та музеєзнавців – це подружжя Ганни та Івана Шовкоплясів. Вулиця Сім’ї Шовкоплясів розташована в житловому масиві Оболонь. Колись вона називалася на честьбільшовицького командира Павла Дибенка; нову назву отримала 2017 року.

Іван та Ганна познайомилися в 1930-х, коли разом навчалися на історичному факультеті Київського університету. Іван Шовкопляс став дослідником верхнього палеоліту України. Провів низку важливихдосліджень в різних куточках країни, від Буковини до Чернігівщини. Найбільш важливі його відкриття в археології пов’язані з будівництвом Каховськї ГЕС у 1950-х та дослідженнями в зоні новобудови,коли російські археологи на чолі з професором Борисом Граковим вимагали, щоб саме вони очолювали археологічні пошуки. Навіть очільник Інституту археології АН УРСР та вчитель Івана Шовкопляса ПетроЄфіменко намагався не вступати з ними в конфлікт; натомість Шовкопляс пішов у відкрите протистояння з Граковим та зумів добитися українського керівництва розкопками. Коли дослідники знайшли скіфський“золотий” курган в Мелітополі, очільник Ермітажу Михайло Артамонов “за доброю традицією” вимагав віддати знахідки в Ленінград. Тоді Шовкопляс єдиний наважився на відкритий конфлікт. Справа дійшла доочільника Академії наук УРСР Олександра Палладіна, якому Артамонов писав кляузи на Шовкопляса, буцімто він “не поважає усталені археологічні традиції”. Утім Палладін став на захист Шовкопляса, тожцінні артефакти залишилися в Україні. Цей випадок поклав край автоматичній передачі українських знахідок Росії. Та зрештою Росія все ж вкрала Мелітопольську “золоту колекцію” – у 2022-му, коли окупувала місто.

У 1969-му Шовкопляс опублікував бібліографічний покажчик до власної роботи «Розвиток радянської археології на Україні (1917–1966)», до якого включив праці українських дослідників ВолодимираАнтоновича, Федора Вовка та Михайла Грушевського, чию спадщину в радянській історіографії тоді замовчували або трактували як "буржуазно-націоналістичну". Це викликало звинувачення в “ідеологічнійдиверсії”: покажчик вилучили з бібліотек, а Шовкопляса звільнили з Інституту археології; далі він працював у Центральній науковій бібліотеці. Упродовж останніх років він створював бібліографічніпокажчики, присвячені гетьманам України – Іванові Мазепі (1995) та Петру Скоропадському (1996).

Дружина Івана, Ганна Шовкопляс присвятила понад 50 років життя роботі в Державному історичному музеї. Вона почала працювати з археологічною колекцією музею після його пограбування німецькимиокупантами, а завершила роботу в часи підготовки до святкування сторіччя закладу. Головне археологічне відкриття Ганна Шовкопляс зробила разом з чоловіком на межі 1960-1970-х, коли вони очолюваливелику експедицію на території майбутнього житлового масиву Оболонь – це були розкопки перед забудовою. Археологам вдалося зафіксувати майже безперервне заселення впродовж щонайменше семи-восьмистоліть: від класичної зарубинецької культури (з II ст. до н.е.) через її пізню фазу (III ст. н.е.) аж до ранньослов'янської празької культури (VI–VII ст. н.е.). Наукова цінність знахідки буланепересічною, адже вона давала рідкісну можливість простежити на одному місці культурну спадкоємність від зарубинецького поселення до слов'янського. А ще, вона встановила велике поселення(близько 66 жител) в районі Почайної задовго до офіційної дати заснування Києва. Шовкопляси мріяли зберегти це місце як музей, зібрали комісію діячів культури, але це не дало бажаногорезультату: розкопки законсервували, будівництво продовжили. За іронією, на честь дослідників назвуть саме одну з тих оболонських вулиць, проти появи яких вони виступали.

В останні роки Ганна Шовкопляс працювала з археологічними фондами музею та вивчала архіви, пов’язані з його історією. Вона дожила до 81-річного віку (померла в 2001 році).

***

Ці три родини – Житецькі, Рудинські, Шовкопляси – попри різницю в часі, розповідають, по суті, одну історію: про роботу зі збереження української ідентичності. Житецькі обгрунтували самостійністьукраїнської мови та забезпечили збереження архівів; Рудинські платили за наукову працю арештами й засланням; Шовкопляси відстоювали право України на власні археологічні знахідки в прямому конфлікті змосковськими інституціями. Показово, що їх імена повернули на мапу Києва замість топонімів, які встановлювали символічний зв’язок України з Росією.