Що стояло за відставкою Федорова: історія конфлікту, який паралізував реформи, — RUSI

04.08.2026, 15:41 texty.org.ua

Заява про нібито особистий конфлікт між Михайлом Федоровим та Олександром Сирським приховує значно глибшу кризу — фундаментальну суперечку про те, як Україна має вести війну та хто повинен контролювати армію. Про це йдеться у статті аналітика Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Джека Вотлінга, переклад якої наводить Texty.org.ua.

Звільнення міністра оборони України Михайла Федорова викликало протести по всій країні. Початково представлена президентом Зеленським як результат особистого конфлікту між Федоровим і головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським, ця політична криза насправді охоплює змістовну дискусію про майбутнє того, як Україна веде війну, та про характер української держави. Звільнення Федорова не поставить крапку в цій дискусії, але це може зробити українське громадянське суспільство.

Коли Федорова призначили в Міністерство оборони в січні 2026 року, він був далеко не чужим до проблем, з якими зіштовхуються захисники України. На попередній посаді першого віцепрем'єр-міністра — міністра цифрової трансформації він керував масштабуванням виробництва та застосування БпЛА, впровадженням систем стимулювання для визначення пріоритетних цілей, а також цифровою інтеграцією армії, що лягло в основу здатності України завдавати тривалих і важких втрат російській армії.

Як член Ставки він також чітко усвідомлював, під яким тиском перебували збройні сили, зокрема через недостатню підготовку новобранців до служби в піхоті, обмежені масштаби, в яких можна було планувати та проводити операції, а також гостру потребу зберегти технологічну перевагу над сильнішим супротивником.

Отже, Федоров прийшов до Міністерства оборони з готовим планом і, маючи повноваження від парламенту, взявся за його рішучу реалізацію. Після початкового аудиту ефективності українських підрозділів він дійшов висновку, що зі 120 бригад України приблизно шоста частина непропорційно страждала від слабкого керівництва, що призводило до системної неефективності на полі бою. Тому він запропонував об'єднати ці бригади, перерозподіливши їхній особовий склад до краще керованих підрозділів, які часто відчували хронічний брак людей, замість того, щоб відправляти новобранців для поповнення втрат у підрозділах, чия ефективність навряд чи покращиться.

Ще однією проблемою була ротація військ. Федоров виходив із того, що якщо вдасться покращити утримання особового складу під час підготовки — а це допоможе частково розв'язати проблему нестачі людей, — то й сам досвід служби має стати кращим.

Хоча Головна інспекція Міністерства оборони України дійшла висновку, що військових слід ротувати не рідше ніж раз на 40 днів, командири українських бригад не мали ані достатніх ресурсів для проведення ротації, ані необхідної вогневої переваги, щоб створити безпечні умови для неї. Через це солдати нерідко перебували в зоні бойових дій до 200 днів без заміни.

Щоб змінити ситуацію, Федоров хотів посилити армійські корпуси, надавши їм постійний набір підпорядкованих підрозділів. Це дало б змогу ефективніше об'єднувати ресурси та налагодити системну ротацію у своїх секторах. На момент його призначення українські корпуси мали підлеглі бригади, розосереджені вздовж фронту без суцільної смуги відповідальності, що значно ускладнювало управління. Федоров прагнув, щоб бригади кожного корпусу діяли в суміжних районах.

Ще одним напрямом зусиль для того, щоб зробити оборону України стійкішою, було зменшення втрат України завдяки технологіям. Для цього Федоров хотів визначити тих командирів, які найефективніше використовують нові технології для виконання бойових завдань із меншими втратами, і забезпечити їх необхідними людьми та технікою.

Було й чимало інших змін у структурі війська та способах ведення бойових дій, які Федоров хотів реалізувати. Однак у процесі впровадження цих реформ почала вимальовуватися певна закономірність.

Міністерство оборони доручило укрупнити бригади — натомість генерал Сирський сформував ще три нові бригади. Міністерство наказало завершити консолідацію армійських корпусів — Сирський, своєю чергою, розподілив кілька найкращих українських підрозділів між протилежними ділянками фронту, фактично розірвавши їх.

Ситуація стала критичною, коли команда Федорова спробувала забезпечити ресурсами технічно інноваційні підрозділи. Виявилося, що особовий склад насамперед спрямовують до 425-го штурмового полку, який і далі покладався на людські штурми з високими втратами та, за твердженнями критиків, допускав жорстоке поводження з власними військовими. Водночас у командирів інноваційних підрозділів, яких Федоров прагнув підтримати, вилучали техніку та інші засоби забезпечення.

Коли стало очевидно, що намір Федорова виявити компетентних і новаторських командирів призведе лише до того, що військове керівництво позбавить саме цих людей можливостей діяти, розкол між Міністерством оборони та Генеральним штабом став нездоланним.

З погляду генерала Сирського, він захищав цілісність системи командування. Те, що Федоров вважав необхідною реформою, Сирський сприймав як спробу міністерства, яке мало б зосередитися на закупівлях, захопити владу для прямого командування окремими підрозділами на полі бою в обхід Генштабу та військового керівництва.

На думку Федорова, у війні, де інновації найшвидше впроваджувалися на передовій, не можна було так просто відокремити питання постачання від ведення бойових дій. Зіткнувшись із непримиренними позиціями, усі питання почали передавати на розгляд Зеленському. Він вирішив, що така ситуація є неприйнятною, і тому звільнив Федорова.

Якби Зеленський також став на бік Сирського по суті аргументів, цей крок був би непопулярним, але логічним. Проте цього не сталося. Федорова призначили міністром із чітким мандатом на проведення реформ, і Зеленський дав зрозуміти, що його наступник має продовжити цей курс. Найважливішою та водночас найбільш суперечливою реформою була зміна системи мобілізації в Україні.

Нині українських чоловіків можуть мобілізувати безпосередньо через військову систему. Підрозділи Сухопутних військ отримують план із набору особового складу та самі займаються пошуком і затриманням людей для його виконання. Це вкрай непопулярна система, яка позбавляє чоловіків по всій країні будь-якої визначеності та можливості планувати життя своїх родин.

Крім того, така модель не дає бажаних результатів. Попри достатню кількість потенційних солдатів серед населення, українські підрозділи на передовій і далі відчувають гостру нестачу особового складу.

Однак, аналізуючи проблему комплектування війська, Федоров дійшов висновку, що хоча систему мобілізації можна було б суттєво вдосконалити — зокрема завчасно повідомляти людей про їх набір до війська, щоб вони могли владнати свої справи, запровадити службу на чітко визначений і обмежений строк та забезпечити відповідальність за ухилення, — чинна система й без того приводить із вулиці більш ніж достатню кількість людей.

Проблема полягала в іншому: через недоліки підготовки, управління особовим складом і корупцію лише менша частина мобілізованих щомісяця зрештою потрапляла до бойових підрозділів.

Отже, виправити систему мобілізації — а саме це парламент і президент доручили Федорову — було можливо лише шляхом змін у тому, як військо готує новобранців і управляє ними. У цьому контексті відмова Сирського співпрацювати з Міністерством оборони щодо реформування системи управління військами фактично прирікала реформу мобілізації на провал.

Ця динаміка зміщує весь контекст розбіжностей із площини особистостей та політики в площину принципів. Якщо метою Революції Гідності у 2014 році було розширення можливостей демократії та визначення курсу на європейську інтеграцію, то цивільний контроль над військовими є важливим показником прогресу України. Отже, ігнорування військовими політичних вказівок міністра, призначеного президентом і парламентом для реалізації порядку денного реформ, поставило під сумнів сам базис воєнних зусиль і спротиву України.

Побоювання багатьох українців полягало в тому, що хоча риторично наступник Федорова й говоритиме про реформи, якщо він спробує їх реалізувати, то зіштовхнеться з тим самим конфліктом із Сирським; а якщо ні, то військові диктуватимуть політику цивільному керівництву. Ось чому протести, які розпочалися на захист Федорова, швидко переросли у вимогу відставки Сирського, адже українське суспільство бачить з досвіду Федорова, що систему можна покращити.

Трагедія цієї ситуації полягає в тому, що вона розгорнулася саме тоді, коли Україна змогла чинити на Росію потужний тактичний тиск і тим самим отримала шанс ще більше перехопити ініціативу.

Водночас цей конфлікт паралізував зусилля зі зміцнення української оборони напередодні, ймовірно, важкої зими та можливої нової хвилі російської мобілізації.

Для українського громадянського суспільства, яке вже побачило реальну перспективу успішного завершення війни, думка про те, що ці надії можуть бути зруйновані чварами між представниками еліти, є абсолютно неприйнятною.

Тож знову, як і у 2014-му та 2022 році, саме громадянському суспільству доведеться рятувати Україну від неї самої.

арміякризаміноборониреформи зсусирськийфедоров