Що ховається всередині конфлікту Польщі та України? Ґрунтовний аналіз та шляхи виходу з піке

30.06.2026, 16:36 texty.org.ua

Директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос проаналізував польсько-українські відносини із застосуванням конфліктологічних аналітичних інструментів. Texty.org.ua наводять аналіз експерта у повному вигляді.

Те, що відбувається між нашими країнами у 2026 році, не виникло на порожньому місці – у цих проблем дуже давні й глибокі структурні корені. Проте нинішнє серйозне загострення спровокував збіг кількох конкретних факторів. Перш ніж розбиратися у ситуації за допомогою конфліктологічних інструментів, варто чесно назвати ці «больові точки».

Головна іскра: травень 2026 року

Усе почалося з того, що Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння елітному підрозділу ЗСУ почесного найменування «імені героїв УПА». В Україні цей крок сприймався природно: під час чотирьох років виснажливої війни це було потрібно для підняття бойового духу та зміцнення внутрішнього патріотичного наративу. Але у Польщі, де тема Волині є надзвичайно болючою, це сприйняли як відкритий та навмисний ляпас.

Важливо розуміти, що гостра реакція Варшави – це не раптова примха. Польський консенсус щодо оцінки тих подій сформувався давно: Сейм офіційно визнав події на Волині геноцидом поляків ще у 2016 році. Відтоді в Україні регулярно з’являлися нові вулиці чи пам’ятні знаки, пов’язані з УПА. Проте раніше це ніколи не викликало такої бурі – усе обмежувалося стриманими заявами посольств, дипломатичними нотами чи занепокоєнням істориків. Це доводить, що сам по собі історичний консенсус у Польщі існував роками як принципова, але контрольована позиція, яка об’єднувала і владу, і опозицію. Але саме у 2026 році, через збіг інших факторів, цю давню тему перетворили на інструмент публічної ескалації.

Політичний розворот президента Навроцького

Олію у вогонь підлила суто внутрішня польська політика. Щойно обраний президент Кароль Навроцький, який обійняв посаду у 2025 році від партії «Право і справедливість» (ПіС), шукав гучний спосіб заявити про себе та завоювати залізобетонну підтримку свого консервативного електорату.

Тут є глибока політична іронія: ще відносно нещодавно, будучи головою польського Інституту національної пам’яті (IPN), Навроцький заявляв, що українці мають повне суверенне право називати свої вулиці чи військові підрозділи іменами тих героїв, яких самі вважають за потрібне. Проте, пересівши у президентське крісло, він швидко підлаштувався під нові електоральні настрої. Його демарш з орденом – коли у чинного президента союзної держави під час кривавої війни демонстративно забирають найвищу державну нагороду – це крок безпрецедентний. На такий радикальний розворот від власних слів міг піти лише лідер, який свідомо грає на загострення задля рейтингових здобутків.

Злам у настроях польського суспільства

На жаль, ігри Навроцького лягли на сприятливий ґрунт. За останні роки ставлення звичайних поляків до українців драматично змінилося: якщо у 2022 році на хвилі щирої солідарності воно було позитивним у 83% громадян, то до 2025 року цей показник упав до рекордних 30%. Суспільство банально втомилося.

Це чітко показали президентські вибори в Польщі: у першому турі понад половину виборців (51%) віддали голоси за кандидатів із відверто скептичною або антиукраїнською риторикою. Ба більше, навіть ліберали з «Громадянської платформи» почали пропонувати скасувати дитячі виплати для тих українців, які не платять податки в польську казну. Антиукраїнські гасла просто стали приносити легкі політичні дивіденди абсолютно всім партіям у Польщі – це більше не монополія правих радикалів.

Нерівні умови війни

Найгірше в цій ситуації – колосальна, несправедлива асиметрія між нашими країнами. Польща захищена парасолькою НАТО і може дозволити собі йти на конфлікт, ризикуючи лише дипломатичними стосунками. Для України ж будь-яка сварка з сусідами під час війни – це питання виживання. Саме тому Навроцький дозволив собі діяти так зухвало, на що ніколи б не наважився у мирний час. Воєнна вразливість України, на превеликий жаль, стала одночасно і причиною, чому Варшава вирішила тиснути сильніше, і головним обмежувачем для Києва, який просто не може дозволити собі відповісти на повну силу.

Щоб зрозуміти, чому між країнами так часто іскрить, недостатньо слухати лише те, що політики говорять на камери. Конфліктологія вчить нас дивитися на три рівні проблеми: приховані протиріччя (Contradiction), психологічні установки сторін (Attitudes) та їхню реальну поведінку (Behaviour).

Contradiction (Глибинні протиріччя — у чому несумісність?)

Тут ми маємо справу з кількома пластами залізобетонних структурних розбіжностей, де інтереси Києва та Варшави об’єктивно стикаються:

Битва за статус і майбутнє. Справжнє ядро напруги – це те, як обидві країни бачать свою роль у повоєнній Європі. Польща звикла і хоче надалі бути головним «адвокатом» та провідником України в ЄС і НАТО, паралельно утримуючи статус лідера в усьому регіоні. Україна ж після чотирьох повних років повномасштабної війни виборола таку суб’єктність, що категорично відмовляється від ролі «молодшого партнера», якому старші сусіди диктують, як миритися з власною історією.

Аграрна стіна. Мова йде про чисту економіку. На європейському ринку неминуче зіткнулися дві абсолютно несумісні моделі: українські гігантські агрохолдинги з низькою собівартістю продукції та польські дрібні фермери, які тримаються на плаву лише завдяки дотаціям Брюсселя. Зерно, цукор, ягоди, логістика – усе це стало полем бою в процесі інтеграції України до ЄС.

Геоекономічний страх Варшави. Польща роками була головним отримувачем фінансових вливань Брюсселя. Вступ України кардинально все змінить: левова частина європейських аграрних субсидій та фондів вирівнювання просто перейде Києву, бо наша країна велика і потребує відновлення. Цей фінансовий страх втратити мільярди євро часто маскується під запеклі історичні суперечки, але є потужною самостійною рушійною силою польського спротиву.

Асиметрія вразливості. Польща захищена НАТО і може дозволити собі піднімати градус риторики – для неї це не матиме екзистенційних наслідків. Для України ж будь-яка втрата підтримки під час війни – це питання життя і смерті. Ця асиметрія сама по собі породжує глибоку приховану образу й недовіру.

Attitudes (Установки — що сторони думають і відчувають?)

Емоційне та ідеологічне тло, через призму якого Київ та Варшава дивляться один на одного:

З польського боку: це гримучий коктейль із щирої солідарності, глибокої психологічної втоми від теми України (*Ukrainian fatigue*) та зростаючого розчарування за формулою «ми дали вам усе, коли було найважче, а вдячності не побачили». Тема Волині, яка раніше була козирем лише правих радикалів, після суспільного зламу 2022–2025 років стала вигідною навіть для лібералів.

Крім того, у польському політикумі вже понад 15 років живе залізобетонна установка: «З Бандерою в Європу не ввійдете». Цей консенсус було інституціоналізовано ще 25 лютого 2010 року, коли Європейський Парламент прийняв офіційну резолюцію щодо України, де засудив надання Степану Бандері звання Героя України. Одним із ключових лобістів цієї позиції в Брюсселі був польський євродепутат від ліберальної «Громадянської платформи» Павел Залевський. Вже тоді він прямо застерігав Київ: якщо Україна прагне членства в ЄС, вона має переглянути оцінку Бандери. Пізніше, у 2017 році, лідер ПіС Ярослав Качинський дослівно повторив цю формулу Петру Порошенку, а у 2018-му міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський проголосив її офіційною лінією МЗС. Тобто вся польська політична еліта понад півтора десятиліття розділяє переконання, що має право висувати Україні ультиматуми щодо її історичної пам’яті.

З українського боку: панує відчуття несправедливості та образи. Суспільство і влада після чотирьох років надважкої боротьби бачать це так: країна стікає кров’ю і воює за виживання всієї Європи, а союзники користуються моментом вразливості та виставляють історичні рахунки. Це сприймається як відвертий шантаж. Водночас у Києві часто недооцінюють, наскільки глибоко тема Волині вкорінена у польську ідентичність, і сприймають будь-які зауваження Варшави виключно як ворожу пропаганду чи внутрішньополітичні ігри, що суттєво обмежує простір для гнучкого дипломатичного маневру.

Behaviour (Поведінка – як це проявляється в діях?)

Поки що, на щастя, конфлікт не перейшов небезпечну межу, але конкретні недружні кроки з обох боків уже стали реальністю:

З боку Польщі: реальні блокади кордонів фермерами, на які уряд Туска дивився крізь пальці або просто бездіяв, затягування ратифікації важливих двосторонніх угод та жорсткі політичні ультиматуми – мовляв, без безперешкодного доступу до ексгумацій просування України до ЄС буде заблоковано.

З боку України: Київ теж перестав мовчати. Можна згадати різку заяву Зеленського на Генасамблеї ООН, де він порівняв зернову блокаду з діями Росії, або заяви МЗС у 2026 році про готовність «дзеркально відповідати» на будь-які недружні кроки Варшави.

Втім, попри весь цей гучний вербальний бойовик і дипломатичні скандали, поведінка сторін зупиняється на межі слів та економічних шпильок. Головне – безпекова і військова співпраця, транзит зброї та обмін даними продовжуються у штатному режимі. Прагматичний інстинкт самозбереження перед спільною загрозою поки що переважає емоції.

Шкала німецького конфліктолога Фрідріха Глазля ділить будь-яке протистояння на дев’ять сходинок і три великі фази. Перша фаза — це Win-Win. Друга — Win-Lose. Третя — Lose-Lose. Сьогодні конфлікт упевнено перебуває у другій фазі: це стійкий 4-й рівень із небезпечними елементами 5-го.

3-й рівень («Дії замість слів») ми вже пройшли. Ми побачили реальні блокади кордонів, свідоме затягування ратифікації угод та відкриті публічні ультиматуми.

4-й рівень («Пошук коаліцій») розгорнувся на повну. Обидві країни активно шукають підтримки на зовнішній арені (Київ апелює до Брюсселя та Вашингтона, Варшава тисне статусом члена ЄС).

Елементи 5-го рівня («Втрата обличчя»). Саме сюди нас штовхнув скандал із орденом. Коли у чинного лідера союзної держави під час війни демонстративно забирають нагороду, а той її дзе