В Україні зростає прірва між ветеранами та цивільними: результати дослідження

29.06.2026, 18:15 nova.net.ua

Українські ветерани повертаються з війни у суспільство, яке одночасно і дякує, і не завжди розуміє їхній досвід. Після фронту, полону чи поранень вони стикаються не лише з фізичними наслідками, а й з нерозумінням, психологічними бар’єрами та зміною ставлення з боку оточення.

Про це свідчить дослідження «Портрет ветерана 2025», підготовлене Українським ветеранським фондом та дослідницькою компанією «Рейтинг».

Парадокс довіри: поважають — але не розуміють

За даними дослідження, 96% українців довіряють військовим, які зараз служать, і 92% — ветеранам. Водночас самі ветерани оцінюють рівень розуміння значно нижче: лише 60% вважають, що суспільство їх справді поважає та розуміє. При цьому 75% ветеранів називають одним із головних ризиків після повернення саме нерозуміння з боку суспільства.

Ветеран, ментор і амбасадор реабілітаційного центру Unbroken Володимир Рудковський пояснює, що повернення додому часто стає не менш складним, ніж сама війна. Людина, яка роками була на фронті або в полоні, потрапляє у середовище, яке за цей час змінилося і стало для неї чужим.

Окремо він звертає увагу на різницю між видимими й невидимими наслідками війни. Люди з ампутаціями або на кріслах колісних отримують більше реакції та співчуття, тоді як психологічні травми або досвід полону часто залишаються непомітними для оточення. Тому особливо складно адаптуватися саме тим, хто пройшов російські катівні, адже цивільні не можуть усвідомити масштаби пережитого досвіду.

Побратимство, яке важко замінити

За словами Рудковського, на війні формується особливий рівень довіри між військовими:

«Одне з найбільш унікальніших явищ, яке я зустрів на війні – це побратимство. Це коли тебе людина розуміє з півслова і їй навіть нічого не треба говорити», — зазначає він.

Після повернення багато ветеранів продовжують спілкуватися насамперед із побратимами, бо саме там зберігається відчуття повного розуміння.

Від героїзації до звикання

На початку повномасштабного вторгнення військових активно підтримували та сприймали як героїв. З часом ця увага зменшилася. Фахівці пояснюють це частковою психологічною адаптацією суспільства: люди звикають до тривог, новин і присутності війни в повсякденному житті. Разом із цим знижується і рівень емоційної реакції на ветеранів.

Рудковський виділяє три ключові проблеми, з якими стикаються ветерани після повернення:

Окремо Рудковський наголошує, що найбільш небезпечною є не агресія, а байдужість. За його словами, суспільство поступово перестає емоційно реагувати на військових, і це призводить до втрати емпатії. Водночас він підкреслює, що правильна взаємодія не потребує складних жестів. Іноді достатньо простого прояву поваги — без слів і без жалю.

“Найбільше, що лякає у цивільному житті, – це байдужість. Не агресія, не конфлікт, а саме “мені все одно”. Вона вбиває тих, хто на фронті, тих, хто в полоні, і тих, хто повернувся”.

Серед ключових напрямів, які називають експерти та ветерани — системна освіта про взаємодію з ветеранами з дитинства і для дорослих, підготовка родин до повернення військових, прозора система соціальної та фінансової адаптації, розвиток безбар’єрного середовища, коректне висвітлення військових тем у медіа та заміна жалю на повагу у щоденній комунікації.

Володимир Рудковський підсумовує, що ставлення у суспільстві працює як дзеркало. Те, що люди дають, вони ж і отримують у відповідь. Він наголошує, що майбутнє України залежить від того, чи зможе суспільство зберегти зв’язок із тими, хто пройшов війну.

«На п’ятому році повномасштабної війни і в умовах, коли попереду – ще більше повернень військових, які в полоні, Україна не може дозволити собі втратити цих людей вдруге. Не на полі бою, а в тилу – через байдужість, нерозуміння чи неправильні слова. Ми маємо більше один одного любити, цінувати і поважати. Бо якщо не будемо цього робити, майбутнього, яке ми хотіли б бачити для України, може не бути», — зазначає ветеран.