Геноцид мая. Частина друга: диктатори

21.06.2026, 11:27 lb.ua

Гватемала спочатку була генерал-капітанством у складі віце-королівства Нової Іспанії. Під контролем столиці капітанства — Старої Гватемали — перебувала більша частина Центральної Америки. Мая, як і інші “індіанці”, залишалися під ярмом енкомʼєнд, а також репартимʼєнто — це коли частину свого часу вони повинні були працювати на іспанців. Ця система, по суті, подібна до кріпацтва на українських землях у царську добу. Хоча формально мая мали більше свободи за українських кріпаків, подібна експлуатація тих і тих однаково вписується в колоніальну парадигму.

Коли у 1821 році Гватемала формально перестала бути колонією Іспанії і проголосила незалежність, колоніальна парадигма експлуатації праці мая нікуди не ділася — вона лише видозмінилася. З одного боку, відбулися перестановки всередині кастової системи: креоли замінили пенінасулярес як правлячий клас; формальна міжрасова сегрегація також була скасована — разом із системою енкомʼєнд та репартімʼєнто.

Але з іншого боку, були вигадані нові способи закріпачення мая. Їх, наприклад, змушували брати борги, які неможливо було віддати. Тому мая продовжували працювати на панів, які тепер були місцевими креолами. Навіть ліберальні реформи другої половини ХІХ століття не сильно покращили становище мая, а то й погіршили його. Мая позбавили земель, що належали громадам, і передали їх у приватну власність плантаторам.

Але й плантатори недовго панували, бо сільське господарство Гватемали почало переходити під контроль великих американських корпорацій, насамперед United Fruit Company (UFC). Під час диктатури Хорхе Убіко (1931–1944) ця корпорація отримала контроль над понад сорока відсотками орних земель країни, а також над системою залізних доріг і портів. Її також було звільнено від податків і митних зборів. Економіка Гватемали майже повністю переорієнтувалася на експорт бананів до США. Так, ця незалежна країна буквально стала “банановою республікою” — за влучним висловом американського письменника О. Генрі. Експлуатація напіввільної праці мая та інших корінних народів Гватемали залишалася одним із стовпів її економіки. Убіко скасував боргову кабалу, але замість неї ввів у дію закон, за яким усі безземельні селяни повинні були відпрацьовувати по 100–150 днів на рік на плантаціях. Він став відомим як “Закон про волоцюжництво”. Більшість мая були волоцюгами і підпадали під дію закону.

У 1944 році відбулася революція, відома як Гватемальська весна. Вона дала поштовх соціальним та економічним реформам, внаслідок яких мая були нарешті розкріпачені та отримали землю. Вони також отримали політичні права, включно із можливістю брати участь у національних і місцевих виборах. Раніше, під час диктатури Убіко, лише писемні громадяни могли голосувати, і тому більшість мая — як неписемна — була позбавлена і права голосу. Тепер же вони могли навіть мати своїх муніципальних голів та створювати власні партії.

Але вже невдовзі емансипація мая стала заручницею логіки холодної війни. Реформи Гватемальської весни, які підважили вплив United Fruit Company та місцевих латифундистів, були інтерпретовані ними як червоні. Автор цих реформ, перший післяреволюційний президент Хуан Хосе Аревало — філософ за освітою — сам називав їх духовним соціалізмом (socialismo espiritual). Він був проти марксистської ортодоксії класової боротьби та матеріалістичного детермінізму і намагався будувати систему, подібну до Нового курсу Рузвельта. Гватемальські реформи полівішали за наступного президента Хакобо Арбенса (з 1951 року), який почав забирати землі у великих власників, серед яких була і UFC, і передавати їх безземельним селянам, що дало привід для державного перевороту 1954 року і встановлення правої диктатури.

Ключову роль у зміні режиму в Гватемалі зіграли Сполучені Штати Америки. Не особливо гребуючи методами, вони боролися з радянським впливом у країнах Латинської Америки. Часто цей вплив був реальним, але інколи уявним і його неодноразово плутали з автентичною боротьбою за права й справедливість. Частіше ж Радянський Союз цинічно використовував цю боротьбу, щоб просувати власну гегемонію.

Як наслідок, ті, хто потребував прав і справедливості, зокрема мая, втрачали їх. Після перевороту 1954 року мая з фермерів знову перетворилися на батраків, працюючи на чужій землі за мізерну плату. Більшість знову втратила право голосу, оскільки повернули закон, що дозволяє голосувати лише писемним. А більшість мая так і залишалася неписемною. Освічені ж представники цієї народності часто зазнавали переслідувань і навіть знищення — за підозрою в активізмі.

Ідеологічна поляризація, яка в Північній Америці залишається в межах так званих культурних війн, у Південній Америці зазвичай виливалася у громадянські війни. У Гватемалі така війна затягнулася аж на 36 років — найдовше в регіоні. Крім того, тут вона набула рис геноциду, бо завдала найтяжчих втрат одній етнічній групі — мая.

У всьому іншому парадигма громадянської війни у Гватемалі була такою самою, як у більшості інших країн регіону. Її основою були нерівність й експлуатація, на яких спекулювали і ліві, і праві. Перших підтримував комуністичний блок, де провідною виступала Куба, але за її плечима бовванів Радянський Союз. Цей блок підживлював і підбурював повстанські групи до партизанської війни. Жертвами якої ставали ті самі знедолені, заради яких повстанці наче воювали.

Гватемала зробила і свій внесок у парадигму латиноамериканських громадянських війн. Тут уперше застосували викрадення й таємне знищення людей, без слідів і тіл. У цій країні безвісти зникли майже 40 тисяч (так звані десапаресідос). Згодом таке практикували в інших країнах регіону: Аргентині, Ель-Сальвадорі й Чилі.

А втім, на відміну від більшості інших латиноамериканських країн, де повстання починалися з інтелігенції та громад, у Гватемалі воно почалося з армії, яка розділилася через американський вплив. Генералам цей вплив здебільшого подобався, а деяким офіцерам зовсім ні. Тому вони спробували влаштувати переворот. Після провалу путчисти розпочали підпільну боротьбу, яка на початку 1960-х переросла в повноцінну громадянську війну, що охопила ширші території й верстви населення, зокрема селян, у тому числі мая.

Військові заколотники разом з комуністами організували Повстанські збройні сили (Fuerzas Armadas Rebeldes, FAR). Але вони не мали широкої підтримки і невдовзі зазнали поразки від урядових сил. На їхній основі у 1970-х створили Партизанську армію бідних (EGP) і Революційну організацію збройного народу (ORPA). Остання набула особливої популярності серед мая. У 1980-х ці дві організації обʼєдналися в єдиний фронт — Гватемальське національне революційне обʼєднання (URNG), яке 1996 року підписало мирну угоду з урядом, поставивши у громадянській війні крапку.

(Далі буде.)