Зброя проти себе: чому у дзеркалі ми хочемо бачити чуже відображення

28.05.2026, 09:29 bukovyna.online

У мене є одна знайома, яку в дитинстві деякі однолітки й дорослі дозволяли собі називати «пишкою» або, як кажуть на Хмельниччині, «збитою» – себто, людина не дуже груба, але й не худа. Тоді вона через це комплексувала. Дівчина схудла. Однак на фото закусує щоки, щоб мати модні зараз вилиці.

Виразні вилиці, «аристократична» (бліда) шкіра, відсутність діастеми (проміжку між зубами), високий зріст, зачіска, колір очей, група крови – набір рис і форм, які люди хочуть мати, порівнюючи себе з іншими, зокрема знаменитостями, доволі широкий.

В інтерв’ю «Шпальті» психотерапевтка, яка досліджує психологію стилю та проблеми прийняття зовнішности, Наталія Голомідова розповіла, чому ми критикуємо свою і чиюсь вроду, де беруться поняття «краси» та «не краси», про вплив критики на дітей і самооцінку.

Токсична практика, яка руйнує людину

Пам’ятаю, як у 1990-х мої друзі, які вперше побували за кордоном, розповідали із захопленням, що там ніхто не звертає увагу на зовнішність, що люди ходять вбрані, як хочуть, вільно самовиражаються і не мають комплексів меншовартости. Це було цілком новим, якщо порівнювати з нашим досвідом, коли дорослі часто звертали увагу на зовнішність дітей і одне одного, соромили за вроджені фізичні дані. Через те здавалося, що з нами щось не так із ніг до голови. Звичайно, так було не в кожній сім’ї чи школі, але тенденція соромити за зовнішній вигляд усе ж була доволі поширеною, і залишається досі такою.

Коли я обурювалася на таку критику і казала, що мені це неприємно, у відповідь чула щось на кшталт: «Це просто моя думка» чи «Я нічого такого не сказав/сказала – це просто ти так реагуєш». Зараз таке розмивання реальности називають газлайтингом.

Із поняттям «критика» є певна плутанина. За офіційним визначенням критика – це аналіз, оцінка та розбір чого-небудь із метою виявлення сильних і слабких сторін. Вона допомагає знаходити помилки та шляхи для їхнього виправлення чи вдосконалення. Критика буває конструктивною або деструктивною, але саме це слово використовують переважно у її деструктивному значенні.

Висловлення думки – це фактично конструктивна критика, яка допомагає вдосконаленню чи підкресленню сильних сторін. До прикладу: «У якій сукні мені було гарніше? – Думаю, що у червоній. У тій синій ти була занадто блідою». Або: «Сьогодні холодно, думаю, тобі краще вдягнути шапку, щоб не застудитися». Коли слухаємо чиюсь думку, можемо бути згодні чи не погоджуватися з нею, але не відчуваємо сорому або провину. А той, хто висловлює думку, є рівноправним із нами і вважає нас достатніми за замовчуванням.

Деструктивна критика звучить інакше: «У цій сукні ти як корова» або «Натягни шапку нормально, нема чого такі вуха всім показувати». Той, хто критикує, завжди вивищується над тим, кого критикує, і своїми словами принижує іншого. Через критику ми відчуваємо токсичний сором і провину незрозуміло за що – просто за те, що ми такі, як є. Послання її – «ти недостатній/недостатня для мене, і тобі має бути соромно за це». Деструктивна критика висміює, ображає, засуджує.

Критика зовнішности – це завжди агресивний акт, звинувачення і присоромлення, а провина та сором є складними почуттями, до складу яких входить злість. Отже, критикувати зовнішність, фізичні дані – це токсична практика, яка руйнує людину. Якщо хтось критикує сама/сам себе – це аутоагресія і руйнування самої/самого себе.

Щоб відрізнити критику від висловленої думки, можна запитати себе: «Чи була тут любов і повага?»

Фото: фейсбук-сторінка Наталії Голомідової

Від незадоволення до дисморфофобії

У психології є кілька понять, які описують схильність людини критикувати власну зовнішність – залежно від інтенсивности й контексту.

Кожен із нас має свій «образ тіла». Хтось задоволений власним «образом тіла» і відчуває себе достатньо привабливою особою. Можна сказати – дружить із власним тілом. Тоді ми говоримо про позитивний образ тіла.

Є поняття «негативного образу тіла». У такому разі людина соромиться своєї зовнішности, незадоволена своїм виглядом, часто фіксує увагу на власних недоліках, критикує себе. Тіло наче стає ворогом.

На основі негативного образу тіла може виникати декілька проявів несприйняття власної зовнішности. Я б розташувала їх у порядку зростання: самокритика зовнішности, більш інтенсивний стан – тривога через зовнішність (appearance anxiety), найважча і найскладніша для терапування форма – дисморфофобія або тілесний дисморфічний розлад.

Це вже клінічний стан (психічний розлад), коли людина має нав’язливі переживання, надмірно страждає через уявний або незначний «дефект» зовнішности. Хтось робить пластичну операцію, при цьому хірургові замовляє точну копію форми обличчя улюбленої кінозірки. Хтось переконаний, що його форма носа є жахливою. Комусь видаються огидними власні щоки.

Людині з дисморфофобією здається, що всі довкола безперестанку звертають увагу на її «недолік» і через це наче менше люблять. Оточення може взагалі не помічати цього «недоліку» або не надавати йому ніякого значення.

Різні партнери однієї людини можуть бути подібними один на одного

Поняття краси формується не з одного джерела, а з поєднання біології, культури, досвіду, соціальних впливів, власного смаку та особистої історії.

Біологічний вимір – спільний для багатьох людей. Це певний набір знань і спостережень за зовнішністю, які людство сформувало як певне уявлення про «здоров’я» чи «безпеку», і вони вже передаються на генетичному рівні. Скажімо, симетричні риси обличчя, чиста шкіра, довге й блискуче волосся у жінок, широкі плечі у чоловіків, жіноча фігура у вигляді пісочного годинника.

Тут немає одного варіанту краси для всіх. Я б сказала, що це певна колекція красивих рис, форм, пропорцій, тембрів голосу, рухів тощо, яку велика кількість людей ідентифікує як «красу».

Спільним для цієї колекції буде симетрія, ритм, гармонія, повторення форм – мозок їх обробляє легше, а у відповідь на споглядання такого типу краси виділяється дофамін, тому ми буквально відчуваємо задоволення, коли дивимося на красиве.

Культурний – те, що вважається красивим у певний час на певній території. На поняття красивого і некрасивого в культурному вимірі впливає мода, соціальний клас, релігія, думка медіа. Мозок звикає до того, що бачить часто. А якщо це постійно подається як «красиве», «бажане», «успішне», то така оцінка стає загальноприйнятою. Нас буквально «навчають», що красивим зараз є ось це. Цікаво, що поняття краси в один і той самий час у різних країнах може бути різним.

Особистий досвід дуже сильно впливає на людське сприйняття краси. Нею стає те, що дарувало в дитинстві сильні емоції і відчуття безпеки. Ви могли помітити, що люди часто закохуються у тих, хто зовні чимось нагадує маму, тата, дідуся чи бабусю. Споглядання «рідних», знайомих рис партнера чи партнерки викликає палітру сильних почуттів і приємний коктейль із гормонів. Тому, до речі, різні партнери однієї людини можуть бути подібними одне на одного – це наче пошук знайомої краси у різних комбінаціях.

Я часом жартома кажу клієнтам, які стурбовані через зовнішність і мають ідею щось змінити, аби більше подобатися коханій людині, що головне вже відбулося – якщо вас обрали, значить, ви вже схожі на його маму чи на її тата, і можна розслабитися.

Власний смак. Найцікавіший, як на мене вимір, адже його важко пояснити якоюсь причиною. У кожної людини буде індивідуальний набір того, що вона вважає красивим, і це не буде визначено нічим іншим, окрім її смаку.

У дитинстві мені здавалися неймовірно гарними мишки, щурики та різні гризуни. Я милувалася делікатними лініями їхніх тілець і швидкістю рухів. Однак коли принесла мишку в банці подругам, щоб вони також потішилися цією красою, дівчата інстинктивно позастрибували на диван і закричали, щоб я забрала цю гидоту. Так я, мабуть, уперше зрозуміла, що поняття краси у всіх різне.

Соціальний вплив. Він схожий на культурний, але тут найважливішим елементом є схвалення групи. Тобто на наше сприйняття красивого може впливати те, що про це думають члени сім’ї, друзі, однокласники, блогери в інстаграмі.

Що більше в суспільстві вимог, то більше і критики

Якщо припустити, що рівень незадоволення власною зовнішністю і в жінок, і в чоловіків буде однаковий, то від кого ми більш ймовірно почуємо про те, що зі мною щось не так, що я хочу щось покращити? У жінок для цього чимало майданчиків: у соцмережах це різні жіночі форуми (закриті й відкриті), чати, численні гілки в тредсі, коментарі під постами блогерів – неймовірна кількість місць, де жінки обговорюють косметику, процедури, пластичні операції, спортивні заняття для корекції фігури тощо.

Я б сказала, що обговорення своєї зовнішности, зокрема й критика, – це частина культури жіночого спілкування. Жінки назагал більш емоційні, і їм легше обговорювати те, що їх турбує. А от чому жінок так турбує їхня зовнішність – це окреме глибоке питання.

Чи часто ви бачите в аналогічних місцях обговорення від чоловіків? Відкрито критикувати себе чи обговорювати свою зовнішність для чоловіка – це перестати бути сильним і проявити вразливість. Суспільство хоче бачити чоловіка сильним. Тож критику своєї зовнішности з боку чоловіків ми переважно не бачимо і не чуємо.

Якщо аналізувати ринок і маркетинг, то чоловікам пропонують значно менше косметики, доглядових і корекційних процедур. Тобто назагал із чоловічим тілом наче все «ок», аби лиш воно було сильним (накачаним, м’язистим). Натомість важко знайти бодай якусь частинку жіночого тіла, яку маркетинг ще не запропонував жінці «покращити», видалити, відбілити, зменшити чи збільшити.

Із нещодавніх моїх відкриттів – процедура із розгладжування зморшок на ліктях, бо ж «негарно» ходити з ліктьовими зморшками, що люди скажуть? А що більше в суспільстві вимог, то більше і критики.

Крізь розмиті кордони всередину весь час потраплятиме порівняння з кимось

Вважаю, що стандарти краси – це вторинна річ у несприйнятті своєї вроди. Первинним є спосіб оцінювати себе та оптика, крізь яку ми дивимося на себе. Якщо в людини стійка самооцінка, міцні кордони, вона просто не сумніватиметься в тому, що вона достатньо гарна і що з нею вс