Після Орбана. Хто тепер буде головним другом Путіна у Європі, аби шкодити ЄС та Україні

24.04.2026, 13:04 obozrevatel.com

Лідер партії "Тиса", яка перемогла на парламентських виборах у Угорщині, Петер Мадяр обійме посаду прем'єр-міністра 9 травня. Проте вже 22 квітня, Угорщина зняла своє вето щодо кредиту 90 млрд євро для України та 20-й пакету санкцій проти Росії. Питання залишалися заблокованими протягом місяців через позицію Угорщини та Словаччини. Після відходу Віктора Орбана з політичної сцени ЄС у Брюсселі виникає спокуса видихнути: мовляв, головний "дестабілізатор" зник, отже, механізм ухвалення рішень розблокується. Але ця логіка занадто спрощена. Проблема Орбана ніколи не була лише в одній персоні. Вона у тренді.Відео дняПитання сьогодні звучить інакше: чи залишилися у Володимира Путіна союзники всередині Європейського Союзу – і якщо так, то в якій формі? Відповідь не така пряма, як це було з Орбаном. В ЄС дедалі менше політиків, готових відкрито асоціювати себе з Кремлем. Але натомість зростає кількість тих, хто діє тонше: не захищає Росію, а ставить під сумнів політику підтримки України, що в результаті майже тотожне.На перший план виходять фігури на кшталт Роберта Фіцо, Андрея Бабіша та Румена Радева. Вони різні за статусом, стилем і мотивацією, але їх об’єднує ключове: небажання підтримувати нинішній рівень залученості ЄС у війну та післявоєнну інтеграцію України. Це вже не "орбанівський фронт" прямого блокування. Це значно складніша конструкція – мережа гальмування. Можна звичайно скептично ставитися до впливу Словаччини, Чехії та Болгарії у ЄС, але ж кожна з них має голос, який може заблокувати будь-яке рішення союзу.У цьому новому контексті головний ризик для України – не гучні вето, а тиха ерозія рішень. Переговорний процес щодо вступу до ЄС може формально тривати, але наповнюватися додатковими умовами, затягуватися технічними зауваженнями, впиратися у "неготовність" або "втому Європи". Військова та фінансова допомога також не обов’язково буде зупинена, але стане менш передбачуваною, більш політизованою і залежною від внутрішніх циклів у державах-членах.Отже, після Орбана ЄС не отримує "чисте поле". Він отримує іншу реальність: без одного сильного блокувальника, але з кількома гравцями, які разом можуть робити те саме – тільки менш помітно. І ключове питання вже не в тому, чи є у Путіна союзники. А в тому, чи достатньо в ЄС політичної волі, щоб не дозволити цим союзникам працювати синхронно.Про те, хто після відходу Віктора Орбана може ускладнити життя Україні та ЄС – у матеріалі OBOZ.UAФіцо: перший на роль антагоніста ЄСЯкщо раніше цю роль майже монопольно виконував Віктор Орбан, то після поразки на виборах угорця, саме словацький прем’єр виходить на перший план як головний потенційний тактичний гравець, здатний гальмувати рішення Брюсселя зсередини.Фіцо довгий час діяв у тандемі з Орбаном, підтримуючи вето на санкції проти Росії та просуваючи ідею обмеження фінансової допомоги Україні. Тепер він фактично залишається єдиним системним партнером Кремля в ЄС. Водночас його модель поведінки відрізняється: менше гучних декларацій, більше тактичного маневру. Яскравий приклад: відкриття нафтопроводу "Дружба" й розблокування кредиту ЄС на €90 млрд – це не зміна курсу, а торг. Він балансує між Брюсселем і Москвою, виторговуючи політичні та економічні дивіденди. Це типовий євроскептицизм нового зразка. Фіцо не закликає до виходу з ЄС, але системно підточує його єдність. Його основна риторика: Брюссель не має втручатися у внутрішню політику держав. Така позиція виглядає як захист національних інтересів, але фактично створює додаткові лінії розлому всередині Союзу.Окремий вимір – його ставлення до Росії. Фіцо не демонструє відкритої проросійської ідеології, однак послідовно просуває наративи, які збігаються з інтересами Москви. Йдеться про тези на кшталт "санкції шкодять Європі більше, ніж Росії". Він також виступає проти постачання зброї та фінансування Україні. Водночас він уникає прямої критики Кремля, зміщуючи акценти на дії Заходу і НАТО як причину ескалації. Суть його риторики проста, хоча й подається у більш м’якій формі: не "ми підтримуємо Росію", а "ми маємо припинити підтримку України". Результат при цьому не відрізняється.Фіцо не веде відкрито ворожої риторики проти України, але його підхід можна описати: мінімізувати підтримку, уникати ескалації, просувати ідею "миру за будь-яку ціну". У практичному вимірі це означає блокування або затягування рішень про допомогу Україні та підрив спільної позиції ЄС. Формально Фіцо не виступає і проти євроінтеграції України. Але на практиці просуває іншу логіку: "так, але не зараз і не швидко". Аргументація будується навколо нібито неготовності України, економічних ризиків для Євросоюзу та критики "політично мотивованого прискорення". У результаті реальна політика зводиться до затягування процесу. Його публічні заяви лише підсилюють цей ефект. Він неодноразово повторював, що допомога Європи для України – "лише продовжує війну". Після повернення до влади Фіцо обіцяв припинити військову допомогу Україні і частково реалізує цю позицію.Останнім часом Фіцо робить ще один крок уперед – від тактичного гальмування до символічної політики. Йдеться, зокрема, про наміри взяти участь у заходах у Москві 9 травня. У контексті війни це вже не просто дипломатичний протокол, а чіткий політичний сигнал. У ЄС такі жести сприймаються як легітимізація російського наративу. Цей крок має одразу кілька адресатів. Для внутрішньої аудиторії – це демонстрація дистанціювання від конфронтації з Росією. Для Москви – сигнал про наявність союзників усередині ЄС. Для Брюсселя – попередження, що Фіцо готовий виходити за межі простої критики і переходити до відкритих демаршів.У підсумку Фіцо навряд стане "другим Орбаном", але лишається все тим же менш передбачуваним гравцем. Його небезпека полягає саме в цьому поєднанні: відсутність жорсткої ідеології дозволяє йому маневрувати, але стратегічно він рухається у напрямку, який підриває єдність ЄС і грає на користь Росії – як на рівні рішень, так і на рівні політичних сигналів.Андрей Бабіш: популіст із калькуляторомЙого головний інструмент – точне відчуття настроїв виборців і готовність швидко під них підлаштовуватися. Формально Бабіш не виступає проти європейської перспективи України. Він говорить про необхідність виконання всіх критеріїв і підкреслює, що розширення ЄС не повинно шкодити економіці самого Союзу. Але на практиці ця позиція залишає великий простір для маневру. Українське питання він регулярно використовує у внутрішній політиці – особливо коли йдеться про витрати, соціальну політику або "втому суспільства" від війни.У своїх заявах Бабіш неодноразово критикував обсяги допомоги Україні та наголошував, що Чехія "не повинна втягуватися у війну". Водночас він не переходить до різких кроків: ключові ініціативи підтримки, зокрема у сфері постачання боєприпасів, не були згорнуті, але й працюють вони вже не так ефективно. Так, за даними Кільського інституту світової економіки, країни ЄС суттєво скоротили фінансування чеської ініціативи щодо постачання боєприпасів Україні. Проєкту не вистачає мільярдів євро, у бюджеті є гроші лише на трохи менше половини поставок, кажуть експерти. Причин скорочення фінансування кілька: економічні, наслідки війни на Близькому Сході та... небажання інвестувати через Чехію, яка сама не робить внесок у власну ініціативу.Риторика Бабіша щодо Росії також показова. Формально він визнає агресію, але уникає жорстких формулювань, зміщуючи акцент із відповідальності Москви на економічні наслідки війни для Європи. Це дозволяє йому балансувати між різними групами виборців.У підсумку Бабіш – це політик-барометр. Він не є проросійським у прямому сенсі, але здатен швидко "охолоджувати" підтримку України, якщо це дає електоральні дивіденди. Його головний ризик у безпринципній гнучкості та бажанні заробити або гроші, або ж підтримку виборців: за сприятливих умов він може стати ситуативним союзником рішень, які уповільнюють або розмивають підтримку України.Румен Радев: генератор проросійської риторикиНовоспечений переможець останніх виборів до парламенту Болгарії – доволі послідовний носій проросійських меседжів у Європейському Союзі. Його позиція щодо України значно жорсткіша в риториці, ніж у багатьох інших європейських політиків, які очолюють державу ЄС. Формально Радев не заперечує право України на вступ до ЄС. Однак фактично він постійно підкреслює "передчасність" таких розмов, акцентує на внутрішніх проблемах України та просуває тезу про необхідність спочатку "стабілізувати ситуацію". Це створює інформаційне підґрунтя для відкладання інтеграції.Його заяви щодо війни майже дослівно повторюють ключові російські наративи. Радев виступає проти надання зброї Україні, стверджуючи, що це "затягує війну", говорить про неможливість перемоги над Росією військовим шляхом і постійно наголошує на необхідності переговорів. При цьому він уникає прямого засудження Володимира Путіна за агресію.Попри це, його реальний вплив обмежений. Болгарія значною мірою залежить від рішень ЄС, тому Радев не має достатніх інструментів для системного блокування. Його роль радше інформаційна: він формує фон і підсилює сумніви, щодо доцільності протидії Росії та подальшої підтримки України. Таким чином, Радев – це не стільки гравець, скільки ретранслятор. Його риторика токсична для європейської єдності, але політична вага залишається відносно обмеженою.Кремлю буде важко знайти "нового Орбана"Є великі сподівання, що через усунення Орбана, антиросійський фронт у Європі може виглядати менш монолітним. Адже саме Орбан часто брав на себе роль головного опонента, фактично концентруючи на собі центр протидії Україні та ЄС за вказівками з Кремля. Окрім того, він фактично на собі концентрував всю критику з цього приводу. У певному сенсі це навіть було зручно для деяких країн. Наприклад, Греція не дуже прагнула санкцій проти російських танкерів (через власні економічні інтереси), але питання "зависало" саме через блокування Орбана – і до відкритих позицій інших держав не доходило. Тепер ситуація стане чеснішою і прозорішою: позиції країн проявлятимуться більш відкрито. Щодо Угорщини