У Слов’янську з-під завалів зруйнованих авіабомбами будинків дістали тіла загиблих

21.10.2026, 10:59 acmc.ua

У Слов’янську з-під завалів п’ятиповерхових будинків дістали тіла ще трьох жінок. Споруди зруйнували російські авіаудари 17 жовтня.

Про це повідомив начальник Слов’янської міської військової адміністрації Вадим Лях.

За інформацією, з-під завалів дістали тіла трьох жінок віком 52, 55 та 77 років. Загальна кількість загиблих 17 жовтня зросла до дев’яти.

Нагадаємо, 17 жовтня о 03:40 російські війська скинули авіабомби ФАБ-250 по трьох локаціях у житловому районі Слов’янська. Тоді повідомляли про одну загиблу людину та 13 поранених.

Стежте за новинами Донеччини в Telegram. Підписуйтеся на наш канал – там оперативно публікуємо головне протягом дня.

Протягом 20 жовтня війська рф атакували 11 населених пунктів Донеччини. Внаслідок ударів чотири людини загинули, ще вісім дістали поранення. Окупанти пошкодили понад 20 житлових будинків.

Про це повідомили у Головному управлінні Національної поліції Донецької області.

Війська рф протягом доби обстрілювали Краматорськ, Слов’янськ, селища Біленьке, Малотаранівка, Мирне, села Дмитрівка, Знаменівка, Золоті Пруди, Криниці, Новоселівка, Очеретине. Від атак ворога руйнувань зазнав 51 цивільний об’єкт, з них 24 – житлові будинки.

Команда «Save Ukraine» за підтримки партнерів допомогла повернутися в Україну 23 дітям і молодим людям. В окупації вони пережили тиск, погрози та російську пропаганду.

Про це повідомили у Національному інформаційному бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб.

Серед тих, кого вдалося повернути з окупації – дев’ятирічний хлопчик. У школі його змушували кидати гранати та вчили поводитися зі зброєю. Коли він намалював синьо-жовтий прапор, співробітники фсб почали погрожувати його родині.

Також в окупації 20-річну дівчину російські військові неодноразово допитували на блокпостах. У школі приїжджі вчителі заперечували існування України та нав’язували дітям російські наративи.

Зараз усі повернуті діти та молоді люди проходять реінтеграцію, отримують психологічну підтримку та допомогу з оформленням документів.

«Тут небезпечно, але нам спокійніше», – так Марічка Суровець пояснює, чому її родина вирішила повернутися з Еміратів в Україну. Вона народилася в Донецьку, частину дитинства провела за кордоном, а згодом повернулася в Україну. Тепер вивчає арабську, мріє викладати українську іноземцям і хоче повернутися в рідний Нью-Йорк, щоб відбудовувати його після деокупації. Свою історію Марічка розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».

Я народилася в Донецьку, але багато часу провела в бабусі в українському Нью-Йорку. Тому всім кажу, що з Донеччини. З Донецька я виїхала з мамою й молодшим братом у 2014 році на Дніпропетровщину. Потім родина багато переїжджала і у 2019 році, коли мені було 13, ми стали жити у мого вітчима в Об’єднаних Арабських Еміратах. Там я потрапила в російську школу. Офіційно це приватна установа, але вона співпрацює з консульством росії. На формі був триколор. Цей заклад став найбільшою проблемою для мене в Еміратах і дуже дратував.

Після тестування я відразу потрапила до сильнішої групи з англійської. Це викликало невдоволення у дітей із санкт-петербурга, які йшли до цієї групи сім років. Учителька там також була з пітера. А коли вона дізналася, що я з України, то почала занижувати мені оцінки. Однак на час її заміни з іншою вчителькою мої результати раптом покращувалися.

Коли почався пандемія коронавірусу і ми з мамою поїхали в Україну, щоб зробити мені паспорт, у мене з’явилися думки про повернення. Я знала, що хочу вчитися тільки в Україні. Для мене Київ завжди був центром знань, і в середині дев’ятого класу я поїхала в Нью-Йорк на Донеччині до бабусі й пішла в українську школу. До лінії фронту було буквально кілька кілометрів, але я почувалася набагато безпечніше, ніж у російській школі в Еміратах.

Дев’ятий клас закінчила екстерном онлайн, а в десятому перейшла на очне навчання. Пам’ятаю, як 2 вересня нам раптом сказали: «Візьміть свої стільці й вийдіть у коридорчик». У нас мав бути урок літератури, тож чути це було дивно. Учні з восьмого до одинадцятого класів сиділи в коридорі, коли прийшла письменниця Вікторія Амеліна. Вона розповіла про те, що є Нью-Йоркський літературний фестиваль і конкурс есеїв, і що переможці зможуть поїхати до Києва та Львова.

Фото героїні

Це багатьох зацікавило, і ми почали писати роботи на тему «Що для мене ім’я мого містечка». Я ж тільки приїхала до Нью-Йорка. Що можу написати? Однак згадала родинні історії, написала есе й опинилася серед п’яти переможців. Призова подорож відбулася на різдвяні свята. Тоді я поїхала до батьків в Емірати святкувати Новий, 2022 рік. Щойно повернулася до Нью-Йорка, як буквально через пів години вже їхала з дівчатами й нашою вчителькою до Києва.

Безпосередньо перед повномасштабним вторгненням у школі був карантин, і я відправилася в гості до Дніпра. 24 лютого прокинулася від звуку, схожого на грозу. Потім почула, як дядько з тіткою вмикають телевізор, а там кажуть, що почалося таке жахіття. Пам’ятаю, що в перші дні обстрілів допомагало тільки читання. Для мене література відкрилася саме через книжки, які радила Вікторія Амеліна. Раніше я не любила читати, але коли познайомилася з письменницями та їхніми творами, усе змінилося. І зараз скуповую всі книжки, які бачу.

Читайте також: «Ми хочемо, щоб їх почули»: як Нью-Йоркський літературний фестиваль створює спільноту молоді з Донеччини»

Я жила в Дніпрі, поки у 2023 році не переїхала до Києва на навчання. Періодично їздила в Емірати, де зустрічалася з колишніми однокласниками. В їхніх очах бачила ненависть до себе як до українки, бо не соромилася відкрито говорити, що я з України. Загалом прожила в Еміратах майже два роки, і там маю друзів. Моя найкраща подруга, як вона сама каже, – «на жаль, росіянка». У неї подвійне громадянство: зараз вона відмовляється від російського, бо підтримує Україну, і хоче мати лише індійське. Через це у моєї подруги дуже великий конфлікт із її матір’ю.

Коли Віка Амеліна загинула у 2023 році, це стало ударом, адже вона була моєю наставницею і, по суті, відкрила мені саму себе. У той переломний момент я вирішила, що хочу щось змінити. Планувала вивчати корейську мову, але вступила на арабську до Таврійського національного університету імені Вернадського. Цей заклад переїхав із Криму до Києва, і там досі навчаються люди, які живуть у Криму. До речі, у нашому університеті всі першокурсники обов’язково вивчають кримськотатарську мову. Для мене це символ того, що ми дізнаємося про всі аспекти культури в Україні.

На арабську я пішла, бо ніби відчувала борг через те, що не вивчила її в Еміратах. Це скоро закінчиться і далі буде краще, тому що я хочу вступити до магістратури з української філології. Я бачу себе вчителькою мови й літератури. Однак ніколи не уявляла себе в цій ролі. У четвертому класі хотіла бути перекладачкою з англійської, у п’ятому – з німецької й вивчала її в школі як другу іноземну. У шостому хотіла вчити іспанську. Потім була корейська, а далі – арабська. Згодом зрозуміла, що українська мова – це моя ідентичність, мова книжок, які читаю і що це моє серце, яким я можу ділитися з людьми.

Фото героїні

Мої друзі-корейці вчать зі мною українську. Я кажу їм слово дня, яке вони мають запам’ятати і за два роки ми вже багато чого досягли. Друзі хочуть відвідати Україну, але корейський закон забороняє їм приїжджати туди, де триває війна. Моя подруга-росіянка вже розуміє українську й сама використовує деякі фрази. Коли приїхала з Донецька на Дніпропетровщину у 2014 році, там дивувалися: «Ой, ви ще й українською розмовляєте». А я в Донецьку навчалася в українському класі й пам’ятаю місто як україномовне.

Вчу мови, щоб пізнавати країни глибше. Тому хочу викладати українську саме іноземцям, аби ділитися нашою культурою. В Еміратах мені дуже подобалися інтернаціональні дні, коли люди різних народів представляли свої традиції, організовували свята й оформлювали стенди. У наших школах теж навчається багато людей різних національностей: кримські татари, караїми, євреї, поляки, угорці. Було б дуже цікаво знайомитися з їхніми культурами.

Я їздила до батьків в Емірати, поки вони не вирішили переїхати в Україну. Торік повернулася мама, а цьогоріч і тато. Наша родина усвідомила, що ми українці й удома нам завжди краще. Так, тут небезпечно, невідомо, що буде завтра, але нам спокійніше. Коли мама приїжджала торік, то казала: «Я перетнула кордон і аж видихнула. Так легше стало». Молодші брати, яким зараз по дев’ять років, прожили в Еміратах більшу частину свого життя. Усе одно для них Україна – це священне місце. Вони постійно малюють прапори й кажуть: «Ми – українці».

Батьки з братами живуть на Вінниччині, а я зараз у Києві, де буває важко. Інколи не можу спати через панічні атаки. Потім усе минає, і думаю, як класно, що все ж в Україні й можу читати книжки, перекладені рідною мовою. Тепер я живу сьогоденням і не думаю про далеке майбутнє.

Не знаю, чому повернулася, і не знаю, чому повернуться інші. Держава могла б заохочувати молодь їхати в Україну, але зараз, навпаки, сильно скорочуються бюджетні місця в університетах і підвищується вартість навчання. Знаю багато людей, які хотіли вступати в українські виші, але змушені обирати європейські, де навчання дешевше. Хотілося б мати більше державних програм підтримки культури. Безумовно, є концерти й фестивалі, але я знаю тих, хто хоче відвідувати наукові конференції.

Є проблеми з житлом: за нинішніх цін у Києві більшість молоді не зможе дозволити собі одночасно навчання й проживання. Розв’язання цієї проблеми могло б стати реальним аргументом на користь повернення. Із п’яти моїх однокласників, які зараз за кордоном, четверо хочуть приїхати в Україну, але їм просто немає де жити, адже їхній дім – Нью-Йорк. Через небезпеку когось із моїх однолітків батьки не відпускають сюди, хоча самі вони дуже хочуть п

Читати повністю…