У тимчасово окупованому Маріуполі фіксують перебої зі світлом і водою

20.10.2026, 14:16 acmc.ua

У тимчасово окупованому Маріуполі фіксують перебої з електропостачанням і водою. За словами начальника Маріупольської міської військової адміністрації Вадима Бойченка, ці перебої можуть поставити під загрозу опалювальний сезон у місті.

Про це повідомили у Маріупольській міській військовій адміністрації.

За словами начальника Маріупольської міської військової адміністрації Вадима Бойченка, через аварії на енергомережах є ризики для опалювального сезону.

Днями через аварійні знеструмлення зупинялися окремі підстанції, а в місті тимчасово припинявся рух трамваїв. Про особливо складну ситуацію повідомляють на Лівобережжі. До 30 жовтня там анонсували щоденні відключення електроенергії для понад 20 тисяч абонентів – із 08:00 до 17:00. Причиною назвали ремонт високовольтних мереж.

Перебої з електрикою впливають і на водопостачання, оскільки насосні станції залежать від електроенергії. Начальник Маріупольської міської військової адміністрації Вадим Бойченко зазначив, що стабільна робота котелень і насосного обладнання залежить від безперебійного електропостачання та належного тиску у водопровідних мережах.

За його словами, минулої зими в окупованому місті регулярно виходили з ладу котельні та ставалися пориви мереж, через що частина жителів залишалася без тепла.

Стежте за новинами Донеччини в Telegram. Підписуйтеся на наш канал – там оперативно публікуємо головне протягом дня.

Слідчі Служби безпеки України затримали в Одесі двох керівників компанії, які допомогли росії легалізувати викрадену з окупованого Маріуполя пшеницю вартістю понад 60 млн грн. Загалом ідеться про майже вісім тисяч тонн зерна.

Про це повідомили у Службі безпеки України.

За версією слідчих СБУ, у 2024 році росіяни завантажили 7857 тонн української пшениці на підсанкційне судно «Альфа М» у порту Маріуполя. Звідти зерно перевезли до порту краснодарському краї рф, де оформили фіктивні документи про його нібито російське походження. Після цього вантаж доправили до однієї з країн Близького Сходу для подальшого продажу через місцеву компанію-експортера.

Як встановили слідчі, представники рф домовилися з керівництвом одеського підприємства, що спеціалізується на сертифікації сільськогосподарської продукції. Директор філії іноземної компанії та керівниця лабораторії організували формальне дослідження пшениці та видали фіктивний висновок про нібито російське походження зерна.

СБУ задокументувала дії обох фігурантів і затримала їх. Під час обшуків у помешканнях затриманих та офісі компанії вилучили комп’ютерну техніку, мобільні телефони, документацію та підроблені лабораторні висновки.

Їм повідомили про підозру в пособництві державі-агресору, вчиненому за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 111-2 Кримінального кодексу України). Суд обрав підозрюваним запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Їм загрожує до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Після окупації Маріуполя редакція «0629» продовжила працювати для людей, які роз’їхалися по Україні та світу. Головна редакторка Анна Мурликіна розповіла журналісту «Антикризового медіа-центру», як видання зберігає зв’язок із містом та чому довіра аудиторії допомагає впливати на суспільні процеси.

До команди онлайн-медіа «0629» ви долучилися у 2009 році. Тоді це була радше рекламна платформа. Чому вирішили перетворити її на інформаційне видання?

Ідея не виникла сама собою, це я запропонувала. У той час шукала роботу. Річ у тім, що після корпоративних медіа я на рік вирішила піти з журналістики і спробувати себе у PR-службі Олександра Тарути. Я подумала, що це може бути цікавий досвід: зможу більше заробляти й менше нервувати. Але мені це не сподобалося. Ще через рік я почала шукати роботу саме в журналістиці й розсилати резюме, але в Маріуполі вибір був невеликий: або корпоративні медіа, або ніякі. Оскільки я вже мала досвід роботи в корпоративних медіа, то такі видання не могли дати мені нічого нового для професійного розвитку. Тоді я побачила рекламну платформу «0629». На головній сторінці був невеликий блок із новинами, які передруковували з місцевої газети. Ви ж розумієте, що новини у друкованому виданні не будуть свіжими. Крім того, на сайті їх публікували лише після виходу паперової версії.

Я написала власнику платформи листа зі своїми пропозиціями. У мене виникла ідея, що ми зможемо створити ресурс, який стане найкращим у Маріуполі. Він відповів і запросив на співбесіду. Я почала працювати 23 лютого 2009 року. Ми фактично з нуля створювали редакцію й інформаційну платформу. Також намагалися розвивати мережу подібних міських сайтів в інших регіонах України. Так усе почалося.

Коли ви тільки починали, редакцій, які працювали як онлайн-медіа було значно менше. Що тоді було найскладнішим у роботі регіонального видання? І що змінилося з того часу?

Найскладніше було пояснювати людям, що таке онлайн-медіа, в якому я працюю. Більш просунута міська аудиторія знала, що існують інтернет-видання, читала, наприклад, «Українську правду». Але в регіонах це було незвично. Мусила пояснювати не лише, що таке сайт Маріуполя, а й що взагалі таке інформаційна платформа.

У перші місяці я особисто ходила на зустрічі, знайомилася з людьми, залишала контакти, просила співпрацювати з нами й повідомляти про події. Про сайт майже ніхто не знав, довіри до нього ще не було. На це пішло кілька місяців, можливо, до пів року. Зате поступово ми зібрали велику базу контактів і почали отримувати ексклюзивну інформацію, яку могли публікувати першими в Маріуполі ще до офіційних повідомлень. У нас був товстий червоний блокнот із контактами. Тоді мобільними номерами не дуже охоче ділилися. Мені досі шкода, що блокнот згорів у Маріуполі, це була справжня реліквія.

Ми поступово виробили власну систему пошуку тем. Спочатку здавалося, що в місті взагалі немає достатньої кількості подій, про які можна було писати. Є сесії міськради, засідання, зустрічі, які важливо висвітлювати, але вони не відбуваються настільки часто, аби щодня наповнювати новинами сайт.

Тож створили календар тем і почали телефонувати своїм контактам. Дуже допомагали довірливі стосунки. Ми завжди дотримувалися слова. Якщо людина говорила, що інформацію не можна публікувати або не можна називати ім’я, ми не порушували цієї домовленості. Спочатку було складно, але вже на другий рік почали швидко нарощувати аудиторію. Що більше людей нас читали, то легше ставало працювати.

Як ви долали спокусу опублікувати гарячу інформацію, якщо довірене джерело попереджало, що вона не для публікації?

Це питання принципів. Бували випадки, коли ми отримували інформацію й розуміли, що вона має суспільне значення. Тоді шукали інші джерела та можливості її підтвердити. Іноді це вдавалося. Наприклад, ми отримували неофіційну інформацію про побиття дитини в школі, але джерело не хотіло про це повідомляти. Тоді могли звернутися до школи із конкретним запитом. Там розуміли, що ми вже володіємо інформацією, тож починали говорити і підтверджувати або уточнювати обставини. Якщо ж підтвердити повідомлення не вдавалося, відкладали публікацію.

Команда «0629». Фото Анни Мурликіної

Особливо часто такі труднощі виникали з інформацією про корупцію. Ми могли точно знати, що відбувається, але водночас не мали можливості це довести. Пізніше з’явилися реєстри (йдеться про відкриті державні реєстри, за допомогою яких журналісти могли перевіряти інформацію про майно, компанії та їхніх власників – ред.), і працювати стало трохи легше, але навіть вони не завжди допомагали викривати ті чи інші злочини. Такі матеріали часто залишалися в шухляді. Мені дуже шкода, що ми не могли опублікувати певну інформацію саме через брак підтверджень.

У 2014 році з початком війни на редакцію тиснули окупанти. Як вам вдалося вистояти? Чи вплинув цей досвід на роботу вже після початку повномасштабного вторгнення?

Я вам скажу, що на редакцію тиснули завжди, принаймні скільки себе пам’ятаю. І не лише у 2014 році. Приблизно з 2010, коли ми набрали вагу й стали помітними в місті, наші стосунки з міською владою значно ускладнилися. Нам періодично погрожували, блокували, не допускали до публічних заходів. Доводилося викручуватися, дізнаватися інформацію в колег. А у 2014 році тиск набув іншої форми. До речі, саме тоді я вперше відчула, що таке розкол аудиторії. До того ніхто не ставив запитань на кшталт «Ти за кого?». У нас була єдина аудиторія. Нас могли критикувати, нам могли не довіряти, але все одно читали.

У 2014 році люди поділилися на два табори, зокрема й наші читачі. Я дуже хвилювалася, чи збережемо відвідуваність і той масштаб впливу, який мали. Вперше ми відчули небезпеку, коли висвітлювали мітинг. Це було в березні: проросійські активісти підняли триколор над будівлею Маріупольської міської ради, скинули український прапор на землю, топтали його, намагалися спалити. Ми написали про це й назвали їх сепаратистами. Адже вони кричали, що хочуть від’єднання від України й приєднання до росії. З огляду термінології – це сепаратизм. Але люди, які були на тому мітингу, сприйняли це слово як образу, а не як термін. Вони прийшли громити наш офіс. Ми відчували небезпеку, тому вхідні двері бізнес-центру, де розташовувалася редакція, були зачинені.

У той момент в офісі перебував власник платформи Федір Жуков. Він ще сподівався, що з цими людьми можна поговорити й усе пояснити. Він запропонував нам не використовувати слово «сепаратизм», бо воно, мовляв, ображає людей. Я пояснювала, що це нейтральний термін. Але Федір вирішив спуститися й поговорити з людьми особисто. Він вийшов і побачив очі тих людей. Мітингарі на нього накинулися: хапали його, трясли, кричали й погрожували. Федір не зміг нічого пояснити, вирвався й повернувся до будівлі – і вже не просив нас відмовитися від слова «сепаратизм». Він зрозумів, що з тими людьми немає сенсу вести діалог. Потім такі ситуації стали регулярними. Щовихідні ці люди приходили до нашого офісу, стукали у двері, кричали в мегафон. На щастя, нас не побили.

Погрози отримува

Читати повністю…