В Україні хочуть розширити буферну зону розмінування

19.10.2026, 11:50 acmc.ua

В Україні хочуть розширити буферну безпекову зону гуманітарного розмінування з 20 до 50 км від лінії бойового зіткнення. У цій зоні планування нових робіт призупинять, а ті, що вже тривають, планують завершити.

Про це повідомили в Міністерстві економіки та довкілля України.

Рішення пояснюють підвищеними безпековими ризиками для команд, які працюють у полях, і ймовірністю повторного забруднення вже очищених ділянок.

За пропозицією Міноборони, зміни стосуватимуться 2 908 ділянок загальною площею 274 кв. км, де планують призупинити підготовку нових заходів із гуманітарного розмінування. На 702 ділянках площею 106 кв. км, де розмінування вже триває, роботи пропонують завершити. Також у зоні 20–50 км пропонують відмовитися від первинного нетехнічного обстеження.

Водночас повністю забороняти гуманітарне розмінування в цій зоні не планують. За словами начальника Головного управління протимінної діяльності Міноборони Руслана Берегулі, Центр протимінної діяльності аналізуватиме, де роботи можливі з огляду на безпеку. Дозволи на них надаватимуть за окремими запитами обласних військових адміністрацій або територіальних громад.

Стежте за новинами Донеччини в Telegram. Підписуйтеся на наш канал – там оперативно публікуємо головне протягом дня.

Протягом 18 жовтня окупанти обстріляли вісім населених пунктів Донеччини. Унаслідок атак двоє людей загинули, ще двоє дістали поранення. Ворог пошкодив 27 житлових будинків.

Про це повідомили у Головному управлінні Національної поліції Донецької області.

Протягом доби противник атакував Дружківку, Краматорськ, Слов’янськ, селища Біленьке, Ясногірка, села Долина, Золоті Пруди, Староварварівка.

Після окупації Маріуполя редакція «0629» продовжила працювати для людей, які роз’їхалися по Україні та світу. Головна редакторка Анна Мурликіна розповіла журналісту «Антикризового медіа-центру», як видання зберігає зв’язок із містом та чому довіра аудиторії допомагає впливати на суспільні процеси.

До команди онлайн-медіа «0629» ви долучилися у 2009 році. Тоді це була радше рекламна платформа. Чому вирішили перетворити її на інформаційне видання?

Ідея не виникла сама собою, це я запропонувала. У той час шукала роботу. Річ у тім, що після корпоративних медіа я на рік вирішила піти з журналістики і спробувати себе у PR-службі Олександра Тарути. Я подумала, що це може бути цікавий досвід: зможу більше заробляти й менше нервувати. Але мені це не сподобалося. Ще через рік я почала шукати роботу саме в журналістиці й розсилати резюме, але в Маріуполі вибір був невеликий: або корпоративні медіа, або ніякі. Оскільки я вже мала досвід роботи в корпоративних медіа, то такі видання не могли дати мені нічого нового для професійного розвитку. Тоді я побачила рекламну платформу «0629». На головній сторінці був невеликий блок із новинами, які передруковували з місцевої газети. Ви ж розумієте, що новини у друкованому виданні не будуть свіжими. Крім того, на сайті їх публікували лише після виходу паперової версії.

Я написала власнику платформи листа зі своїми пропозиціями. У мене виникла ідея, що ми зможемо створити ресурс, який стане найкращим у Маріуполі. Він відповів і запросив на співбесіду. Я почала працювати 23 лютого 2009 року. Ми фактично з нуля створювали редакцію й інформаційну платформу. Також намагалися розвивати мережу подібних міських сайтів в інших регіонах України. Так усе почалося.

Коли ви тільки починали, редакцій, які працювали як онлайн-медіа було значно менше. Що тоді було найскладнішим у роботі регіонального видання? І що змінилося з того часу?

Найскладніше було пояснювати людям, що таке онлайн-медіа, в якому я працюю. Більш просунута міська аудиторія знала, що існують інтернет-видання, читала, наприклад, «Українську правду». Але в регіонах це було незвично. Мусила пояснювати не лише, що таке сайт Маріуполя, а й що взагалі таке інформаційна платформа.

У перші місяці я особисто ходила на зустрічі, знайомилася з людьми, залишала контакти, просила співпрацювати з нами й повідомляти про події. Про сайт майже ніхто не знав, довіри до нього ще не було. На це пішло кілька місяців, можливо, до пів року. Зате поступово ми зібрали велику базу контактів і почали отримувати ексклюзивну інформацію, яку могли публікувати першими в Маріуполі ще до офіційних повідомлень. У нас був товстий червоний блокнот із контактами. Тоді мобільними номерами не дуже охоче ділилися. Мені досі шкода, що блокнот згорів у Маріуполі, це була справжня реліквія.

Ми поступово виробили власну систему пошуку тем. Спочатку здавалося, що в місті взагалі немає достатньої кількості подій, про які можна було писати. Є сесії міськради, засідання, зустрічі, які важливо висвітлювати, але вони не відбуваються настільки часто, аби щодня наповнювати новинами сайт.

Тож створили календар тем і почали телефонувати своїм контактам. Дуже допомагали довірливі стосунки. Ми завжди дотримувалися слова. Якщо людина говорила, що інформацію не можна публікувати або не можна називати ім’я, ми не порушували цієї домовленості. Спочатку було складно, але вже на другий рік почали швидко нарощувати аудиторію. Що більше людей нас читали, то легше ставало працювати.

Як ви долали спокусу опублікувати гарячу інформацію, якщо довірене джерело попереджало, що вона не для публікації?

Це питання принципів. Бували випадки, коли ми отримували інформацію й розуміли, що вона має суспільне значення. Тоді шукали інші джерела та можливості її підтвердити. Іноді це вдавалося. Наприклад, ми отримували неофіційну інформацію про побиття дитини в школі, але джерело не хотіло про це повідомляти. Тоді могли звернутися до школи із конкретним запитом. Там розуміли, що ми вже володіємо інформацією, тож починали говорити і підтверджувати або уточнювати обставини. Якщо ж підтвердити повідомлення не вдавалося, відкладали публікацію.

Команда «0629». Фото Анни Мурликіної

Особливо часто такі труднощі виникали з інформацією про корупцію. Ми могли точно знати, що відбувається, але водночас не мали можливості це довести. Пізніше з’явилися реєстри (йдеться про відкриті державні реєстри, за допомогою яких журналісти могли перевіряти інформацію про майно, компанії та їхніх власників – ред.), і працювати стало трохи легше, але навіть вони не завжди допомагали викривати ті чи інші злочини. Такі матеріали часто залишалися в шухляді. Мені дуже шкода, що ми не могли опублікувати певну інформацію саме через брак підтверджень.

У 2014 році з початком війни на редакцію тиснули окупанти. Як вам вдалося вистояти? Чи вплинув цей досвід на роботу вже після початку повномасштабного вторгнення?

Я вам скажу, що на редакцію тиснули завжди, принаймні скільки себе пам’ятаю. І не лише у 2014 році. Приблизно з 2010, коли ми набрали вагу й стали помітними в місті, наші стосунки з міською владою значно ускладнилися. Нам періодично погрожували, блокували, не допускали до публічних заходів. Доводилося викручуватися, дізнаватися інформацію в колег. А у 2014 році тиск набув іншої форми. До речі, саме тоді я вперше відчула, що таке розкол аудиторії. До того ніхто не ставив запитань на кшталт «Ти за кого?». У нас була єдина аудиторія. Нас могли критикувати, нам могли не довіряти, але все одно читали.

У 2014 році люди поділилися на два табори, зокрема й наші читачі. Я дуже хвилювалася, чи збережемо відвідуваність і той масштаб впливу, який мали. Вперше ми відчули небезпеку, коли висвітлювали мітинг. Це було в березні: проросійські активісти підняли триколор над будівлею Маріупольської міської ради, скинули український прапор на землю, топтали його, намагалися спалити. Ми написали про це й назвали їх сепаратистами. Адже вони кричали, що хочуть від’єднання від України й приєднання до росії. З огляду термінології – це сепаратизм. Але люди, які були на тому мітингу, сприйняли це слово як образу, а не як термін. Вони прийшли громити наш офіс. Ми відчували небезпеку, тому вхідні двері бізнес-центру, де розташовувалася редакція, були зачинені.

У той момент в офісі перебував власник платформи Федір Жуков. Він ще сподівався, що з цими людьми можна поговорити й усе пояснити. Він запропонував нам не використовувати слово «сепаратизм», бо воно, мовляв, ображає людей. Я пояснювала, що це нейтральний термін. Але Федір вирішив спуститися й поговорити з людьми особисто. Він вийшов і побачив очі тих людей. Мітингарі на нього накинулися: хапали його, трясли, кричали й погрожували. Федір не зміг нічого пояснити, вирвався й повернувся до будівлі – і вже не просив нас відмовитися від слова «сепаратизм». Він зрозумів, що з тими людьми немає сенсу вести діалог. Потім такі ситуації стали регулярними. Щовихідні ці люди приходили до нашого офісу, стукали у двері, кричали в мегафон. На щастя, нас не побили.

Погрози отримував і мій чоловік. Йому писали колишні друзі, які ходили на ті мітинги, що підпалять наш дім. Ми жили в постійній напрузі. Так тривало до 2015 року. Бо навіть після звільнення Маріуполя в червні 2014 року погрози не припинилися.

Маріуполь зараз в окупації. Як регіональне медіа працює без фізичної присутності у своєму регіоні?

Це складне питання, яке я щодня собі ставлю: чи треба продовжувати, чи потрібні ми ще чи ні. У 2022 році думала, що у мене не буде роботи, адже сайт Маріуполя не може існувати без свого міста. Але коли почалася блокада, то про неї потрібно було розповідати. Тоді, на початку повномасштабного вторгнення, в офіційних зведеннях, зокрема Генштабу, Маріуполь тривалий час узагалі не згадували. Приблизно до 6 березня майже не було інформації про те, що відбувається в місті. А там уже щодня гинули десятки людей, а згодом – сотні. Ми почали писати й звертатися до іноземних журналістів. Вони ставили запитання Генштабу і там були змушені відповідати. Так про Маріуполь почали говорити більше.

Знищений окупантами офіс «0629» у Маріуполі. Фото Анни Мурликіної

Поки тривала блокада, було дуже мало людей, які могли розповісти, що відбувається в місті. Я щодня виходила в ефір білоруського телеканалу «Белсат», давал

Читати повністю…