“Дрони висять над нами, як голуби. Але я лишаюся”: херсонський волонтер Ілля Вольський про підвали ФСБ та життя на лінії вогню
До повномасштабного вторгнення Херсон був для нього квітучим містом фестивалів і музики. Сьогодні це понівечений простір, де на вулицях дотла вигорають автівки, а дрони висять просто над головою. Але тут досі б’ється життя — завдяки людям, які не кинули своїх. Ми поспілкувалися з членом Ради волонтерів при Херсонській ОВА Іллею Вольським, який пережив окупацію та полон. Про катування і знущання військових РФ, рятівну евакуацію доньки до Одеси та щоденну волонтерську роботу на лінії вогню — у його щирій розповіді. — Добрий день, Іллє! Хочу спершу запитати вас: яким був ваш Херсон до повномасштабного вторгнення? Чим ви займалися, як жили, чи були волонтером до війни?— Херсон до повномасштабної війни був чудовим містом — квітучим, проводилося багато фестивалів, конкурсів, грали музиканти. Зараз усе занедбане, повністю зруйноване. Бур’ян пробився крізь асфальт, місцями він уже заввишки у людський зріст.Наша благодійна організація “Перспектива” була заснована ще у 2019 році. Ми вже тоді займалися волонтерством, хоч і не так активно, як після 2022. Початок окупації приніс страшні часи. Особливо коли російські військові проводили так звану “зачистку” міста: патрулювали вулиці з БТРами, дивилися у вікна зі зброєю, спрямовували дула на мирних мешканців. У ті дні полягло чимало херсонців, які намагалися чинити опір кадровим військовим та ворожій техніці. І в Бузковому парку, і по всьому місту…— Що відбувалося в лікарнях окупованого міста на самому початку? — Одразу після вторгнення поступила величезна кількість поранених українських військовослужбовців. Вони перебували в лікарні ім. Лучанського та інших медзакладах міста.Чим ми допомагали? Люди готували їжу, бо лікарі, хірурги та весь персонал, не виходили з лікарень цілодобово, працювали у три зміни. Ми привозили також одяг для поранених, усе, що люди зносили з дому, аби бійці могли переодягнутися. Страшними були моменти з обласним онкологічним диспансером. Українських ліків там вже не було, російських теж, утворився дефіцит, бо Херсон був оточений, а на межі області стояли ворожі блокпости. Завезти щось туди було вкрай проблематично.Але ми домовилися: допомогли люди з інших областей України, іноземці. Гуманітарний вантаж ішов через Кривий Ріг і врешті прибув до онкодиспансеру — знеболювальні, “хімія” тощо. На жаль, один чоловік, якому було всього 45 років, дуже чекав на знеболювальні. У нього була вже четверта стадія. Але не дочекався. Бусик виїхав з неокупованої території, але до Херсона їхав цілий місяць, його десь утримували, перерили всі коробки, повністю перебрали всі ліки. Проте решту ми передали. Згодом ми перейшли до допомоги літнім, маломобільним людям, і працюємо так і досі.— Російські окупанти звинуватили вас у коригуванні вогню по Антонівському мосту. Як саме розгорталися події того дня, коли вони прийшли до вашої квартири?— Мого будинку вже немає. Дев’ятиповерхівка вигоріла у червні цього року. Тоді на Антонівському мосту постійно йшли перестрілки. Місто було окуповане, туди постійно їхала ворожа військова техніка, а українські війська відпрацьовували по мосту “Хаймерсами”. Я не кадровий військовий, звісно, цим не займався.Ті події розгорталися у серпні. О 22:00 починалася російська комендантська година, ми зачиняли двері. Десь о 23:00 я почув за вікнами шум транспорту, а за п’ять хвилин у квартиру почали вламуватися. Як потім розповіла сусідка з другого поверху, вони не змогли відкрити двері з під’їзду, тому один заліз на козирок, підсадив іншого через вікно, і той відчинив вхідні двері зсередини. Увійшла бригада з 6–7 осіб: озброєні автомати, пістолети, балаклави, повне екіпірування.Я сам відчинив двері, щоб вони їх повністю не розвалили, і сказав: “У квартирі тільки дружина й дитина, не чіпайте їх”. Почався психологічний тиск, крики. Під під’їздом стояла моя машина, вони її взломали й обшукали, забрали все, що могли: навігатор, речі, навіть крісла повиривали. Це було стовідсотково по наводці, бо хтось мене здав і вони точно знали, чия це машина. У мене були ключі від моєї довоєнної роботи в Миколаєві. Вони знайшли ці ключі й заявили: “Це від схронів! Де у тебе боєкомплекти, боєприпаси, в яких гаражах?”. Показують якісь карти міста й кажуть: “Ось карти, ось ти коригуєш вогонь”. Я кажу: “Як я можу коригувати з будинку? Я на третьому поверсі, тут усе в деревах, нічого не видно. Я можу тільки чути, а не бачити”. Підходжу до балкона, а мені окупант кидає: “Не здумай стрибнути, розстріляємо”. Подивився вниз, а там під вікном спеціально стоїть озброєний солдат. Звісно, я нікуди не збирався стрибати.— Що було далі під час обшуку?— Почався допит на місці. У другій кімнаті сиділи дружина з шестирічною дитиною, вони зблідли від страху. Півтора години тривав перехресний допит: з одного боку тиснуть, з іншого. Знайшли партійні посвідчення моєї та дружини, ми колись, ще у 2018 році, були в одній проукраїнській партії, про яку вже давно забули. Але корочки я зберіг. Вони й кажуть: “Ага, значить, зараз забираємо і дружину, а дитину в якийсь інтернатний будинок”. Я сказав: “Вони ні до чого, давайте краще забирайте мене”.Перерили все. На прощання кинули: “Ну все, не хочеш співпрацювати — вперед”. Сусіди потім розповідали, що біля під’їзду стояла ціла колона: чорний Mercedes Vito з літерою Z, “Урал” чи “КамАЗ” із кунгом-фургоном та джип. Коли мене виводили, ще й мішок на голову натягнули, казали: “Якщо побіжиш — розстріляємо”.— Куди вас привезли і як тримали у підвалі?— Везли недалеко. Вони й самі сказали. Це ізолятор тимчасового тримання на Теплоенергетиків, 3, професійний, спеціалізований заклад. Там сидів і мер Колихаєв, і багато інших відомих людей.Там я пройшов так звану “прийомку”: позабирали ремені й усе особисте. У камеру вкинули ударом ноги в спину — я буквально влетів туди “рибкою”. Людей усередині було повно. Нари розраховані на стандартну кількість затриманих, але вільних місць не було взагалі, усі спали на бетонній підлозі. Пластикова пляшка на півтора-два літри, набрана водою, слугувала за подушку. У камері я познайомився з іншими бранцями. Там були військові, поліцейські, тероборонівці. Сидів там і батюшка, отець Ігор Новосільський, настоятель храму Святої Княгині Ольги в селі Токарівка (Дар’ївська громада — ред). Він близький за віком до мене, з музичною освітою, знавець літератури, футбольний уболівальник. Ми з ним зійшлися духовно та інтелектуально, згадували стару класичну літературу. Він і зараз живий-здоровий, ми підтримуємо зв’язок; його згодом випустили.На допити викликали постійно, катували всіх по-різному. Одного хлопця били по кілька разів на день, не міг перевернутися, спина від голови до п’ят була чорно-синьою від ударів дубинами, ногами й руками. Я на допитах тримався своєї лінії: нікого не здавав, нікого не продавав. Хоча після звільнення мав час подумати й тепер маю коло підозрюваних зрадників. — Як вам вдалося вдруге уникнути арешту перед самим відступом росіян?— За 10–12 днів до виходу з Херсону окупанти почали вивозити бранців і знову влаштували на мене полювання. Добре, що сусід вчасно попередив: “Приїжджала бригада”. Я був вдома з дружиною й дитиною, але мить — і я за п’ять хвилин зібрав речі й їжу. Машину сховав у сусідніх дворах за деревами та кущами. Взяв ключі від порожніх квартир знайомих, які виїхали з Херсона, і пішов у підпілля.Дружині сказав: “Дзвонитиму о 9-й ранку, рот відкриватиму лише на пів хвилини, відповідатиму лише “так” чи “ні”. Вранці дзвоню, а вона каже, що вночі знову приїздила бригада, а о 6-й ранку навідувалися ще раз. Шукали мене. Ми з дружиною домовилися про легенду: офіційно ми розлучені, квартира на ній, а я — вільний вітер, приходжу раз на місяць забрати зимові речі. Вона так їм і казала: “Десь на лівобережжі сільським господарством займається, нічого не знаю”.Я переховувався аж поки вони не втекли. Пригадую вибух близько 5-ї ранку, це підірвали Антонівський міст, я якраз був у районі Склотари.— Що було найскладнішим після повернення з полону? Чи відчували ви, що фізично на волі, але внутрішньо — досі там?— Ви ж самі розумієте, просто так подібне не минає. У 2024 році за програмою зарубіжних донорів мені оплатили реабілітацію в київському санаторії, зокрема психологічну. Психологиня запитувала: “Часто згадуєте полон?”. Минають роки, а я відповідаю: “Постійно”. Вона каже: “Ну, значить, минуло ще не все”.— Особлива тема — ваша донька Оля. Розкажіть, як вона прожила роки окупації та як адаптується зараз в Одесі.На фото: Олю евакуювали в Одесу, де вона пішла в 5 клас— У 2022 році в Олі мав бути випускний у дитячому садочку №75. Діти готувалися, але не судилося. Першого вересня школи та університети не запрацювали, бо більшість викладачів виїхала. Оля першого класу у звичному розумінні не бачила, почала вчитись онлайн.Коли під час окупації пробивався інтернет — навчалася. Після деокупації зв’язок покращився, і всі чотири класи початкової школи вона закінчила онлайн. Причому останній, четвертий клас, вона вчилася, залишаючись єдиною дитиною з свого класу в школі. Ми зараз мешкаємо на вулиці Перекопській (район ХБК) — це страшне місце, там немає дітей, погуляти ніде і дуже небезпечно. Я біг би виїхати з міста, але не можу, тому що я волонтер, очолюю волонтерську організацію БО “МБФ “ПЕРСПЕКТИВА”, вхожу до Ради волонтерів при Херсонській ОВА, Ради захисту прав цивільних полонених та робочої групи зі стратегічного розвитку Херсона. Моя доня Оля сказала: “Папа, якщо ти не будеш їхати з Херсона, то я теж без тебе не поїду”.Проте після закінчення четвертого класу я вирішив: п’ятий клас вона має піти в повноцінну школу, вдягнути форму, вчитися серед мирних дітей, піти до музичної школи. Її рідна школа на Перекопській біля медколеджу була розбомблена. Я привіз її до Одеси, влаштував у ліцей та в музичну школу на два відділення — вокал і фортепіано.У Херсоні вона чудово співала. Її запрошували на урочисті події перед поважною публікою. З нею займалася відома херсонська співачка, яка теж залишилися в місті та під обстрілами ходила до нас викладати музику та спів. Оля представляла Херсон на фестивалях і конкурсах у Києві,
- Останні
- Популярні
Новини по днях
17 жовтня 2026
