Пошуковець тіл, який рятував душі й запалював серця: історія Олексія Юкова
Загибель 5 серпня цього року керівника пошукової групи «Плацдарм» Олексія Юкова стала шоком не лише для його рідних, близьких і побратимів. Цей страшний день сколихнув усіх, хто знав його як пошуковця, громадського діяча, людину реальних дій, а не гучних гасел. Понад 25 років Олексій Юков невтомно розгортав пошук справедливої пам’яті про синів України, чоловіків, батьків, братів, чиї долі губилися у жорнах воєн.Що пов’язує цю планетарну за масштабом особистість із нашим містом, яке 1 жовтня, у День захисників і захисниць України, вшанувало його пам’ять вечором-спогадом «Тримаємо небо разом» у просторі Хмельницького обласного художнього музею?Відповідь – у людських зв’язках, які війна не просто не здатна зруйнувати, а які саме в цей важкий час почали виникати, міцніти й набувати особливої сили. Війна стала для людей і професійних спільнот не лише важким випробуванням, а й тим середовищем, у якому особливо гостро проявилася не лише людяність, а й професійність — здатність підтримувати одне одного й діяти разом.Від початку повномасштабного вторгнення Хмельниччина для родини Олексія, його дружини Євгенії Калугіної, директорки Слов’янського краєзнавчого музею, та доньки Жені стала другою домівкою. Але цим зв’язок між Донеччиною та Хмельниччиною не обмежується. Війна не лише загострила відчуття спільності, а й створила нові форми взаємної підтримки. Хмельниччина стала місцем прихистку, допомоги й безпеки для тих, хто був змушений залишити рідну Донеччину. А культурна співпраця, яка тривала між Хмельницьким обласним художнім музеєм та Слов’янським краєзнавчим музеєм, за ці роки набула особливого, глибшого змісту.Уже понад чотири роки триває ця співпраця, покликана долати відстані у кілометрах і роках через мистецтво, культуру та збереження національної спадщини. І, можливо, саме війна особливо виразно показала, наскільки важливо сьогодні триматися одне одного, берегти не лише людей, а й пам’ять, історію, культурні зв’язки, усе те, що формує відчуття єдиної країни.А якщо поглянути ще глибше, хіба, вирушаючи на пошуки сина, брата чи батька, українського захисника серед степів, лісів, понівечених і роз’ятрених війною галявин, Олексій бодай на мить замислювався, з якої саме частини України чекають звістки про знайденого? Він повертав полеглих додому з поля бою, бережно, з гідністю та шаною до кожної родини, яка чекала і продовжує чекати. На Галичині й Поділлі, Поліссі й Донеччині, усюди, де війна забрала найдорожчих.Тож справедливо, що пам’ять про цього титана людяності живе не лише у серцях його близьких, матерів, дружин і сестер тих захисників, яких Олексій повернув додому. Голос пам’яті про його життя, працю та чин, про Олексія Юкова, Героя України, удостоєного цього звання посмертно, має звучати навсібіч.У цьому матеріалі ми хочемо через спогади дружини Героя, Євгенії Калугіної, познайомити читачів із Олексієм Юковим, людиною, для якої пошук був не просто справою, а покликанням і святим обов’язком.Що змотивувало ще в юному віці підлітка зі Слов’янська захопитися військовою археологією, щоб роками шукати і своїх, і чужих, однаково гідно, з повагою до пам’яті кожного загиблого?Дитинство Олексія припало на складні дев’яності. Слов’янськ, як і багато інших міст того часу, переживав непрості роки, коли поруч із родинами, які намагалися втриматися на плаву, було чимало дітей, позбавлених нормального дитинства, дому, а іноді й елементарної безпеки. Євгенія згадує історії, які Олексій розповідав їй уже в дорослому віці. Серед них — про дітей, які жили просто в теплотрасах, ночували в гаражах, ховалися там від холоду й небезпеки, шукали закрутку у закинутих погребах. Одного разу, за його словами, він побачив, що діти заснули в теплотрасі, а там сталася аварія. Він будив їх, намагався врятувати, витягнути з небезпечного місця.«Я пам’ятаю історії, які дуже впливали на мене, — розповідає Євгенія. — Як вони жили в теплотрасах. І він розповідав, як вони там заснули, а потім щось сталося, щось рвонуло в теплотрасі, і вони кричали. Він будив усіх дітей, щоб вони прокинулися». – зазначає Євгенія Калугіна.Можливо, саме в таких історіях — ще задовго до того, як Олексій почав займатися пошуком загиблих, — і варто шукати витоки його особливого ставлення до людини. Олексій зростав у час, коли людське життя нерідко знецінювалося просто через обставини, але, схоже, дуже рано навчився бачити за обставинами саму людину, ця якість через роки підсилиться вже в іншій справі.Однією з таких історій стала історія Ігоря Грішіна, уродженця Слов’янська, загинув 2 травня 2014 року в районі села Карпівка поблизу Слов’янська, коли його вертоліт Мі-24 було збито російськими бойовиками під час оборони міста. Його рідні тривалий час вважали, що він може перебувати в полоні. У 2015 році Олексій сказав: «А мене дотягне туди» — і поїхав на пошуки. Там, серед залишків збитого гелікоптера та металевих уламків, пошуковці просіювали землю через сита. Знайдені фрагменти останків передали на ДНК-експертизу. Вони підтвердили: це був Грішин. Для родини це означало страшну, але таку необхідну для подальшого життя правду. Їхній син, чоловік, брат був знайдений. Його можна було поховати по-людськи.Пошук загиблих для Олексія стає не професією, а покликанням. Для нього кожна місія була не просто про ексгумацію останків, а про повернення конкретної особистості її родині, місту, землі.Після 2014 року, згадує Євгенія, змінилося відчуття роду, землі та власного коріння. Війна увійшла в життя людей, розділила родини, друзів, однокласників. Хтось узяв до рук зброю проти своєї країни, хтось став її захищати. Олексій же продовжував шукати.Особисте життя Олексія і Євгенії, за її словами, теж не було історією з готового й зрозумілого сценарію. «Ви хочете Голлівуд, його не було», — акцентує Євгенія Калугіна. Це була історія двох людей, які поступово стали одним цілим. Саме тому і пам’ятний вечір у ХОХМ навіть у назві оповідав, що ці двоє «тримали небо разом».«Я думаю, що всі наші вчинки, які ми робимо протягом життя, вони нас до чогось приводять. Я думаю, що я гарна людина, гарна жінка. Тому мені боги подарували таке кохання. Людину, яка була частиною… Ну, ми як одне ціле. І я думаю, що після його уходу ми також є одним цілим». — Євгенія Калугіна.У цих словах немає показовості чи бажання розповісти сльозливу в теперішньому й сповнену емоціями в минулому попсову історію кохання. Тут оголена правда про ціну такого кохання і щоденний вибір між поверненням додому далеких замість пролонгації часу з близькими.У лютому 2022 року війна, яка з 2014-го була щоденною реальністю для Донеччини та інших прифронтових територій, впритул увійшла в життя всієї країни. Сирени, вибухи, зруйновані міста, вимушений виїзд із власних домівок стали вже не новинами зі Сходу, а реальністю для людей по всій Україні.Убезпечивши власну родину, Олексій повернувся до роботи. Тільки тепер масштаби пошуку були зовсім іншими. Фронт рухався, міста залишалися без світла, води, медичної допомоги, морги переставали працювати. А разом із військовими та волонтерами Олексій і його команда почали вивозити тіла загиблих українських захисників.Євгенія розповідає про один із таких виїздів. Пошуковці забирали п’ятьох загиблих українських військових. Дорога назад проходила територією, яка вже фактично опинилася під контролем російських військ. Щоб пройти перевірку, Олексію довелося говорити так, щоб його сприйняли за місцевого. Він змінив вимову, інтонацію, підлаштував мову під співрозмовників.«Він настільки був талановитий, що зміг перелаштуватися, — згадує Євгенія. — І вони йому повірили».За словами пані Євгенії, Олексій знайшов просте пояснення, навіщо вони тут і що перевозять. Їх відпустили. У машині були тіла п’ятьох українських військових. І це лише одна з історій, яка промовляє, що для Олексія не існувало «безпечнішого часу» для повернення загиблих. Навіть коли фронт рухався, а небезпека ставала безпосередньою, він продовжував виконувати свій обов’язок:«У нас були автівки ще з періоду “Чорного тюльпана” («Евакуація 200»), — розповідає Євгенія. — Вони допомагали перевозити тіла. У Дніпрі ми віддавали тіла, а в машину завантажували ліки, їжу і привозили до міста».Так працювала їхня команда: одні давали автівки, інші пальне, їжу, медикаменти, допомагали забирати загиблих. Найважче було працювати з тілами дітей. «Не всі можуть працювати, — каже Євгенія. — От є дорослі, а коли ти бачиш убиту дитину, то хоч ти і сильний, але це дуже складно».Та навіть після найважчих виїздів Олексій повертався до цієї роботи знову. Для нього недостатньо було знайти тіло. Важливо було повернути людину додому, дати родині можливість попрощатися і поховати свого загиблого. Євгенія говорить про це як про його глибоке переконання — душу людини потрібно повернути туди, де на неї чекають.Олексій повертав не лише українських військових. Серед тіл, які пошуковці знаходили й передавали, були й російські військовослужбовці. Євгенія зізнається, що сама в таких випадках не раз питала: навіщо вони прийшли на чужу землю? Для Олексія ж відповідальність за те, що людина прийшла зі зброєю на чужу землю, не скасовувала іншого — мертвий має бути похований, а його душа має отримати спокій.«Він відчував і бачив неодноразово, що душу людини потрібно поховати і повернути. Він ставився до цього з повагою до наших традицій, до душі, яка залишається з тілом, щоб вона пішла у світ духів і стала вільною», — говорить Євгенія.Саме тому Олексія нерідко запрошували на поховання військових, яких він допомагав повернути додому. Якщо мав змогу, він їхав і проводжав їх в останню путь. Для нього пошук не закінчувався передачею тіла родині. Йшлося про повернення конкретної людини — з її ім’ям, пам’яттю і правом на останню шану. Це і було те, що Олексій називав поверненням душ.Наприкінці травня Олексій Юков приїхав до Хмельницького на випускний молодшої доньки Євгенії, а також побував у Хмельницькому обласному художньому музеї, з яким родину Калугіних-Юкових пов’язувала спільна робота. Говорили про музей, культурну спадщину, нові проєкти, про те, що має тривати попри війну.5 серпня О
- Останні
- Популярні
Новини по днях
6 жовтня 2026
