Сідає на шпагат: як 82-річна жителька Чернігівщини повернула собі рухливість

04.10.2026, 19:14 cntime.cn.ua

Сім років тому 82-річна Людмила Хамова майже перестала ходити. Тепер щодня по двадцять разів робить вправи на килимку, ходить на йогу та групу «Здоров'я».

— Треба відновити дихання, — заходить у дім Людмила. Жінка прийшла з лікарні, була на УЗД. Перевіряла свої органи — легенько б’є долонями по боках. — Сказали, жити буду, — сміється. З кімнати в залу заносить чорний килимок, саморобну подушку-валик, щоб підкласти під спину, невеличку тоненьку подушку під голову. Лягає на підлогу, починає робити вправи руками, ногами. — Треба розтягнути спину. Кожного дня по 20 разів роблю ці вправи.

Довела себе до ручки. І назад

— Займатися спортом почала сім років тому. Як довела себе до ручки, — пояснює. — Майже перестала ходити. Була велика вага. Ноги-руки стали дерев’яними. Чоловік помер. Сини живуть далеко. Подумала: «Боже, оце лягати їм на шию?» Син каже: «Мамо, роби зарядку». А я йому: «Та я ж з лопатою працюю». Боліла спина, не могла сидіти. Болячок купа. Вони й зараз нікуди не поділися, але борюся з ними. Зранку встаю, простріли в спині. Не перевдягаючи нічної сорочки, одразу на свій килимок лягаю. Розтягнула спину — і порядок.

Узимку на підлогу під спину підкладаю куртку. Отакою я була, — дістає з шафи старий пуховик, одягає. — 86 кілограмів важила, зараз 72. Схудла не тільки завдяки вправам, — каже Людмила Дмитрівна. — Були проблеми з жовчним. Вісім років тому лікарі викинули. Треба було трохи на дієті посидіти. І мені сподобалося. Сама собі стала підбирати меню. Почала слідкувати за здоров’ям. Схудла до 62 кілограмів. Але не сподобалась мені трошки моя фізіономія, — сміється, торкаючись щік. — Зріст був метр 56 сантиметрів. А зараз нижча стала. Уся напруга на хребет іде.

— Знаю, що і на шпагат сідаєте.

— Господи, то порнографія, а не шпагат, — махає рукою жінка. — То вже з мене зробили велику спортсменку. Хіба то шпагат, — показує жінка. — Трішки ще не дотягую. Але до сторіччя сяду, — сміється. — Щось м’язи трохи тягнуться. Перевантажувати не можна. Син учив, що всі вправи треба робити, доки не почне боліти.

Дивилася телевізор. Побачила передачу про танець живота. Дівчата починають з розминки. Мене це зачепило. Почала робити вдома.

Сама собі підібрала вправи. Поїхала в Дніпро в гості до сина. Дивлюсь, у них килимок. Кажу: «Який гарний». Невістка пропонує: «Забирай». Переслали поштою. Валики під спину, щоб зручніше було, теж продаються. Але вони для мене жорсткі. Собі м’який зробила. Подушку обшила старою курткою.

Коли трохи розробила ноги, тоді й почала пробувати сідати на шпагат.

Узимку нічого робити. В’язати, шити — не моє. У бахмацькому палаці культури є гурток «Метелики». Дивіться, які там усі молоді. І я, як будяк, серед них, — жартує. — А потім ще й на йогу записалася. Років п’ять уже ходжу. Прийшла на заняття, — згадує, — запитала, чи можна подивитися. А Лариса Олександрівна каже: «Чого дивитися, ставайте поряд». Так до них і прилипла. Ходжу раз на тиждень. Хоча можна й два рази займатися. Але заняття пізно, увечері не хочу. Ще записалася в групу «Здоров’я». Тричі на тиждень. Заняття вдень. Усе безплатно. Оце моя подружайка, — гортає фото в телефоні. — Люда Петрай. На 20 років молодша. Разом шпалери в залі клеїли. У цьому році.

— Ви бачили, як роблю? Не зупиняючись. Але найголовніше — правильно дихати під час виконання. Шляхом проб і помилок підібрала все під себе.

Походила — ноги заболіли. Зробила зарядку, відновилася. Від таблеток відмовилась. Багато їх у моєму віці треба випити. Хоч і тиск високий, проблеми з венами. Почала боліти голова. Думаю, треба, певно, таблетку випити. Попила і піймала себе на думці: як підсяду на них, уже не злізу.

Раніше не могла закинути ногу на стілець, — підходить до стільця. — А щоб залізти на нього… Табуреточку підставляла. А зараз он як легко застрибую, — стає на стілець. — А оце я в центрі, — показує фото на тренажері. — Стоїть на вулиці орбітрек. Іду повз — хоп на нього. Заскочу, трішки позаймаюсь. Багато на ньому не сиджу, усього потрошку.

Хвали мене, моя губонько, розірву рот до ушей, — не перестає жартувати. — Іду в місто у справах, сідаю на зупинці перепочити. Якось сіла, жіночка питає: «А чого з паличкою не ходите?» А хіба я стара? Мені тільки 82. Пішла до невропатолога. Лікар каже: «Ви все життя працювали. Тепер на лавці сидіть, відпочивайте». А хто ж ходити за мене буде?

Старою себе не відчуваю. Людина поважного віку, — описує свій стан. — Якось сину жалілася. Подивилася в телефоні, як танцюю. І так мені не сподобалося. А син каже: «Мамо, ти ж танцюєш!»

Син мені якось сказав: «Ложкою і виделкою риєш собі могилку», — продовжує жінка. — Треба рот трішки скотчем прикривати. Стала багато їсти цибулі. Зміцнює стінки судин. Не сиру, тушковану з морквою. Додаю яблучко. Роблю намазки на хліб. Кожні чотири години влаштовую собі дрібні перекуси.

Людмила Дмитрівна працювала старшим хіміком на Бахмацькому молочноконсервному заводі. Чоловік Юрій — там же робітником.

— Ось яка я красотуля була, — показує старі фото. — П’ять років вчилася в Москві. Загального стажу 40 років. Народилася на околиці Бахмача. Батько загинув до мого народження. На війні. Після перемоги. Бо в Чехословаччині ще йшли бої. Там він і похований. Бачила тата тільки на фото. Матері не стало, коли мені було 14 років. Виховувала сестра. Знаю, що таке виживати. У дитинстві їсти так хотілося. Вкину в рот цукерку, надовго голод переб’ю. Жила на стипендію, ще й сестрі намагалася допомогти.

Чоловік теж місцевий. Любов у нас була… Познайомилися після дев’ятого класу. Сварилися, сходилися. Я вчитися поїхала, Юра служити. Кавалери були, але всім відмовляла. Бо кохала Юру. Приїхала додому після четвертого курсу. Юра в армії. Кажуть, свекруха твоя дізналася, що ти вже на навчання повертаєшся, розстроїлась. Думаю, з’їжджу до неї. Заходжу, аж Юра у дворі стоїть. Приїхав у відпустку. Подали заяву. Весілля згуляли. Через тиждень я повернулася на навчання. А через дев’ять місяців з’явився наш Сергійко. Вам ха-ха, а мене на сьоме поставили на захист. Шостого мої дівчата диплом захищали. Сходила на базар, купила квіти. Іду додому — не тут то було. Дійшла до гуртожитку, у душ сходила. Кімната людей зійшлася: «Ой… «Швидку» викликати?» «Ні. Відпустило». О дев’ятій вечора забрали мене в пологовий. Уночі захистився наш Сергійко, — сміється. — А могла б народити прямо на захисті, — не перестає жартувати. — Перенесли мене на останній день.

Приїхала свекруха, забрала нас. Це зараз: хочеш — два роки вдома сиди, хочеш — три. А то і шість років у декреті будь. А я через три місяці вже на роботу вийшла. Місяць відпустки і два декретні.

— Юра в армії був моряком, — продовжує про чоловіка. — Жартував: «Куди завгодно піду служити. Тільки не в пустелю, бо змій боюся». От у море його і відправили. Спочатку в Севастополі був, потім у Мурманську. Додому повернувся, коли сину було чотири місяці. Будинок цей побудували. І так моєму Юрі дівчинку захотілося. Завагітніла. Думали, що дівчинка. А коли справа до пологів дійшла, перчик показався, — сміється. — Гена народився. Діти дорослі, у кожного своя родина.

А оце до мене приходили бахмацькі «Бандерики», — виносить плакат, показує чашку з фотографією, яку подарували. — Їх близько десяти в команді. Дітки роблять всяку всячину. Біля базару продають. І військовим допомагають. Й оце до таких, як я, приходять, — сміється.

— Англійську знаєте? — Бере до рук телефон. — Яке слово треба підібрати? — показує в телефоні картинку з переліком англійських слів, які підходять до дії. — Трішки самостійно займаюся. Англійські слова трохи знаю. Тільки писати важкувато.

Завтра ще треба поріг пофарбувати, — розказує про плани. — Фарбу вже купила. Доки тепло, треба встигнути. Учора приходили вікна замірювати, хочу поміняти до зими. Питають: «А для чого ви це робите? Війна ж». Хата велика. З новими вікнами тепліше буде. Я живу сьогодні. А завтра буде завтра. Тоді буду вирішувати інші проблеми.

Часто люди жаліються на малу пенсію. Ніхто не пам’ятає, як виживали після тієї війни. А в 90-ті як виживали? Свати працювали інженерами, у геологорозвідці. Галузь їхня прикрилася, пів року зарплату не отримували. Тоді виживали. Зараз у магазині все є. На машинах усі їздять. Хоч горя ця війна принесла багато. В однієї подруги син воює, у другої в полоні. Ще в однієї син в Дарниці загинув після прильоту. Підтримуємо одна одну.

Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки

"Час Чернігівський" писав про таке:

Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":

Читати повністю…