«Боялася, що Україна погано прийме»: як Тія з Макіївки починала життя після дев’яти років окупації
Тія з Макіївки провела дев’ять років в окупації й боялася, що на підконтрольній Україні території її не приймуть. У 2023 році вона все ж приїхала до Харкова. Попереду були рік оформлення паспорта, пошуки роботи та житла.
«Точці Сходу» вона розповіла, як починала життя заново і чому молоді з окупації потрібна підтримка не лише для вступу до університету.
Про життя в окупованій Макіївці вона згадує як про період, коли їй доводилося самостійно розбиратися у власній ідентичності та ставленні до України. Її родина була проросійською, тому про політику вдома намагалися майже не говорити.
Росіяни постійно демонстрували, що українці для них — «не такі», пояснює Тія. У підлітковому віці їй та її одноліткам пропонували сприймати себе як громадян так званої «ДНР».
Тія навчалася в школі в Макіївці. В окупації вона провела період від п’ятого до 11-го класу. За її словами, шкільне життя значною мірою було побудоване навколо культу війни — передусім радянського міфу про «Велику Вітчизняну».
Навчальний рік постійно супроводжували пам’ятні дати, пов’язані з війною: День визволення Донецька від німецьких військ, День миру, День пам’яті загиблих у військових конфліктах, зокрема в Афганістані.
Та серед її однолітків зберігалася ностальгія за життям до окупації. Молодь пам’ятала, як було в Україні, знала українську мову й могла споживати український контент.
Тому частина підлітків поверталася до того, що було для них звичним і близьким. Хтось робив це без підтримки батьків, у когось були проукраїнські родини, а в когось — навпаки проросійські.
Та погляди молоді часто залежали від родини. Водночас ближче до 18–19 років перед багатьма поставав конкретний вибір — де продовжувати освіту після школи: залишатися в окупації, їхати до Росії чи вступати в український університет.
Тія пригадує, що її однолітки розходилися різними шляхами: хтось залишався в окупації та вступав до місцевих вишів, хтось переїжджав до Росії, а хтось обирав Україну.
За її словами, вступ до українського університету був цілком реальною опцією для багатьох випускників, особливо починаючи приблизно з 2016–2017 років.
Такий вибір, за словами Тії, нормально сприймали і деякі батьки та вчителі. Школярів могли готувати до різних сценаріїв після випуску — залишитися в окупації, поїхати до Росії або вступати в Україну.
Водночас у суспільстві паралельно існували поширені російські наративи про те, що саме Україна нібито обстрілює Донецьк.
До повномасштабного вторгнення, за словами Тії, вже відчувалося певне напруження. Ходили чутки, що може початися війна і ситуація погіршиться.
Після початку повномасштабного вторгнення, каже вона, люди з проросійськими поглядами ще більше радикалізувалися. Ті, хто до цього розчарувався у системі так званої «ДНР», знову почали покладати надії на Росію.
Водночас люди з проукраїнською позицією практично зникли з інформаційного простору. За словами Тії, стало неможливо відкрито дивитися український контент, навіть російськомовний, стежити за людьми, які жили в Україні, чи згадувати про своїх рідних там.
Після початку повномасштабного вторгнення на вулицях Макіївки також стало значно більше військових. Тія пригадує, що вони й до цього були помітною частиною міського життя, але тоді їхня кількість різко зросла.
Разом із цим серед людей ширилися чутки про військових, які приїхали до міста. Зокрема, говорили про чеченських військових, яких нібито відправили допомагати на фронті. З одного боку, люди очікували, що вони допоможуть Росії у війні, а з іншого — боялися за безпеку жінок.
Вона згадує, що її мати, яка мала проросійські погляди, теж вірила в ці чутки.
Тія виїжджала з окупації гуманітарним коридором «Колотилівка — Покровка», якого зараз не існує. На той момент це був останній прямий маршрут між Росією та Україною через Сумську область.
Вона встигла скористатися ним до того, як маршрут закрили після початку Курської операції у 2024 році.
Зараз, за словами Тії, одним із найпоширеніших шляхів для виїзду з окупованих територій є маршрут через Білорусь. Спочатку люди проходять внутрішню фільтрацію на виїзді з окупованої території до Росії. Після цього прямують до Білорусі, де в посольстві можуть отримати документ для подальшого в’їзду в Україну. Його називають «білим паспортом».
За словами Тії, далі люди можуть скористатися гуманітарним коридором. На одному з таких пунктів, за її словами, майже цілодобово чергують волонтерські організації, які допомагають молоді зорієнтуватися та пройти цей шлях.
Тія виїжджала у 2023 році. На той момент у неї було українське свідоцтво про народження та паспорт так званої «ДНР», а також копії документів батьків і їхнє свідоцтво про шлюб. Вона заздалегідь готувалася до можливих проблем із документами.
За її словами, із цими документами вона змогла пройти пункт пропуску між окупованою територією та Росією і потрапити на російську територію. Далі волонтери допомогли їй організувати поїздку.
За допомогою волонтерів вона приблизно за три дні дісталася Бєлгорода. Звідти вони допомогли їй доїхати до пункту пропуску на кордоні з Україною.
Перед переходом Тія мала пройти російську фільтрацію. Після цього на неї чекав сам шлях через кордон.
Але спочатку, наголошує Тія, потрібно пройти фільтрацію. Без цього людину просто не допустять до проходження маршруту. А вже після його завершення на іншому боці кордону її зустрічають українці.
З самого початку Тія не планувала виїжджати саме в Україну. Вона боялася, що тут її не приймуть через роки життя та навчання в окупації.
Тія навчалася у школі в окупації, а згодом вступила до так званого Донецького національного університету, де вивчала російську мову та літературу. Вона бачила, як в Україні реагують на російську мову та людей, пов’язаних із нею, тому не була впевнена, що зможе одразу адаптуватися.
Спочатку вона планувала їхати до Фінляндії. Хотіла спершу долучитися до української діаспори, а вже через багато років, можливо, повернутися на підконтрольну Україні територію.
Тія була переконана, що без українського закордонного паспорта не зможе потрапити в Україну. На той момент у неї був лише паспорт так званої «ДНР» та українське свідоцтво про народження. Російського паспорта вона не мала.
Тому одним із варіантів для неї було отримати російський паспорт, щоб потім оформити закордонний і виїхати до Фінляндії разом із котом.
У процесі підготовки волонтери, які консультували Тію, повідомили їй про зміни в правилах перевезення тварин. Їй довелося б чекати в Росії близько шести місяців, щоб підготувати документи для кота.
Тоді Тія зрозуміла, що більше не хоче залишатися в Росії на такий тривалий час.
Після приїзду в Україну один із її головних страхів справді підтвердився. Тія очікувала, що тут недостатньо розуміють досвід людей, які жили в окупації з 2014 року. На її думку, більше уваги приділяли окупації після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році.
Після приїзду вона зіткнулася з численними процедурами перевірки. За її словами, люди, які виїхали з окупації, проходять фільтрацію на кордоні, а під час оформлення українських документів можуть мати справу з додатковими перевірками та необхідністю надавати велику кількість документів.
Окремі обмеження, за словами Тії, стосуються працевлаштування. Люди, які виїхали з окупації, можуть мати труднощі з доступом до частини посад у державному секторі або сфер, пов’язаних із безпекою.
Тія розповідає, що під час працевлаштування до державної установи її також перевіряли. Замість стандартної внутрішньої перевірки роботодавець направив запит до СБУ, і перевірка тривала близько 30 днів.
Водночас інші побоювання Тії не справдилися. Зокрема, вона переживала, що в Україні на її українську мову реагуватимуть негативно через те, що вона довго жила в окупації.
Тія опинилася в Харкові у жовтні 2023 року. Близько місяця жила у шелтері в передмісті. Волонтери допомагали їй знайти житло, і вже за місяць вона переїхала безпосередньо до Харкова.
Тоді їй довелося фактично заново вчитися жити в українському суспільстві. За дев’ять років окупації багато чого змінилося, тому навіть звичайні побутові речі були для неї новими. Тія шукала роботу, працювала та паралельно займалася здоров’ям після виїзду з окупації.
Особливо складним було отримання медичної допомоги без українських документів. Планове лікування або звернення до спеціалізованих медичних закладів ставало проблемою, оскільки людину без документів не могли повноцінно внести до відповідних систем.
За словами Тії, молоді люди, які виїжджають з окупації у 16–19 років, опиняються в особливо складній ситуації. Ще зовсім недавно вони могли жити з батьками та перебувати у звичному оточенні, а після виїзду змушені самостійно вирішувати питання житла, документів, роботи й навчання.
Окремим складним процесом для Тії стало оформлення українського паспорта. Для цього треба було підтвердити її особу. Їй вдалося знайти дівчину, яка у 2021 році вступала до університету в Харкові. Вони почали відновлювати зв’язки між собою та збирати докази: шукали підтвердження, що навчалися в одній школі, зверталися до медичних документів, які свідчили про відвідування однієї поліклініки.
Зрештою ця дівчина під час співбесіди в міграційній службі підтвердила, що знає Тію і може впізнати її.
Однак, за словами Тії, не всі молоді люди, які провели в окупації багато років, мають можливість знайти такі зв’язки. За цей час контакти з людьми на підконтрольній Україні території могли зникнути. Хтось сварився з батьками, хтось виїжджав сам і фактично залишався без підтримки.
Оформлення її документів зрештою зайняло близько року. Тія вважає, що це не найпростіший, але й не найскладніший випадок, оскільки їй вдалося знайти людину, яка підтвердила її особу. Якби цього не сталося, довелося б встановлювати особу через суд.
Тія вважає, що українському суспільству варто більше уваги приділяти молоді, яка виїжджає з окупації, та враховувати її окремий досвід.
Вона також говорить про необхідність змінити уявлення про причини, з яких молоді люди залишають окуповані території. На її думку, не варто сприймати виїзд молоді лише через вступ до у
- Останні
- Популярні
Новини по днях
4 жовтня 2026
