«Його тіла не бачили і це для мене важливо»
52-річний Ігор Олійник, солдат 42-ї окремої механізованої бригади, став на захист України наприкінці 2022 року. За майже три роки служби він неодноразово діставав поранення, а на одній із позицій на Покровському напрямку провів 119 днів без зв’язку з родиною.
У квітні 2026 року під час артилерійського обстрілу Ігор зник безвісти. Його тіла ніхто не бачив, а територія, де він зник, згодом вийшла з-під контролю українських військових.
Про майже три роки служби на фронті, останній відеодзвінок, обставини зникнення Ігоря та родину, в якій нині служать троє його дітей, донька захисника Іванна Бондаренко розповіла «Точці Сходу».
«У перші місяці повномасштабної війни тато залишався вдома. Я тоді тільки-но народила дитину, приїхала до батьків, і він багато нам допомагав. Але постійно бачив новини про те, як на фронті гинуть молоді хлопці. У нього, крім мене, двоє синів, і він казав: “Краще я піду замість вас. Я своє життя прожив, а ви ще молоді. Вам ще жити і жити”. У листопаді 2022 року він добровільно пішов до ТЦК, пройшов навчання, а влітку 2023-го потрапив на бойові позиції. Я дуже добре пам’ятаю один із перших татових виходів — він пробув на позиціях майже місяць. Коли вийшов, сказав: “Я вам все потім розкажу. Я просто хочу випити склянку води і шматок хліба з’їсти, бо останній тиждень взагалі нічого не їв”. На тій позиції він отримав осколкові поранення, бачив загиблих побратимів. Через проблеми з логістикою їм не могли нормально доставляти продукти. Одну консерву ділили на чотирьох, ділили шматок хліба, воду. Для мене саме його слова про склянку води і шматок хліба стали переломними. Коли читаєш про таке в новинах — це одне, а коли чуєш це від своєї близької людини — зовсім інше».
«За час служби тато побував на багатьох напрямках — у районі Бахмута, Часового Яру, на Харківщині, у Вовчанську, Соледарі. У 2025 році він потрапив на позицію на Покровському напрямку, де провів 119 днів. Увесь цей час у нас не було жодного зв’язку. Їх вивели звідти на Різдво і після цього тато зміг побути вдома лише 17 днів. Після всього, що він пережив, була можливість залишитися при частині і не повертатися на позиції, але він відмовився. Говорив: “Там мої хлопці. Я не можу. Зрозумійте мене, я маю піти туди”. На початку лютого 2026 року він вирушив на позиції в Новопавлівку. 6 лютого нам повідомили, що машина, в якій перебував тато, потрапила під удар і всі загинули. А наступного дня він мені зателефонував. Я подумала, що телефонують із його телефона, щоб остаточно повідомити про загибель. Виявилося, що загинув його однофамілець».
«У день виходу на позиції ми розмовляли по відеозв’язку. Тато сказав: “Я відчуваю, що їду туди і не знаю, чи повернуся. Там зараз дуже важко”. Я бачила, як у нього на очі навернулися сльози. Для мене це було дуже незвично. Тато завжди емоційно стриманий. Він ніколи перед нами не плакав, не показував страху чи слабкості. І нас із братами виховував так само. 25 квітня мені зателефонував старший брат і запитав: “Ти знаєш про батька?”. У той час до мами вже приїхали представники поліції, ТЦК і медсестра. Вони привезли сповіщення про зникнення безвісти. Особисто поговорити з побратимом, який останнім бачив тата, нам не вдалося, але його свідчення є в матеріалах розслідування. Він повідомив, що під час чергування почався артилерійський обстріл. Тато зник. Побратим нібито пройшов приблизно сто метрів, але його не знайшов. Тіла ніхто не бачив — пілоти дивилися з дрона саме ту точку, де зник тато. Але ця територія вже не була під нашим контролем. Тому зараз я знаю лише одне — його не було на позиції, але ніхто не бачив його загиблим».
«Одного разу їхня позиція була під прямим вогнем. Загинув один із хлопців, і забрати його було надзвичайно складно. Тато повернувся за ним сам. Під час евакуації з’ясувалося, що тіло було заміноване. Стався вибух. Але навіть після цього тато забрав останки, щоб передати їх рідним і дати їм можливість поховати його. І була ще одна історія, яку він розповідав уже зі сльозами. Поруч із ним, за десять метрів, загинув побратим. Тато зібрав у мішок усе, що зміг знайти після вибуху, щоб передати родині. Той хлопець мав за тиждень повернутися у відпустку й одружитися».
«Лікарі не стали його діставати, бо операція була ризикованою. А тато продовжив служити. У нашій родині війна торкнулася фактично всіх. Тато служив, старший брат — прикордонник, середній теж військовослужбовець. Тепер служу і я. Незадовго до останнього виходу тата на позицію ми говорили про те, що я теж збираюся до війська. Він сказав: “Я не хочу, щоб ти йшла. Але я знаю, що ти все одно підеш, бо ти вся в мене. З твоїм характером і твоєю впертістю я навіть сперечатися не буду. Я просто тебе підтримаю”. 25 квітня 2026 року — важкий день для всієї нашої родини. Ми взагалі не звикли показувати емоції. Так нас виховав тато. Коли я зустрілася зі старшим братом, він сказав: “Знаєш, я за стільки років вперше заплакав, коли почув про батька”. Потім я говорила із середнім братом. Він сказав те саме. Мама досі чекає, що він просто зателефонує і скаже, що все добре, що він повернувся».
«Я не знаю, де мій батько вже п’ятий місяць. Не знаю, коли знову почую його голос. Але знаю, що його сила, його характер і його ставлення до життя залишилися в мені. Тато виховав у мені сильний характер. Навчив не показувати слабкість, бути емоційно стійкою, не здаватися. Він завжди казав: “Ти зможеш. Я знаю, в кого ти вдалася”. Ця впертість дуже допомагає мені зараз на військовій службі. А ще тато завжди говорив мені одну річ, що треба йти туди, де страшно і тільки так я сможу вирости. Тепер я живу з цими словами».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
2 жовтня 2026
