Вівчарик: Сіткарня «Любек F-16» – це, насамперед, Віктор Буткевич
У серпні я цілий день плів камуфляжні сітки для ЗСУ. І робив це не в Україні, а в Німеччині – в сіткарні „Любек F-16”, яку організував і очолює Віктор Буткевич.У кожного з нас трапляються зустрічі і знайомства, які залишають відбиток на все життя, а буває і змінюють його якщо не відразу, то з часом. Таким стало і моє знайомство з ровесником з села Ковалихи, що на Смілянщині, Віктором Буткевичем, з яким ми познайомилися в травні 1973 року на збірному пункті в Корсунь-Шевченківському, коли нас призвали до радянської армії. Щось мені заімпонувало в цьому неговіркому, скромному хлопцеві, викликало симпатію.Ми потрапили до однієї військової частини в Харкові, хоч служили в різних ротах, які розташовувалися у протилежних кінцях величезного міста, тож зустрічалися не часто. Але не загубилися. Напевне, нас поєднувала і любов до музики. Щоправда, я був лише, так би мовити, її фанатом, а Віктор ще й грав у армійському ансамблі – ВІА, як тоді називали. Грав і після армії в Смілі на радіозаводі і поза ним.Згодом доля занесла його у Дніпро, там він і одружився, опісля, виїхав до Німеччини. Та про Україну не забував, приїжджав, навідувався і до мене. Приїхав якось і після повномасштабного вторгнення, попросив звести з кимось у Смілі, хто активно волонтерить для ЗСУ, плете сітки. Я дав координати волонтерського центру „Територія гідності”. Він їм дещо допоміг. Отак я дізнався, що Віктор Буткевич уже не просто музикант, який закінчив Канівське культурно-освітнє училище і спеціалізується на ударних інструментах, співає у Німеччині в хорі, грає на заходах. Він ще й активний волонтер, який організував у Любеку сіткарню, знайшов небайдужих жіночок-україночок і плете з ними камуфляжні сітки для ЗСУ. Того разу Віктор запросив мене до себе в гості – щиро, не для годиться. Два роки я вагався, а в серпні цього року таки поїхав. Звісно, навідалися ми і до сіткарні, де товариш познайомив мене з неймовірно працьовитими, веселими українками, які стійко витримали мої невмілі спроби у плетінні і таки, здається, чомусь навчили. А справа ця непроста, я б навіть сказав важка. У всякому разі, після кількох годин роботи мені наче кіл у спину вставили, а вони ж там гарують регулярно. Тож я низько вклоняюся їм і всім, хто робить це в Україні, за небайдужість, самопожертву, патріотизм. Адже на фронті сітки – розхідний матеріал. Їх треба і треба. Сіткарня „Любек F-16” уже має напрацьовані гарячі напрямки, на яких на їхню допомогу чекають. Матеріали купує і відправляє сітки своїм коштом Віктор Буткевич. Як каже: „Це мій хрест”… Він же знайшов приміщення для роботи, про що мені розповіли його приязні колеги. Сіткарня вже має свою історію: роботу вона почала 19 червня 2024 року. До речі, просто під відкритим небом. Це ще раз засвідчує: хто хоче допомагати нашим воїнам, той буде це робити, ніщо йому не завадить.Як розповідає Віктор Буткевич, назва „F-16” з’явилася, коли Україні дали ці американські літаки. Вона промовляє коротко і чітко: Україні потрібна зброя! І камуфляжні сітки, щоб ворог її не бачив, а лише відчував смертельне ураження.На початках бувало, що Віктор працював один, навіть у його квартирі певний час стояла рамка, і він плів сітки вдома. Бо не з тих, хто здається, впертості і наполегливості йому не позичати. А тим часом писав листи з проханням про допомогу до місцевої влади, у пошуках приміщення пішов навіть до кірхи (церкви).– Я всюди бив на сполох, – розповідає Віктор, – наголошував, що в Європі вже іде страшна війна, Україні потрібно допомагати, бо вона жертва агресії. Чи німці готові воювати, якщо Україна не встоїть? Але дехто і нині не усвідомлює страшної небезпеки. Я приїхав до Німеччини 27 років тому. За цей час змінилося покоління. Тоді ще були живі люди, які пам’ятали Другу світову, її жахи. Нинішнє покоління виросло в добрі і комфорті. Чи зможе воно поміняти добробут на зброю і шанці, щоби захищати рідну землю від убивць і ґвалтівників з росії? Як уже мовилося, сам Віктор сидіти, склавши руки, не може і не хоче. Тому і взявся за те, що може. Проте і в цій справі один багато не зробиш. Шукав однодумців. У Любеку українців зараз чимало, але знайти людей у сіткарню виявилося непросто. Більшість, на жаль, інертна, у кращому разі люди прийдуть на мітинг чи якийсь культурний захід. А плетіння сіток вимагає планомірної, систематичної роботи. Тому багато з тих, що таки прийшли, відсіялися. Залишилися подвижники, ті, на яких Віктор уже може покластися. Середній вік його бойової згуртованої команди – 65-75 років. Маємо ще одну проблему – пасивність молоді. Але ким будуть згодом ті, хто вже сьогодні забуває, що на Батьківщині біда? Українці, які втекли від війни, живуть у чужій країні. Їм зараз допомагають, та чи буде так завжди? Як писав Шевченко: „У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”… Лише у своїй! Та щоб вона була, потрібно згуртуватися всім і допомогти вистояти Україні. Однак, як сумно зауважив Віктор, схоже, що дехто вже й не дуже хоче закінчення війни, аби допомогу не забрали...Віктор Буткевич згадує, як звертався по допомогу з організації сіткарні до німецько-українського товариства ДАХ Любек, але відповіді не дочекався, як підводили деякі люди, на яких сподівався, як у Польщі виникали проблеми з доставкою сіток на фронт. І водночас розповідає, як навчався плести сітки в Києві, в сіткарні „Солом’янські сіточки”, як хлопці-біженці допомогли зробити рамки для плетіння сіток, про пастора кірхи, який надав безплатно приміщення для роботи, про те, як знайшов помічників у Дніпрі. Для нього ЦЕ нормально. Бо свого часу, коли працював в Будинку культури, безплатно навчав українських дітей. Між тим, один урок музики коштує 25 євро. За рік він запропонував батькам давати раз на місяць (!) 15 євро на ЗСУ. Дітей поменшало…– Я, напевне, лише в Німеччині остаточно збагнув, що українець. Для мене це важливо, як і те, щоби Україна була, щоби вона перемогла, – каже Віктор.Наслідком цього усвідомлення є вже понад 2,5 тисячі метрів квадратних камуфляжних сіток, які він сплів зі своєю командою для ЗСУ. А тепер уявіть, якби кожен біженець з України почувався таким українцем як він, і був таким же наполегливим…Олександр Вівчарик, журналістЧитайте нас також в Telegram та переглядайте у Facebook !рекламаІнші матеріали по темі:23/06/2026 20:03 - Черкаси поповнили лікарні та школи гуманітарною допомогою з Німеччини20/04/2026 10:55 - Письменник-ветеран Віталій Запека приїхав до Сміли — і розповів, як писав романи в окопах під обстрілами16/03/2026 09:02 - Делегація з Черкас відвідала місто-побратим та район-партнер у Німеччині19/02/2026 12:57 - Нагородили переможців конкурсу імені Леся Мартовича15/02/2026 17:28 - Вівчарик: Холодна та Холодні – талановиті, але безталанніДодати коментарЗвертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!Ім'я (обов'язкове)Електронна адресаНадіслатиСкасувати Цікаві новини звідусільНОВЕ НА САЙТІ«Перший останній дзвінок»: у галереї Склад №5 відбулася прем'єра моновистави актора і ветерана Андрія Валенського Черкаси відсвяткували 740-річчя музикою просто неба: на міських сходах пролунали три концерти Бій за майбутнє: як черкаський історик і ветеран Григорій Чуб безкоштовно гартує підлітків
У кожного з нас трапляються зустрічі і знайомства, які залишають відбиток на все життя, а буває і змінюють його якщо не відразу, то з часом. Таким стало і моє знайомство з ровесником з села Ковалихи, що на Смілянщині, Віктором Буткевичем, з яким ми познайомилися в травні 1973 року на збірному пункті в Корсунь-Шевченківському, коли нас призвали до радянської армії. Щось мені заімпонувало в цьому неговіркому, скромному хлопцеві, викликало симпатію.Ми потрапили до однієї військової частини в Харкові, хоч служили в різних ротах, які розташовувалися у протилежних кінцях величезного міста, тож зустрічалися не часто. Але не загубилися. Напевне, нас поєднувала і любов до музики. Щоправда, я був лише, так би мовити, її фанатом, а Віктор ще й грав у армійському ансамблі – ВІА, як тоді називали. Грав і після армії в Смілі на радіозаводі і поза ним.Згодом доля занесла його у Дніпро, там він і одружився, опісля, виїхав до Німеччини. Та про Україну не забував, приїжджав, навідувався і до мене. Приїхав якось і після повномасштабного вторгнення, попросив звести з кимось у Смілі, хто активно волонтерить для ЗСУ, плете сітки. Я дав координати волонтерського центру „Територія гідності”. Він їм дещо допоміг. Отак я дізнався, що Віктор Буткевич уже не просто музикант, який закінчив Канівське культурно-освітнє училище і спеціалізується на ударних інструментах, співає у Німеччині в хорі, грає на заходах. Він ще й активний волонтер, який організував у Любеку сіткарню, знайшов небайдужих жіночок-україночок і плете з ними камуфляжні сітки для ЗСУ. Того разу Віктор запросив мене до себе в гості – щиро, не для годиться. Два роки я вагався, а в серпні цього року таки поїхав. Звісно, навідалися ми і до сіткарні, де товариш познайомив мене з неймовірно працьовитими, веселими українками, які стійко витримали мої невмілі спроби у плетінні і таки, здається, чомусь навчили. А справа ця непроста, я б навіть сказав важка. У всякому разі, після кількох годин роботи мені наче кіл у спину вставили, а вони ж там гарують регулярно. Тож я низько вклоняюся їм і всім, хто робить це в Україні, за небайдужість, самопожертву, патріотизм. Адже на фронті сітки – розхідний матеріал. Їх треба і треба. Сіткарня „Любек F-16” уже має напрацьовані гарячі напрямки, на яких на їхню допомогу чекають. Матеріали купує і відправляє сітки своїм коштом Віктор Буткевич. Як каже: „Це мій хрест”… Він же знайшов приміщення для роботи, про що мені розповіли його приязні колеги. Сіткарня вже має свою історію: роботу вона почала 19 червня 2024 року. До речі, просто під відкритим небом. Це ще раз засвідчує: хто хоче допомагати нашим воїнам, той буде це робити, ніщо йому не завадить.Як розповідає Віктор Буткевич, назва „F-16” з’явилася, коли Україні дали ці американські літаки. Вона промовляє коротко і чітко: Україні потрібна зброя! І камуфляжні сітки, щоб ворог її не бачив, а лише в
- Останні
- Популярні
Новини по днях
1 жовтня 2026
