100 років Національному аповіднику, 975 років Києво-Печерській Лаврі: як українська святиня переживає війну
Цього року Києво-Печерська лавра відзначає 975 років своєї історії, а Національний заповідник, який її зберігає, – 100-річчя від заснування. 29 вересня 1926 року Лавру офіційно перетворили на історико-культурний державний заповідник – рішення, яке згодом допомогло вберегти її від повного знищення в радянські часи.
"Музей та заповідник були єдиною формою, що дозволяла бодай якось усе це зберегти", – зауважив в ефірі Радіо Культура генеральний директор заповідника Максим Остапенко. Через сто років Лавра знову переживає непрості часи: російські атаки вже пошкодили її пам’ятки, а в червні під ударом опинився Успенський собор. Сьогодні, каже Остапенко, "Лавра тримає удар – як і вся українська культура", а головне завдання – убезпечити пам’ятки та врятувати їх для майбутнього. Він підкреслює: йдеться не лише про фізичне збереження храмів, печер і музейних колекцій, а й про повернення Лаврі її української сутності після десятиліть російського впливу.
Напередодні 100-річчя від заснування заповідника та 975-ї річниці Києво-Печерської лаври ми говоримо про те, як ця важлива українська пам'ятка живе в непрості часи війни. 29 вересня 1926 року органи радянської влади ухвалили постанову про визнання колишньої Києво-Печерської лаври історико-культурним державним заповідником. Її перетворили на "Всеукраїнське музейне містечко" – саме так ішлося в цій постанові. Згідно з документом, до його складу увійшли Музей культів і побуту, Музей нумізматики, Музей староукраїнської будівельної техніки та багатьох інших. Тобто було створено чимало різних, як зараз модно казати, локацій: фортечні мури, храми, печери, дзвіниці, архівний фонд і бібліотеки. Отже, 29 вересня цього року заповіднику як структурі виповнюється 100 років. Я б хотіла, щоб ви прокоментували цей історичний момент. Чи не стало це, зокрема, тим фактором, який дозволив зберегти Києво-Печерську лавру? Адже ми знаємо, що сталося з Михайлівським Золотоверхим собором. Якби радянська влада захотіла створити заповідник і там, він, можливо, теж уцілів би до наших днів. Чим була ця подія тоді, й як ми, з огляду на це століття, оцінюємо її сьогодні?
Справді, дуже важливо усвідомлювати, що заповідник (нині Національний заповідник) – це інституція, основне завдання якої – зберегти пам’ятку. Ми маємо розуміти, в яких умовах вона зароджувалася: в умовах більшовицького терору та післяреволюційної розрухи, яка насправді була спрямована проти культури, духовності та всього, що було напрацьовано попередніми поколіннями. І сама ідея збереження цих об'єктів належала не комуністичній владі. Це була ініціатива українських патріотів, які розуміли виклики, що виникли внаслідок революційних подій, і намагалися в такий спосіб убезпечити та зберегти історико-культурну й духовну спадщину, яку більшовики свідомо нищили.
Читайте також: Московські попи заявили, що Лаврські храми належать їм до кінця війни
Музей та заповідник були єдиною формою, що дозволяла бодай якось усе це зберегти. Хочу нагадати, що ідея збереження цих об'єктів зародилася раніше. Ще у 1924 році Микола Касперович – надзвичайно талановитий художник, який працював у Парижі, – повернувся до Києва, щоб рятувати й реставрувати українські пам'ятки, пошкоджені, зруйновані або занедбані під час революції. Власне, з цих зусиль із реставрації та збереження пам'яток і постала музейна колекція. Згодом вона трансформувалася в повноцінні структури, які займалися реставрацією, відновленням, вивченням – усім тим комплексом завдань, якими й має опікуватися заповідник.
Тому це був справді надзвичайно важливий, патріотичний і свідомий культурологічний крок людей, які розуміли значення цих об'єктів для всієї цивілізації. Згодом значна частина творців заповідника зазнала репресій або була розстріляна – зокрема, самого Касперовича розстріляли у 1938 році.
Заповідник і музей виступили авангардом збереження спадщини та водночас певним опором тому комуністичному свавіллю, яке за наказом із Москви поширилося всією територією колишньої радянської імперії. Тут, у Києві, ентузіасти, створивши заповідник, уберегли Лавру від цілковитого знищення. Адже в планах більшовиків було перетворити її на продовження заводу "Арсенал": знести всі споруди й звести там промислові цехи для індустріалізації. І лише існування заповідника та музейної установи, яка все це зберігала й мала вплив на суспільство, зупинило більшовиків від цього кроку.
Ви згадали про вплив на суспільство, але ж заповідник створювався й надалі існував у певному дисонансі. Адже йдеться про релігійні, культові споруди, про все, що пов'язано з християнством і православ’ям, – тобто з тим, що більшовики всіляко заперечували, нищили й переслідували. І водночас усе це продовжувало існувати в тих приміщеннях. Як ви самі кажете, будівлі встояли, культові споруди збереглися. Щоправда, там створювалися музеї, які іноді взагалі заперечували будь-яку релігію – таке теж було в нашій історії. Але були й музеї, які, навпаки, підсилювали нашу культуру. Там відбувалися дуже важливі речі, зокрема освітні, про які ми знаємо, наприклад, з біографії Марії Примаченко, коли процеси в Лаврі потужно підтримували українське народне мистецтво. Тобто Києво-Печерська лавра була таким собі дуже цікавим "варивом". Як ми сьогодні дивимося на це протистояння, у якому заповідник існував практично аж до здобуття незалежності України?
Це справді дуже важливе спостереження. Лавра як унікальне явище об'єднувала в собі не лише духовну складову – у ХХ столітті вона наповнилася й іншими проявами, яких доти там не було. Це різноманітні явища, пов'язані з українською культурою, наукою та загалом із процесами збереження спадщини. иВарто згадати, що академік Петро Тронько у свій час саме на базі Лаври створив Українське товариство охорони пам'яток історії та культури. Воно врятувало від знищення тисячі українських пам'яток, формувало нові музеї та нові колекції.
Це була робота, раніше не притаманна Лаврі, але в тих умовах вона отримала новий напрям діяльності. При цьому Лавра, безперечно, берегла пам'ять про своє призначення з моменту заснування, про існування величного й всесвітньо відомого монастиря – Києво-Печерської лаври, де творив Нестор Літописець, де був похований Ілля Муромець (або Муравець) – перший канонізований наш воїн, де подвижниками були Антоній і Феодосій, де працював перший іконописець Аліпій, який дав поштовх величезним напрямам нашої художньої творчості.
Тобто Лавра продовжувала нести цю місію, хоча в умовах комуністичної диктатури все це подавалося як частина музейної роботи, яку влада використовувала для антирелігійної пропаганди. Та саме завдяки музейній роботі вдалося зберегти, відновлювати й реставрувати значну частину колекцій, експонатів і самі пам'ятки. І це величезний внесок заповідника як інституції в збереження Лаври для світу та світової цивілізації.
Читайте також: Держава-терорист не руйнуватиме наші лаври і не крастиме цінності – президент (ВІДЕО)
Як, на вашу думку, спрацювала форма заповідника з державним підпорядкуванням упродовж останніх десятиліть? Адже в останні десятиліття музей опинився під загрозою. Наскільки статус заповідника з державним підпорядкуванням урятував Києво-Печерську лавру від тотального засилля Московського патріархату?
Це справді важлива історія. Попри всі намагання через заповідник посилити ідею "русского мира", він залишався і, дай Боже, надалі залишатиметься одним із центрів збереження української історії, ідентичності та культури. На тлі війни всі ці факти стають очевиднішими. Маємо усвідомити: починаючи із середини 2000-х років Росія абсолютно свідомо орієнтувалася на Києво-Печерську лавру як на один із ключових оплотів "русского мира" й точку входження в український культурний та духовний простір.
Це відбувалося через мільйони, які вони закачували в Лавру, у релігійну громаду під проводом усім відомих персонажів. Попри це, заповідник значною мірою тримав культурну оборону. Він вимагав від громади, яка отримала неймовірні повноваження, зберігати пам'ятки та дотримуватися пам'яткоохоронного законодавства – хоча Лаврі й було завдано значних руйнувань та пошкоджень.
Саме завдяки тому, що заповідник уцілів, зберігся і продовжував формувати політику в культурній сфері, зараз удалося запустити повноцінний, якісний процес оновлення Лаври: позбавлення від наративів "русского мира" та повернення її української сутності. Адже Лавра – це одна з ключових точок формування української ідентичності. Упродовж століть із нею були пов'язані покоління діячів культури, духовності та державотворення, які творили Україну як державу, націю та суспільство. Натомість Росія через церковні структури – особливо починаючи з XIX століття і впродовж XX століття – свідомо зачищала український простір, намагалася заповнити його "русским миром", російськими наративами й символами.
Коли я очолив заповідник, то зіткнувся з тим, що чимало корінних киян казали: "Ми років 10–15 не ходили до Лаври, бо не бачили тут нічого українського чи київського – панував суцільний російський наратив". Взяти хоча б перейменування вулиці Мазепи на Лаврську та безліч інших подібних символічних жестів. На щастя, за рішеннями РНБО та указами Президента у 2022–2023 роках відбулися принципові зміни. Цей процес триває й досі, він непростий, але очевидно: Лавра повертає свою українську сутність. Тут лунає повноцінна служба Православної Церкви України, відбуваються глибинні зміни в змістовній частині. Попереду велика праця, пов'язана не лише з культурою, а й із загальним переосмисленням ролі Лаври в культурно-державному просторі всієї України.
Часто запитують: як взагалі там з'явився "русский мир"? Усе почалося у 1987–1988 роках, коли на тлі корінних змін у радянській системі заговорили про тисячоліття хрещення Русі. Цю дату вирішили інтегрувати в радянську ідеологію, яка вже тріщала по швах. Саме тоді культові споруди почали активно передавати релігійним громадам. І ось у 1988 році Російська православна церква – яка тоді так офіційно й називалася – отримала доступ до Києво-Печерської лаври. А далі, як то кажуть, процес пішов. Коли ж розпочалос
- Останні
- Популярні
Новини по днях
27 вересня 2026
