“Нічого не лишилося крім неба”: як Тетяна Гладиш повертає кольори після втрат
Коли Тетяна вперше після евакуації зайшла у двір свого будинку в Посад-Покровському, там цвіли тюльпани.За ними стояли обгорілі стіни знищеного дому. Тетяна дивилася на цей контраст і не знала, що болить і що дивує більше: те, що від родинного будинку нічого не залишилося, чи те, що серед попелу війни життя вперто і яскраво пробивалося знову.Тетяна Гладиш херсонська журналістка, поетка, художниця, майстриня з вишивки. Вона працює у медіа “Вгору” помічницею директорки, а ще пише тексти і веде власний блог. У ньому розповідає про те, що відбувається з її рідним селом, людьми, а також про власне життя, яке війна назавжди змінила навіть у дрібницях.Тепер у її творчих роботах є і родинний дім, якого насправді більше немає. Поки триває відбудова і на старому місці зводять новий, Тетяна живе у модульному будиночку і малює село – те, що пережило вогонь. Дерев’яні деталі старих фронтонів, фрагменти вцілілих парканів, знайомі обриси будинків і небо над ними.Серію своїх картин, яку мріє створити, вона назвала “Нічого не лишилося, крім неба”.Ці слова з’явилися з того відчуття, яке прийшло до жінки у перші тижні великої війни. Тоді російські танки проходили її селом, будинок здригався від вибухів, а вона з батьками падала на підлогу і молилася.Щоб зрозуміти, як після всього пережитого Тетяна знову бере до рук фарби і пише вірші, і чому серед руйнації дедалі частіше обирає яскраві кольори, треба повернутися туди, де все починалося: у її дитинство, до мирного Посад-Покровського і у життя, в якому ще ніхто не збирався з дому…Спочатку були нитки і словаІз дитинства Тетяна живе з невиліковним захворюванням, через яке перенесла кілька операцій і довгі реабілітації. Але її життя ніколи не будувалося навколо діагнозу. У ньому завжди було щось важливіше: творчість, люди, дім…Вишивати Тетяна навчилася ще юною. Спочатку це були маленькі серветки, подушечки для голок. Потім – сорочки, сукні.А далі з’явилися великі картини, які поступово заповнили її дім. Квіти, пейзажі, натюрморти, серія “Пори року”. На одну роботу могло піти від двох до п’яти місяців. Тетяна сама розробляла схеми, працювала з українськими орнаментами. Її роботи виставляли у Києві та Херсоні, на мистецьких ярмарках і фестивалях.Паралельно Тетяна писала.Спочатку – вірші, згодом проза, оповідання, есеї. У 2018 році вийшла її поетична збірка “Я спробую намалювати диво” – близько 120 віршів, написаних у 2012–2016 роках. Там є кохання і розлука, очікування зустрічі, спроба прийняти себе і світ.Тоді ж остаточно сформувалося ще одне покликання – журналістика.Тетяна закінчила факультет журналістики Миколаївської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”. Який час вона не могла повернутися у професію через хворобу. А потім трапилася історія, яка змінила її ставлення до самої себе.Після однієї з операцій Тетяна проходила реабілітацію і плавала в одному басейні з українськими паралімпійцями. Серед них були спортсмени, які виступали на Олімпіаді в Ріо. Вона спостерігала за ними не лише як журналістка, а й як людина, яка сама знала, що таке довгий шлях від болю до відновлення.Коли побачила оголошення про Всеукраїнський конкурс художнього репортажу “Самовидець”, вирішила спробувати. Так з’явився “Репортаж із чотирьох стін”. У ньому Тетяна розповіла про паралімпійців, але водночас – і про власну реабілітацію. Робота посіла призове місце, але для Тетяни це було більше, ніж нагорода. Вона побачила, що може повернутися в журналістику не попри свої обставини, а разом із власним досвідом, який дає їй особливий погляд на людей та їхні історії.Після цього вона почала писати для сайтів і періодичних видань. Працювала з темами людей з інвалідністю та безбар’єрності, брала інтерв’ю, розповідала про письменників, блогерів, митців та інших цікавих людей. Разом з Оленою Маляренко робила літературну передачу на “Українському радіо Херсон”.Її життя перед повномасштабною війною було сповнене справжніми сенсами: творчість, робота і дім, куди завжди можна повернутися. Поки не настав 2022 рік…ЕвакуаціяПерші два тижні війни родина майже не виходила з дому. Російська техніка рухалася селом, вибухи не припинялися. Від ударів здригався будинок.– Ми падали на підлогу. Було так важко, що здавалося: не залишилося нічого, окрім молитви і неба, яке попри все давало світло, – згадує Тетяна.Та навіть тоді вона малювала. Вербові котики, які батько приніс на восьме березня, деталі не зруйнованих будинків… Це були зовсім прості речі, але саме вони допомагали триматися за звичне життя.16 березня родина поспіхом виїхала з Посад-Покровського. Тетяна прихопила із собою лише блокнот і чорно-білі олівці.У Збаражі на Тернопільщині жили родичі. Там їх добре прийняли. Але для Тетяни чужий дім виявився тісним не лише фізично. Їй бракувало простору для звичного життя, для своїх речей, для творчості. А найбільше – відчуття, що вона вдома.За п’ять місяців після евакуації родина дізналася: їхній будинок у Посад-Покровському згорів після обстрілів. Разом із ним згорів і батьківський бізнес – продуктовий магазин, яким вони займалися багато років.Тетяна не одразу усвідомила масштаб цієї втрати. Тоді вона більше хвилювалася, як її перенесуть батьки. А потім почали проступати деталі – одна за одною…Зникли дитячі світлини, фотографії роду, які не встигла оцифрувати. І всі її вишиті картини… А з ними роки роботи, у яких залишалися її час, терпіння і частина життя.Втрата й досі нагадує про себе. Тетяна може одягатися, подивитися на сукню і подумати, що до неї пасуватиме один із її браслетів. А за секунду згадати: браслета більше немає…Але майже одразу після втрати дому вона зробила те, що вміла найкраще, – почала створювати заново.Купила канву, нитки. І знову взялася за вишивку. У Збаражі вишила дві роботи – горщики з геранню та закохану пару на тлі мосту. Тепер вишиває рудого кота. Можливо, це і був її спосіб не дозволити війні забрати те, що залишалося у серці.Тим часом Тетяна щодня чула історії знайомих, які виїжджали далі – до Німеччини, Сполучених Штатів, інших країн. Вона теж думала про еміграцію. Але залишити Україну їй було ще важче.– Я дуже заякорилася у свою землю, – каже Тетяна. – Мене тягнуло назад. На південь.МореБатьки залишилися у Збаражі. А Тетяна поїхала до Одеси. Вона орендувала квартиру і прожила там два з половиною роки. Каже, це був один із найкращих періодів її життя після початку великої війни. Попри повітряні тривоги й удари, поруч було море. А ще – багато херсонців, які, як і вона, опинилися в Одесі після евакуації: журналісти, художники, поети, люди з творчого середовища.– Обожнюю море! І здається, в Одесі я вперше від початку війни видихнула. На свій день народження прийшла до моря, сіла в кафе неподалік, бо всі пляжі були зачинені, і просто дивилася на воду, слухаючи хвилі, – згадує Тетяна.Саме в Одесі в її житті стало більше фарб.Тетяна ходила на майстер-класи, займалася з художниками. Вчилася у різних митців, зокрема в художниці з Донецька Олени Дробишевої. Вона малювала море, Херсон, знайомі південні краєвиди. Поступово помічала, як творчість повертає внутрішню рівновагу. І разом із фарбами в картинах ніби повернулися кольори. Тетяна каже, що до війни її акварелі були світлішими, прозорішими. Тепер рука сама тягнеться до яскравих відтінків.– Це як червона помада на губах попри все, що робиться навколо, – пояснює вона.І додає:– Я не можу змінити того, що відбувається. Але знаю: навіть коли не видно далекого майбутнього, можна втримати своє внутрішнє світло.Мабуть, саме з цього відчуття і народилася мрія – створити серію картин “Нічого не лишилося, крім неба”.Її початок – у Посад-Покровському перших тижнів війни. Тепер Тетяна фіксує фрагменти уцілілого села і переносить їх на папір, ніби намагаючись зберегти те, що могло зникнути разом із будинками. Понад п’ять таких робіт уже створила, і працює над серією далі.Але її картини стали не лише способом говорити про війну. Вони допомагали іншим.Після підриву Каховської ГЕС Тетяна побачила повідомлення про Одеську організацію, яка рятувала тварин із затопленого Херсона. Вона почала продавати невеликі акварелі, а виручені гроші передавала на допомогу тваринам. У листопаді 2023 року Тетяну запросили до міжнародної виставки-продажу маленьких картин ACEO, яка проходила в Одесі, Вроцлаві та Берліні.А в 2024 році в її житті знову змінилася професійна роль. Тетяну запросили до херсонського медіа “Вгору” помічницею директорки. Тепер у неї багато адміністративної роботи, але журналістика нікуди не зникла: вона пише, веде власний блог, працює з людьми. Для “Вгору” Тетяна створила унікальний мерч. Для нього намалювала серію мініатюр із херсонськими символами та місцями, які добре знає і хоче побачити мирними знову: Херсон, Залізний Порт, Дніпровські плавні…А от поезія Тетяни Гладиш після початку великої війни стала іншою. До війни вона була спробою “намалювати диво”. Тепер диво стало набагато меншим, але наче ціннішим. Це може бути квітка, яка пробилася крізь землю. Море, яке вдалося побачити. День, коли всі близькі прокинулися живими.ДімНавесні 2023 року батьки повернулися у Посад-Покровське. А згодом повернулася і Тетяна. На те, що залишилося від дому дивитися було важко, але розлука з рідними була ващою встократ.Вони розчистили двір. Літня кухня вціліла, хоча дах і стеля обвалилися. Волонтери допомогли її відновити. Тепер там живуть батьки. А Тетяна – у модульному будинку поруч.На місті зруйнованого зводять новий будинок, він уже має стіни й дах, та всередині ще багато роботи.Старого саду немає. Дерева довелося зрізати. Але мама знову садить квіти, і на клаптиках подвір’я, куди не дісталася відбудова, щовесни квітнуть тюльпани. А Тетяна вирощує квіти у горщиках і збирає букети у вазах.Тепере вона знає: повернутися можна навіть у будинок, якого вже немає. Бо дім – це рідні люди проруч. Вулиця, якою гуляла дитиною. Навіть повітря, яке впізнаєш.Жити заразТетяна не планує життя на роки вперед. Але це не означає, що вона перестала мріяти.Хоче, щоб Україна відновилася і розквітла. Водночас розуміє: навіть після завершення
- Останні
- Популярні
Новини по днях
25 вересня 2026
