«Я маю дізнатись долю сина. Я не здамся»
21-річний Олександр Пейчєв, військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади, зник безвісти 24 січня 2023 року на Бахмутському напрямку.
Під час виконання бойового завдання кілька його побратимів потрапили в російський полон. Після звільнення вони розповіли матері Олександра, що бачили, як її син загинув у бою.
Під час пошуків родина також отримала попередній збіг ДНК із ймовірними рештками Олександра — 99,9%. Однак додаткове дослідження його не підтвердило.
Про пошуки сина, свідчення його побратимів та інші обставини його зникнення мати захисника Тетяна розповіла «Точці Сходу».
«24 лютого 2022 року Сашко був у Мелітополі. Він там навчався, разом з іншими студентами орендував квартиру. Я була вдома, у Банівці Запорізької області. Вранці спала й нічого не чула. О пів на п’яту ранку він мені зателефонував: “Мама, прокидайся. На Мелітополь ракети летять. Росіяни почали з нами війну”. Я цього дзвінка ніколи не забуду. Саша залишався в Мелітополі й бачив, що відбувається в місті. Поруч із будинком, де вони з хлопцями винаймали квартиру, розмістилися російські військові. Я вмовляла його: “Саш, я приїду і заберу тебе”. Але він відповів: “Мам, ти нічого не зробиш. Як ти приїдеш до мене в Мелітополь, так машину розвернеш і поїдеш назад”. На початку березня разом із другом йому вдалося дістатися Запоріжжя. Вони сказали, що підуть у військо. Я намагалася зупинити сина. Йому був лише 21 рік. Абсолютно вмотивований молодий хлопець, у якого були мрії, плани, навчання, майбутнє. Вони взагалі були ще зовсім дітьми. Я думала, що краще все добре осмислити, дочекатися призовного віку, але відмовити їх не вдалося. Спочатку у військкоматі Сашу не брали через вік. Та хлопці знайшли можливість потрапити до війська, і Саша опинився в навчальному центрі 93-ї бригади. У липні його направили на Харківщину».
«Це було 28 січня 2022 року, на його день народження. Сашко приїхав з Мелітополя додому разом із друзями, з якими навчався. Я тоді не могла знати, що бачу сина востаннє. Коли він був на позиціях, ми говорили раз на кілька днів. Остання наша розмова була 23 січня 2023 року. Я питала чи все в них є, а він мене заспокоював і казав, що вони екіпіровані, що все необхідне мають. Наступного ранку я написала: “Синку, привіт. Як справи?”. Відповіді не було. Я чекала три дні. Потім ще три і ще».
«Саша зник 24 січня 2023 року поблизу Бахмута. Я тоді ще залишалася на окупованій території. І про те, що син офіційно вважається зниклим безвісти, мені ніхто не повідомив. Я сама почала шукати — телефонувала голові нашої громади, своїм колегам, які працювали в Центрі зайнятості вже на вільній території України. Наша Приморська громада після окупації вже працювала в Запоріжжі, там були люди, до яких я могла звернутися. Так ми і з’ясували, що в ТЦК уже є сповіщення про зникнення Саші. Воно там лежало, але мені його не передали. Лише пізніше надіслали фотографію документа. Наприкінці березня 2023 року я виїхала з окупації».
«Найважливішу для мене інформацію я отримала від побратимів сина. Хлопці, які були разом із ним на позиції, вижили і потрапили в полон. Одного з них звільнили ще у 2023 році. Я зателефонувала йому, і він сказав, що Саша загинув у бою, але я все одно залишала для себе надію. Памʼятаю, як була в Чернігові саме під час того обміну, коли звільнили хлопців із Сашиної позиції. Я їх зустрічала. І вони теж казали мені, що Саша загинув. Обставини його загибелі вони мені розповіли, і я маю підстави їм довіряти. Але юридично доля мого сина досі залишається невідомою. Його тіла не знайдено».
«Минулого року був попередній збіг ДНК на 99,9%, але за роки пошуку ми вже багато чого навчилися. Спілкуємося з фахівцями, судмедекспертами, різними службами. Я вже знаю, що попередній збіг — це ще не остаточна ідентифікація. Після додаткового дослідження той попередній збіг не підтвердився. Тому пошук Саші триває. Поки немає остаточної ідентифікації, поки я не повернула свою дитину — крапки немає».
«Саша дуже волелюбний. Якщо його щось не влаштовувало, він прямо висловлював свою думку. Нікого не боявся, міг бути імпульсивним, молодий, емоційний, амбітний. Ми належимо до болгарської діаспори, і в синів була можливість безкоштовно навчатися в Болгарії. Я дуже хотіла, щоб Саша поїхав туди вчитися. А він категорично відмовився: “Мама, я ніколи з України нікуди не поїду. Тут мій дім”. Мій молодший син Міша якось сказав мені: “Мама, ти зробила одну дуже хорошу і водночас погану річ: ти дала нам занадто багато совісті. Інші могли б вчинити інакше, а ми — ні”. Напевно, це дуже точно і про Сашка. Тому він вступив у Мелітополі, вчився на агронома і уже любив землю».
«Після зникнення Саші ми почали об’єднуватися з іншими родинами і з’явилася наша спільнота “Народжені вільними 2024”. У неї входять родини зниклих безвісти військовослужбовців 93-ї бригади, які брали участь у боях на Бахмутському напрямку. Зараз у спільноті близько 130 родин, а я одна з координаторок. Ми організовуємо зустрічі, їздимо до Координаційного штабу, беремо участь у заходах, говоримо з медіа. Намагаємося не дати забути про ті страшні бої за Бахмут і про наших хлопців. Я також представляю нашу громадську організацію в Громадській Раді при Координаційному штабі».
«У нашій спільноті я одна з окупованої території. Я жила серед російських військових, які зайшли на мою землю і в моєму домі почали вказувати мені, як я повинна жити. Я бачила, як вони заходили на нашу землю, бачила ці колони танків. Я тоді відчула такий дикий страх, якого не знала ніколи в житті. І я часто думаю про їхнє це слово — “звільнення”. Від чого вони мене “звільнили”? Від хорошої роботи. Від рідного міста і села. Від дому. Вони мене навіть від пам’яті звільнили. Коли я виїжджала з окупації, у мене із собою була одна сумка. У людей удома залишаються фотографії, речі, якісь дрібниці, пов’язані з близькими. А в мене майже нічого не залишилося від Саші. Кілька фотографій. І ще інтерв’ю, яке він давав телеканалу на Ізюмському напрямку».
«Я завжди була для своїх дітей точкою опори. Ми рано втратили їхнього тата, хлопці були ще маленькими, і я виховувала їх сама. Тому я не можу дозволити собі здатися. Мій Саша не зрозумів би мене, якби я показала слабкість. Я ніколи не сдамся. Моя перша ціль — знайти свою дитину і якщо Саша загинув, привезти додому і гідно поховати. А друга – допомогти іншим родинам знайти своїх близьких. Знайти кожного і кожну, і повернути їм ім’я. Вони не повинні бути забуті».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
25 вересня 2026
